Вони вже рушають до виходу, і я кричу їм навздогін:

— І не чіпайте цього хлопця в колодках! — Я кричу їм навздогін: — І облиште трусити яйця в курятнику!

Я кричу їм навздогін: коли будете в сироварні, запитайте там у головного «сирника» — себто сировара, — чому в нього очі червоні, а зіниці розширені. Запитайте в коваля, чому в нього вени в якихось цятках. Я кричу їм навздогін, цим дрібним рознощикам усякої зарази, цим ходячим інфекціям: веснянки і родимки — з них розвивається рак. Я кричу їм навздогін:

— Сонце — ваш головний ворог. Отож ви краще тримайтесь у затінку.

Розділ двадцять дев’ятий

Тепер, коли Денні до мене переїхав, каміння валяється по всьому будинку. Якось я знайшов у холодильнику шматок чорного з білим граніту. Денні тягає додому осколки базальту, його руки вічно забруднені червоним від оксиду заліза. Він тягає додому брукові камені, загорнуті в рожеву дитячу ковдру, і гладеньку річкову гальку, і кварцити, що іскряться слюдою, — він підбирає їх по всьому місту і привозить додому на автобусі.

Ці камені — названі діти Денні. Вже набирається ціле покоління.

Денні тягає додому піщаник і вапняк. Повна ковдра каміння — щовечора. У дворі він їх миє під шлангом. Складує їх за диваном у вітальні. Розкладає по кутках у кухні.

Щовечора я приходжу додому після важкого трудового дня у вісімнадцятому столітті, і на обробному столику поряд із раковиною на кухні лежить великий шматок лави. А в холодильнику, на другій згори полиці, — сірий бруковий камінь.

— Слухай, друже, — кажу я Денні, — там, у холодильнику, якийсь камінь.

Денні виймає з посудомийної машини теплі чисті камені й витирає їх кухонним рушником. Він мовить:

— Ти ж сказав, що це моя полиця. — Він говорить: — І це не просто якийсь камінь. Це граніт.

— Але чому в холодильнику? — запитую.

І Денні каже:

— Тому що в духовці вже немає місця.

Духовка заповнена камінням. Холодильник — також. Кухонні шафочки вже не витримують ваги і зриваються зі стін.

Спершу малось на увазі, що це буде один камінь за вечір, але Денні — захоплива натура. Тепер він приносить додому не менше шести каменів за вечір — просто щоб підтримувати свою звичку. Щовечора в нас на кухні дзижчить посудомийна машина, а стойку біля раковини застелено кращими маминими лазневими рушниками, на яких сушаться камені. Круглі сірі камені. Квадратні чорні камені. Коричневі камені неправильної форми, у жовтих прожилках. Травертини. Піщаник. Щовечора Денні закладає в посудомийну машину нову порцію каменів, а вчорашні камені — чисті й сухі — скидає в підвал.

Спочатку камені вкрили всю підлогу в підвалі. Потім «піднялися» до нижньої приступки сходів. Потім — уже до середини сходів. Тепер, якщо відчинити двері до підвалу, каміння посиплеться просто в кухню. Загалом, тепер у мене немає підвалу.

— Слухай, друже, скоро тут узагалі місця не буде від цих каменів, — кажу я. — Іноді в мене виникає таке відчуття, що ми живемо в нижній частині піскового годинника.

І наш час немовби минає.

Скоро його не залишиться зовсім.

Нас засипле піском.

Поховає живцем.

Денні весь брудний, обдертий — сюртук порваний під пахвами, краватка висить, як ганчірка, — стоїть на автобусній зупинці, притискаючи до грудей рожевий згорток. Коли руки терпнуть, він легенько підкидає згорток. Потім підходить автобус, і Денні заходить туди зі своєю «дитиною». Шморгаючи носом. Із грязюкою, розмазаною по щоках.

За сніданком я кажу:

— Слухай, друже, ти начебто збирався — по одному каменю на день.

І Денні мовить:

— А я так і роблю. По одному.

І я говорю:

— Ти кінчений наркоман. — Я кажу: — Не бреши. Я знаю, Що ти тягаєш як мінімум по десять на день.

Денні кладе камінь до аптечки в ванній і каже:

— Ну гаразд. Я злегка випереджаю графік.

Я говорю, що в стояку в туалеті також повно каменів.

Я кажу:

— Якщо це камені, це ще не означає, що з ними треба обходитися по-свинськи.

