І коли так сказав, обличчя його втратило звичний мертовний вираз, прокинувся в ньому воїн, якому сподівання повернуло колишню енергію.

Назарій спалахнув од радості й, підвівши руки, закричав:

— Нехай Христос ізцілить її, тепер же вона буде вільною!

— Гадаєш, охоронці погодяться? — запитав Петроній.

— Вони, пане? Тільки знали б, що не чекає на них за це кара й муки!

— Саме так! — сказав Вініцій. — Охоронці хотіли погодитися навіть на її втечу, тим паче дозволять її винести, як мертву.

– Є, щоправда, чоловік, — сказав Назарій, — який перевіряє розжареним залізом, чи тіла, що їх виносимо, є мертві. Але цей бере всього по кілька сестерціїв за те, щоб не торкатися залізом лиця покійного. За один ауреус він торкнеться труни, а не тіла.

— Скажи йому, що він отримає повний гаманець ауреусів, — сказав Петроній. — Але чи зумієш добрати певних помічників?

— Зумію добрати таких, які за гроші продадуть власних дружин і дітей.

— Де ж їх знайдеш?

— У самій в'язниці або в місті. Охоронці, якщо їм заплатити, впустять, кого захочу.

— У такому разі проведеш туди як найманця мене, — сказав Вініцій.

Але Петроній категорично почав його відраджувати, щоб цього не робив. Преторіанці можуть його впізнати навіть переодягненого, й тоді все пропало.

— Ані до в'язниці, ані до Смердючих Ям! — сказав він. — Треба, аби всі, й імператор, і Тигеллін були переконані, що вона померла, інакше відразу ж спорядять погоню. Підозру можемо приспати лише одним способом — коли її вивезуть в Альбанські гори або далі, на Сицилію, ми залишимося в Римі. Через тиждень або два ти захворієш і викличеш Неронового лікаря, він тобі порадить виїхати в гори. Тоді поєднаєтесь, а потім…

Тут замислився на хвилину, а далі, махнувши рукою, мовив:

— Потім настануть, може, інші часи.

— Нехай Христос змилується над нею, — сказав Вініцій, — бо ти говориш про Сицилію, а вона хвора й може померти…

— Розмістимо її тим часом ближче. Її вилікує саме повітря, тільки б вирвати із в'язниці. Чи нема в тебе в горах якого-небудь орендаря, що йому ти можеш довіряти?

– Є! Маю! Авжеж! — відповів поквапливо Вініцій. — Є біля Коріол у горах певний чоловік, який на руках носив мене, коли я був іще дитям, і який любить мене й досі.

Петроній подав йому таблички.

— Напиши до нього, аби прибув завтра. Гінця пошлю негайно.

Сказавши це, погукав доглядача атрію й оддав розпорядження. За кілька хвилин раб на коні скакав уже крізь ніч до Коріол.

— Хотів би, — сказав Вініцій, — аби Урс супроводжував її в дорозі… Мені було б спокійніше…

— Так, пане, — сказав Назарій, — це чоловік надлюдської сили, який виламає ґрати й піде за нею. Є одне вікно над прямовисною, високою стіною, під яким охоронець не стоїть. Принесу Урсові мотузку, а решту він зробить сам.

— Присягаюся Геркулесом! — сказав Петроній. — Нехай виривається, як йому заманеться, але не разом із нею і не через два або три дні після неї, підуть за ним слідом і виявлять її схованку. Присягаюся Геркулесом! Чи хочете загубити себе і її? Забороняю вам згадувати при ньому Коріоли, інакше я умиваю руки.

Обидва визнали слушність його зауваження й замовкли. Потім Назарій почав прощатись, обіцяючи прийти завтра на світанку.

Із охоронцями сподівався домовитись іще цієї ночі, але передовсім хотів забігти до матері, яка в ці непевні та страшні часи не мала через нього жодної хвилини спокою. Помічника вирішив не шукати в місті, а знайти і підкупити кого-небудь із тих, які разом з ним виносили трупи із в'язниці.

Перед тим як піти, одначе, затримався ще і, відвівши вбік Вініція, почав шепотіти:

— Пане, я не скажу про наш намір нікому, навіть матері, але апостол Петро обіцяв прийти до нас із амфітеатру, і йому я розповім усе.

— Можеш у цьому домі говорити голосно, — відповів Вініцій. — Апостол Петро був у амфітеатрі разом із людьми Петронія. Зрештою, я сам піду з тобою.

І наказав подати собі плащ раба, після чого обидва вийшли.

