Я спостерігаю за тим, як Пейдж Маршалл чистить старій зуби. Закривавленою ниткою. Весь перед халата Пейдж забруднений сірими і білими плямами. І дрібними краплями рожевого.

До кабінету заглядає медсестра. Вона каже:

— Тут у вас усе гаразд? — Вона запитує у старої у відкидному медичному кріслі: — Вам не боляче? Пейдж вас іще не зовсім затиранила?

Стара щось булькає у відповідь.

Медсестра каже:

— Що-що?

Стара ковтає слину й каже:

— У лікарки Маршалл дуже ніжні руки. Вона краще за всіх чистить зуби.

— Майже готово, — каже лікарка Маршалл. — Ви молодець, гарно, смирно сидите, місіс Вінтовер.

Медсестра знизує плечима і виходить.

Єдине, що мені подобалося в обов’язках хлопчика-служки, — це коли ти випадково вдариш кого-небудь дискосом у горло. Люди стоять на колінах, руки складені для молитви, їхні обличчя, осяяні божественною благодаттю, — як вони раптом кривляться. Мені це подобалось.

І священик кладе облатки до рота парафіян і мовить:

— Тіло Христове.

І парафіяни приймають причастя й кажуть:

— Амінь.

Найзахопливіше — це вдарити когось по горлу, якраз у той момент, коли він говорить «амінь». Виходить кумедне булькання. Або смішне качине крякання. Або кудкудакання. Але найголовніше, щоб удар вийшов мовби випадково. І ще головне — не розсміятися.

— Усе готово, — каже лікарка Маршалл. Вона обертається, щоб викинути почервонілу нитку в сміттєве відро, і бачить мене.

— Я не хотів заважати вам, — кажу я.

Вона допомагає бабусі підвестись із крісла й мовить:

— Місіс Вінтовер, пришліть до мене, будь ласка, місіс Цуніміцу.

Місіс Вінтовер киває. Вона міцно стуляє губи, пробує язиком зуби. Вже на виході з кабінета вона обертається до мене й каже:

— Говарде, не треба сюди приходити так часто. Я вже пробачила тебе. За те, що ти мене обдурив.

— Не забудьте прислати до мене місіс Цуніміцу.

І я кажу:

— Ну то й що?

І Пейдж Маршалл мовить:

— А те, що у мене цілий день зайнятий зубною гігієною. Вам щось потрібно?

— Мені потрібно знати, що написано в маминому щоденнику.

— А, в щоденнику. — Вона знімає свої латексні рукавички й кидає їх у сміттєве відро. — Щоденник — тільки зайве підтвердження, що маячні нав'язливі ідеї були у вашої мами ще до вашого народження.

Які нав'язливі ідеї?

Пейдж Маршалл дивиться на годинник на стіні. Вона вказує на крісло, звідки щойно встала місіс Вінтовер, і каже:

— Сідайте. — І дістає нову пару латексних рукавичок.

Вона збирається чистити мені зуби?

— Дихання буде свіже, — мовить вона й бере до рук нову зубну нитку. Вона каже: — Ви сідайте, а я вам тим часом розповім, що там написано в щоденнику.

І я сідаю. Старе крісло прогинається під моєю вагою, й од нього здіймається хмарка неприємного запаху.

— Це не я, — кажу. — Я маю на увазі цей запах. Це не я.

І Пейдж Маршалл мовить:

— До того, як ви народились, ваша мама жила в Італії, правильно?

— Так оце і є страшенна таємниця? — запитую.

І Пейдж каже:

— Що?

— Що я італієць?

— Ні, — мовить Пейдж і лізе ниткою мені до рота. — Але ваша мама, вона католичка, правильно?

Нитка боляче впинається в ясна.

— Не треба так жартувати, — кажу я з розкритим ротом. — Хай би тільки італієць або тільки католик, але і католик, і італієць… я цього не переживу!

Я говорю, що все це мені відомо й так.

І Пейдж каже:

— Помовчіть, — і водить ниткою в мене між зубами.

— Так хто мій батько? — запитую.

Вона дивиться мені в рот і водить ниткою в мене між зубами. На язиці — присмак крові. Вона уважно дивиться мені в рот і каже:

— Ну, якщо ви вірите в Святу Трійцю, то ваш батько — це ви самі.

Мій батько — це я сам?

Пейдж мовить:

— Наскільки я зрозуміла, слабоумство у вашої мами почало розвиватися ще до вашого народження. Ну, якщо судити з її щоденника.

