Той же, впізнавши його, запитав:

— Чого хочеш, сину мій?

Але Вініцій після того, що чув у сараї, не смів його вже ні про що прохати, лише, обхопивши обома руками ноги апостола, притискався до них чолом, закликаючи безмовно до співчуття.

Той же сказав:

— Знаю. Взяли в тебе дівчину, яку ти полюбив. Молися за неї.

— Отче! — простогнав Вініцій, обіймаючи ще міцніше ноги апостола. — Отче! Я жалюгідний черв'як, але ти знав Христа, ти його благай, заступись за неї.

І тремтів од горя, мов листок, і бив чолом об землю — бо, осягнувши силу апостола, знав, що лише він може йому її повернути.

І Петра зворушила скорбота. Він згадав, як колись і Лігія, діставши осуд Криспа, лежала так само біля його ніг, благаючи співчуття. Згадав, що він підняв її та втішив, і тепер теж він підняв Вініція.

— Синочку, — сказав, — молитимуся за неї, але ти пам'ятай, про що я говорив тим, які сумніваються, що сам Бог пройшов через муку хресну, і пам'ятай, що після цього життя починається інше, вічне.

— Я знаю!.. Я чув, — відповів Вініцій, хапаючи повітря зблідлими вустами. — Але, бачиш, отче, я не можу! Якщо потрібна кров, проси Христа, аби взяв мою… Я солдат. Нехай мені подвоїть, потроїть муку, призначену для неї, витримаю; але нехай урятує її! Вона ще дитя, отче, а він могутніший од імператора, вірю, могутніший! Ти ж її сам любив. Ти ж нас благословив! Вона ще невинне дитя!..

І знову схилився і, припавши обличчям до колін Петра, почав повторювати:

— Ти ж знав Христа, отче! Ти ж знав! Він тебе вислухає! Заступись за неї!

І Петро, заплющивши очі, гаряче молився.

Літні блискавиці почали знову освітлювати небо. Вініцій вдивлявся при їх сяйві в уста апостола, чекаючи з них вироку, — життя або смерть. У тиші чути було крики перепілок по виноградниках і глухий, далекий стукіт копит на Соляній дорозі.

— Вініцію, — запитав урешті апостол, — ти віруєш?

— Отче, хіба б інакше сюди прийшов? — відповів Вініцій.

— Тоді вір до кінця, бо віра гори зрушує. І хоча б ти бачив цю дівчину під мечем ката або в пащі лева, вір іще, що Христос може її врятувати. Вір і молися йому, і я молитимуся разом із тобою.

І, підвівши обличчя до неба, мовив голосно:

— Христе милосердний, зглянься над цим серцем стражденним і втіш його! Христе милосердний, повій тихим вітром на руно агнця! Христе милосердний, ти, що просив Отця, щоб він проніс чашу гіркоти повз уста твої, відверни її від уст цього раба твого! Амінь!

І Вініцій, простягаючи руки до зірок, повторював зі стогоном:

— О Христе! Я твій! Візьми мене замість неї!

На сході небо почало світлішати.

Розділ LIV

Вініцій, покинувши апостола, йшов до в'язниці з відродженим у серці сподіванням. Десь у глибині душі ще причаїлися розпач і жах, але він притлумлював у собі їхні голоси. Здавалося йому неможливим, аби заступництво Божого намісника й сила його молитви не вплинули. Він боявся не мати сподівання, боявся засумніватися. «Віритиму в його милосердя, — говорив собі, — навіть якщо побачу її в пащі лева». І, думаючи так, — хоча душа в ньому тремтіла й холодний піт струмував по скронях, — вірив. Кожен стук його серця був тепер молитвою. Починав розуміти, що віра гори зрушує, бо відчув у собі якусь дивовижну силу, якої не відчував до цього. Здавалося йому: здатний на те, на що вчора ще не було в нього сили. Часом у нього було відчуття, що лихо вже минуло. Коли розпач відгукувався ще стогоном у його душі, згадував ту ніч і ту святу сиву голову, піднесену до неба в молитві. «Ні! Христос не відмовить першому учневі своєму і пастиреві стада свого! Христос йому не відмовить, і я не засумніваюсь».

І мало не біг до в'язниці, мовби вісник з доброю новиною.

Але тут чекала його несподіванка.