Петроній глибоко зітхнув.

«Бажав раніше, — думав він, — аби померла від тієї пропасниці, бо для Вініція було б це ще не найстрашнішим. Але тепер готовий пожертвувати Ескулапові золотий триніг за її видужання. Ах ти, Агенобарбе, хочеш собі влаштувати забаву зі страждань закоханого! Ти, Августо, спершу заздрила красі дівчини, а тепер зжерла б її живцем, тому що загинув твій Руфій… Ти, Тигелліне, хочеш її знищити на зло мені!.. Побачимо. Я вам говорю, що очі ваші не побачать її на арені: або помре власною смертю, або її вирву у вас, як із собачої пащі… І вирву так, що не знатимете про це, а потім, дивлячись на вас, думатиму: ото бовдури, яких Петроній обвів навколо пальця…»

І, задоволений собою, попрямував до триклінію, де разом з Евнікою сів вечеряти. Лектор читав їм у той час ідилії Феокріта[370]. Надворі вітер нагнав хмар з боку Соракту й раптова гроза порушила тишу погожої літньої ночі. Час від часу гуркіт грому розлягався над сімома пагорбами, вони ж, поряд на своїх ложах за столом, слухали сільського поета, який співучою дорійською говіркою славив пастушу любов, і потім, заспокоєні, готувалися до приємного відпочинку.

До того, щоправда, повернувся Вініцій. Петроній, довідавшись про його повернення, вийшов до нього й запитав:

— Ну, що?.. Чи не придумали чогось нового і чи Назарій пішов уже до в'язниці?

— Так, — відповів молодик, пригладжуючи мокре від дощу волосся. — Назарій пішов домовлятися з охоронцями, а я бачив Петра, який наказав мені молитись і сподіватися.

— То добре. Якщо все піде благополучно, наступної ночі можна буде її винести…

— Орендар із людьми має бути на світанні.

— Це дорога недалека. Спочинь тепер.

Але Вініцій опустився навколішки у своєму кубікулі й почав молитись.

На світанку прибув із-під Коріол орендар Нігер, привівши з собою, згідно з розпорядженням Вініція, мулів, ноші й чотирьох надійних людей, відібраних із британських рабів, яких, зрештою, залишив передбачливо на постоялому дворі в Субурі.

Вініцій, який не спав усю ніч, вийшов йому назустріч, той же розчулився, бачачи свого молодого хазяїна, і, цілуючи йому руки й очі, сказав:

— Любий, чи ти хворий, чи горе виссало в тебе кров з обличчя, бо ледве тебе з першого погляду впізнав?

Вініцій повів його до внутрішньої колонади, ксисту, і там відкрив йому таємницю. Нігер слухав із зосередженою увагою, й на його міцному, засмаглому обличчі відбивалося велике хвилювання, яке він навіть не намагався приховати.

— Так, значить, вона християнка? — вигукнув він.

І подивився запитливо в обличчя Вініція, а той здогадався, мабуть, про що питає його погляд селюка, бо відповів:

– І я християнин…

Тоді в очах Нігера блиснули сльози; з хвилину він мовчав, потім, підвівши догори руки, сказав:

— О, дякую тобі, Христе, що зняв більма з найдорожчих мені очей.

Потім обняв голову Вініція і, плачучи від щастя, почав цілувати його чоло.

Через якийсь час прийшов Петроній, ведучи Назарія.

— Гарні новини! — вигукнув здалеку.

Новини дійсно були гарні. Передовсім лікар Главк ручався за життя Лігії, хоча мала ту ж саму тюремну пропасницю, від якої в Тулліанумі й по інших в'язницях помирали щодня сотні людей. Щодо охоронців і чоловіка, який перевіряв трупи розжареним залізом, не було ані найменших труднощів. Із помічником, Аттісом, теж домовились.

— Зробили ми отвори в труні так, аби хвора могла дихати, — розповідав Назарій. — Уся небезпека в тому, що вона може застогнати або покликати, коли проходитимемо повз преторіанців. Але вона дуже ослабла і з самого ранку лежить із заплющеними очима. Зрештою, Главк дав їй напій снодійний, який сам приготував із принесених мною з міста ліків. Віко труни не буде прибите. Знімете легко й заберете хвору до нош, ми ж укладемо в труну мішок із піском, який мусите мати напоготові.

Вініцій, слухаючи ті слова, блідий був як полотно, але слухав із напруженою увагою, ніби заздалегідь угадуючи, що Назарій має сказати.