Вона витягає нитку, і крихітні шматочки їжі летять їй на халат.

І я говорю: а що значить Свята Трійця?

— Ну, — мовить Пейдж, — Бог-Отець, Бог-Син і Святий Дух. Троє єдині в цілому. Святий Патрик і трилисник. — Вона каже: — Розкрийте рота ширше.

Я говорю:

— Ви мені прямо скажіть, що там написано в маминому Щоденнику?

Вона дивиться на скривавлену нитку, яку щойно вийшла в мене з рота. Дивиться на крихітні шматочки їжі та крапельки крові в себе на халаті. Вона каже:

— Це доволі поширена серед матерів-одиночок нав'язлива ідея.

Вона знову лізе мені до рота своєю ниткою. Шматочки напівзгнилої їжі, про які я навіть не знав, летять у мене з рота. З цією ниткою в роті я почуваюсь як загнузданий жеребець із колонії Дансборо.

— Ваша бідолашна мама, — мовить Пейдж Маршалл і дивиться на крапельки моєї крові у себе на халаті, — вона щиро вірить, що ви — Ісус, син Божий. Друге пришестя Христа.

Розділ двадцять третій

Мама ніколи не сідала в нові машини. Навіть якщо вони зупинялись, і водії самі пропонували нас підвезти, мама завжди казала:

— Ні.

Вони стояли на узбіччі, дивились услід новенькому «кадилаку», «б'юїку» або «тойоті», й мама казала:

— У нових машинах пахне смертю.

Це було, коли мама повернулася за ним утретє чи вчетверте.

У нових машинах пахне гумою і клеєм, а це запах формальдегіду, говорила йому мама, речовини, яку закачують у трупи, щоб вони зберігалися довше. Так само пахне і в нових будинках. І від нових меблів. І від нового одягу. Леткі отруйні речовини. Ти їх вдихаєш, вдихаєш — і спочатку все нібито нічого. Але якщо вдихати їх досить довго, в тебе починаються шлункові спазми, нудота і діарея.

Дивись також: хвора печінка.

Дивись також: шок.

Дивись також: смерть.

Для людини, яка шукає просвітку, говорила мама, нова машина — це не відповідь.

Уздовж узбіччя цвіли наперстянки, високі стебла з білими й малиновими квітами.

— І дигіталіс[14] також, — говорила мама.

Якщо з’їсти квіти наперстянки, тебе нудитиме. Ти маритимеш, і в очах у тебе двоїтиметься.

Гора тягнеться до самого неба, чіпляючи вершиною хмари. Гора, яка заросла соснами, з білою шапкою снігу. Гора була така висока, що не важливо, скільки до неї йти, — вона однаково залишалася на місці.

Мама дістала із сумочки білу пластмасову трубочку. Обіперлася на плече дурного маленького хлопчика, засунула трубочку в одну ніздрю й глибоко вдихнула. Потім упустила трубочку на узбіччя, але не піднімала. Просто стояла — дивилася на гору.

Гора була така висока, що не важливо, як далеко ти поїдеш, — вона однаково бовванітиме на обрії.

Коли мама відпустила його плече, він нахилився й підняв трубочку. Витер кров полою сорочки і простяг трубочну мамі.

— Трихлоретан, — сказала мама, демонструючи йому трубочку. — В ході своїх численних експериментів я дійшла висновку, що це — найкращі ліки від небезпечної зайвини людських знань.

Вона прибрала трубочку в сумку.

— Оця гора, наприклад, — сказала мама. Вона взяла хлопчика під підборіддя й повернула його голову так, аби він також дивився на гору. — Це велика гора. У якийсь момент мені здалося, що я дійсно її бачу.

Пригальмовує чергова машина, щось коричневе, чотиривідерне, щось занадто вже навернуте, з останніх моделей, і мама махає рукою: проїжджай.

На якусь частку секунди мама побачила гору, не думаючи про гірськолижні курорти і снігові лавини, не думаючи про заповідники дикої природи, про рух тектонічних плит, про мікроклімат, дощову тінь і розташування інь і ян. Вона побачила гору без обрамлення мови та слів. Без тісної клітки асоціацій. Вона побачила гору без усієї сукупності знань про те, що собою являє ця гора.

Те, що мама побачила в цю частку секунди, було навіть не горою. Це був не природний ресурс, не фізичний об'єкт. У нього не було імені.

— Це велика мета, — сказала мама, — знайти ліки від знання.