Вартові преторіанці, змінюючись при Мамертинській в'язниці, всі знали його вже і зазвичай не чинили перешкод, але цього разу ланцюг на дверях не опустився, і натомість сотник, підійшовши до нього, сказав:

— Вибач, шляхетний трибуне, маємо сьогодні наказ не впускати нікого.

— Наказ? — повторив, бліднучи, Вініцій.

Сотник подивився на нього зі співчуттям і відповів:

— Так, пане. Наказ імператора. У в'язниці багато є хворих і, можливо, з побоювання, аби відвідувачі не рознесли зарази по місту.

— Але ти ж сказав, що наказ тільки на сьогодні?

— Опівдні сторожа змінюється.

Вініцій замовк і стягнув з голови пілеолус[357] — йому здавалося, що він зі свинцю.

Раптом сотник підійшов і сказав притишеним голосом:

— Заспокойся, пане. Сторожа та Урс охороняють її.

Сказавши це, нахилився й мов оком змигнути накреслив на кам'яній плиті своїм довгим галльським мечем рибу.

Вініцій швидко глянув на нього.

— …І ти, преторіанець?..

— Поки не опинюся там, — відповів той, вказуючи на в'язницю.

— Я теж ушановую Христа.

— Нехай славиться ім'я його! Знаю, пане. Не можу тебе впустити до в'язниці, але якщо напишеш листа, передам його сторожі.

— Дякую тобі, брате.

І, потиснувши преторіанцю руку, пішов. Пілеолус перестав йому свинцево тиснути на голову. Ранкове сонце піднялося над мурами в'язниці, і разом з його світлом у серце Вініція почав знову вливатися спокій. Цей преторіанець-християнин був для нього ніби новим свідченням могутності Христа. Через якийсь час зупинився і, спрямувавши погляд на рожеві хмари, що пливли над Капітолієм і храмом Статора, сказав:

— Не бачив її сьогодні, Господи, але вірю в твоє милосердя.

Вдома на нього чекав Петроній, який, зазвичай «перетворюючи ніч на день», щойно повернувся. Одначе він уже встиг прийняти ванну й намаститися до сну.

— Маю для тебе новини, — сказав. — Був сьогодні в Туллія Сенеціона, імператор був там теж. Не знаю, чому Августі спало на думку привести з собою малого Руфія… Можливо, щоб своєю красою пом'якшив серце імператора. На лихо, дитя, зморене сном, задрімало під час читання, як колись Веспасіан; помітивши це, Агенобарб пошпурив у нього кубком і тяжко його поранив. Поппея зомліла, і всі чули, як імператор сказав: «Набрид мені цей годованець!», а це, як ти розумієш, означає смерть!

— Над Августою нависла кара Божа, — відповів Вініцій, — але чому ти мені це говориш?

— Може, тому, що тебе й Лігію переслідував гнів Поппеї, тепер же вона, заклопотана своїм нещастям, може, забуде про помсту і її легше вдасться вмовити. Сьогодні ввечері побачу її та спробую з нею поговорити.

— Дякую тобі. Ти повідомив мені гарну новину.

— А ти скупайся та спочинь. Губи в тебе просто сині, й лишилася від тебе тільки тінь.

Але Вініцій запитав:

— А чи не говорили, коли відбудеться перша «ранкова гра»?

— Через десять днів. Але почнуть з інших в'язниць. Чим більше залишиться нам часу, тим ліпше. Не все ще втрачено.

Петроній говорив те, в що сам не вірив, адже добре знав, що коли імператор у відповідь на прохання Алітура знайшов красиву фразу, в якій порівняв себе з Брутом, то для Лігії нема вже порятунку. Приховав також із жалю, що чув у Сенеціона: імператор і Тигеллін вирішили вибрати для себе та для своїх друзів найкрасивіших християнських дівчат і вчинити наругу над ними перед стратою, решту ж віддати в день початку ігор преторіанцям і бестіаріям.

Знаючи, що Вініцій ні в якому разі не захоче пережити Лігію, Петроній підтримував тим часом сподівання в його серці, по-перше, із співчуття до нього, і по-друге, цьому естету не байдуже було, аби Вініцій, якщо йому доведеться померти, помер красивим, а не з виснаженим і почорнілим од скорботи й безсоння лицем.

— Августі я скажу сьогодні приблизно так: «Урятуй Лігію для Вініція, а я врятую для тебе Руфія», — говорив Петроній. — І я справді про це подумаю. З Агенобарбом одне слово, сказане в слушну хвилину, може когось урятувати або звести зі світу. У найгіршому разі виграємо на часі.