Денні — з його вічно шмаркатим носом, із його голеним налисо черепком, із його рожевою ковдрою, промоклою під дощем, — стоїть на автобусній зупинці. Стоїть і кашляє. Перекладає свій згорток із руки в руку. Нахиляється над ковдрою і поправляє рожевий атласний краєчок. Збоку це має такий вигляд, ніби дбайливий татусь захищає дитину від вітру; насправді ж це все для того, щоб ніхто не помітив, що там у нього ніяке не дитятко, а вулканічний туф.

Дощ тонкою цівкою стікає по трикутному капелюху йому за комір. Гострі камені рвуть підкладку кишень.

Під усією цією вагою, в одежі, просяклій потом, Денні зовсім схуд. І продовжує худнути.

Коли-небудь він точно нарветься з цією своєю ковдрою. Хто-небудь із сусідів неодмінно заявить на нього в поліцію за жорстоке або злочинно недбале поводження з грудною дитиною. У людей просто сверблячка в одному місці — якесь хворобливе прагнення позбавити батьківських прав недостойних, з їх точки зору, батьків, а дитину відправити до притулку. Я це знаю не з чуток.

Щовечора я повертаюся додому після чергового спектаклю із «задихання» до смерті, і щовечора Денні зустрічає мене з новим каменем. Кварц, агат, мармур. Польовий шпат, обсидіан, аргіліт.

Щовечора я повертаюся додому після чергового творення героїв «із нікого», і щовечора мене зустрічає веселе булькання посудомийної машини. Я приходжу додому й сідаю розбирати пошту. Пишу подячні листівки, підраховую сьогоднішні надходження. Камінь лежить у мене на стільці. Весь стіл завалено камінням.

Іще першого дня я сказав Денні: в мене у кімнаті — ніяких каменів. Складуй свої каменюки де хочеш. У коридорі. В шафах. Але тільки не в моїй кімнаті. Тепер я йому кажу:

— Складуй їх де завгодно, тільки не в мене в ліжку.

— Але ти ж ніколи не спиш на цьому боці, — каже Денні.

Я кажу:

— Це не важливо, сплю я там чи ні. Важливо, щоб у мене в ліжку не було ніяких каменів.

Я повертаюся додому після двогодинного сеансу групової терапії з Ніко, Лізою або Танею і знаходжу камені у мікрохвильовій печі Знаходжу камені в сушарні. У пральній машині.

Іноді Денні приходить додому тільки о четвертій ранку. Іноді він знаходить такі здоровенні камені, що йому доводиться їх котити по землі. Він складує їх у ванній, у підвалі, у маминій кімнаті.

Цим він і займається цілі дні — збирає камені.

Останнього дня Денні в Дансборо, дня, коли його вигнали з колонії, високоповажний лорд-губернатор став на порозі будівлі митниці й зачитав вирок за маленькою книжечкою в шкіряній оправі. Книжка була розміром з долоню, але зате — з золотими берегами, і в палітурці з чорної шкіри, і з трьома стрічками, прикріпленими до корінця: чорною, зеленою й червоною.

— «Як дим розчиняється в чистому повітрі, нехай недостойний зникне з життя достойних, і як віск плавиться в огні, — читав він, — нехай безбожник зневажиться перед ликом Господа».

Денні присунувся ближче й шепнув мені на вухо:

— Цей фрагмент стосовно диму й воску… по-моєму, це він про мене.

Рівно о першій високоповажний Чарлі, лорд-губернатор колонії, зібрав нас усіх на міській площі. Розкрив свою книжечку в шкіряній оправі й зачитав вирок. Холодний вітер звівав дим із димарів убік. Прийшли молочниці. Й шевці. Коваль. Їх одежа й волосся, їх дихання й перуки — все просмерділо гашишем. Усе просмерділо марихуаною. Червоні очі. Осклянілі погляди.

Хазяйка Лендсон і пані Плейн тихо плакали, втираючи очі кутиками фартушків — але тільки тому, що це входило в їх обов'язки за угодою. Гурт чоловіків із мушкетами напоготові чекали тільки наказу лорда-губернатора, щоб вивести Денні в дикі прерії на автостоянку. Прапор колонії на даху будівлі митниці було приспущено до середини щогли. Туристи уважно спостерігали за тим, що відбувається, крізь об'єктиви відеокамер. Злизували з пальців залишки цукрової вати. Їли попкорн із картонних коробочок, а калічні курчата-мутанти вертілись у них під ногами, підбираючи крихти.