«Сподіваюся, що це допоможе», — написала вона на звороті чека.

Бренда Манро, Бренда Манро. Я чесно намагаюся згадати її обличчя, та в мене нічого не виходить. Усіх не запам’ятаєш. Я вже стільки разів майже помирав, що в голові все переплуталося. Мабуть, треба вести більш докладні записи. Хоча б — колір очей, колір волосся. Але я й так уже потопаю в паперах і писанині.

Минулого місяця я писав у своєму подячному листі, що нині мені доводиться економити на всьому, щоб заплатити за… за що, я вже не пам’ятаю.

Як правило, мені треба виплачувати по заставному листу на будинок або терміново йти до зубного. Розплатитися з молочником або нотаріусом. Я вже не читаю того, що пишу, — коли ти розіслав декілька сотень копій одного й того ж листа, починаєш писати просто на автоматі.

Ось така доморосла версія добродійних акцій на користь хворих або безпритульних дітей. Коли за ціну однієї чашки кави ти можеш урятувати життя якій-небудь дитині.

Стати їй мовби хрещеним батьком — заочно. Тільки я пішов далі. Разового порятунку недостатньо. Щоб урятувати людину по-справжньому, її треба рятувати знов і знов. Це не казка, це реальне життя, яке не закінчується на «стали жити-поживати та добра наживати».

Те ж саме в лікарів. Ти можеш урятувати сотні життів, але одного разу настане день, коли ти не зможеш урятувати чиєсь життя. Таким є принцип Пітера[7] в медицині.

Люди, які надсилають мені гроші, — це їхні внески за героїзм.

Мені ще є чим давитися. Марокканська кухня. Сицилійська.

Щовечора.

Коли я народився, мама вирішила залишитись у Штатах. Тоді в неї ще не було цього будинку. Тут вона оселилася після останнього виходу із тюрми, коли її посадили за викрадення шкільного автобуса. Викрадення автобуса і кіднепінг. Коли я був маленьким, у нас не було ні цього будинку, ні цих меблів. Усе, що є в цьому будинку, її батьки прислали їй із Італії. Я так гадаю. Наскільки я знаю маму, вона не могла б усе це купити або виграти в якій-небудь телевікторині.

Одного разу — тільки одного разу — я запитав у неї про її сім'ю, про моїх бабусю та дідуся з Італії.

І вона мені сказала, я це добре пам’ятаю:

— Вони про тебе нічого не знають, і тобі про них знати не треба.

І якщо вони нічого не знають про дитину їхньої дочки, можна з упевненістю припустити, що вони нічого не знають і про її пригоди — про її засудження по статті «непристойність, яка кримінально карається», по статті «замір убити», по статті «умисне завдання шкоди», по статті «домагання до тварин». Можна з упевненістю припустити, що вони такі самі схибнуті. Достатньо тільки поглянути на їхні меблі. Тяжкий випадок психічного розладу.

Я гортаю телефонний довідник.

Ось жорстока правда життя: я плачу три штуки на місяць за мамине перебування в лікарні Святого Антонія. П’ятдесяти баксів у лікарні Святого Антонія вистачить лише на оплату однієї зміни підгузка.

Лише Богу відомо, скільки разів мені доведеться майже померти, щоб оплатити зонд штучного годування.

Ось жорстока правда життя: на поточний момент у моїй книзі героїв — трохи більше трьохсот осіб, але я однаково не набираю трьох тисяч баксів на місяць. Плюс до того щовечора — рахунок у ресторані. Плюс — чайові. Накладні видатки мене вбивають.

Тут усе працює за принципом піраміди: постійно доводиться вербувати людей — тих, хто буде внизу. За тим самим принципом, на якому побудована служба соціального забезпечення: гарні, добрі люди платять за когось іншого. Ці добрі самаритяни — моя особиста служба соціального забезпечення мене, любого.

«Схема Понзі»[8] — не зовсім вірна фраза, але це перше, що спадає на думку.

Ось сумна правда: досі, щовечора мені доводиться шукати в телефонному довіднику підходяще місце, щоб майже померти.

Ось такий Телетон Віктора Манчіні.

Те, чим я займаюся, — нічим не гірше за те, що робить уряд. Тільки люди, які вносять гроші до фонду Віктора Манчіні, роблять це цілком добровільно й за власним бажанням. Вони вносять гроші й пишаються собою. І хваляться перед знайомими та друзями.

Це дуже проста афера. На вершині — завжди тільки я, а решта — завжди внизу. Добрі, щедрі люди.

Але ж я витрачаю гроші аж ніяк не на наркотики й не на азартні ігри. І я навіть не пам'ятаю, коли я востаннє нормально повечеряв. Я просто не встигаю з'їсти все. Тому що мені треба працювати. Давитися й задихатися. Мене обов'язково хтось урятує, але це ще не гарантія, що він потім посилатиме мені гроші. Є люди, яким це взагалі не спадає на думку. І навіть найщедріші з інвесторів із часом перестають слати чеки.

Слізна сцена — коли я ридаю в обіймах свого рятівника, — з кожним разом мені все легше й легше витискати із себе сльозу. Але зате мені тепер усе важче зупинитися.

Іще не закреслені в телефонному довіднику. Ресторанифондю. Тайська кухня. Грецька. Ефіопська. Кубинська. Є ще тисяча місць, де я поки що не вмирав.

Для того щоби грошові надходження збільшувалися, треба «робити» по два-три герої за вечір. Іноді для того, щоб нормально попоїсти, доводиться заходити в три-чотири місця. За вечір.

Я — артист перформансу в обідньому театрі, даю по три концерти за вечір. Леді та джентльмени, мені потрібен помічник із глядачів.

— Вельми дякую, але ні, обійдемося без вас, — подумки звертаюся до мертвих родичів. — Я сам створюю свою власну сім'ю.

Риба. М’ясо. Вегетаріанська кухня. Сьогодні ввечері, як і будь-якого іншого вечора, найліпше — просто заплющити очі.

Ткнути навмання пальцем у розкритий довідник.

Виходьте на сцену й ставайте героями, леді та джентльмени. Виходьте на сцену й рятуйте мені життя.

Тикаєш навмання пальцем у розкритий довідник.

Нехай за тебе все вирішує доля.

Розділ тринадцятий

Спека. Денні знімає куртку та светр. Стягає через голову сорочку, навіть не розстебнувши рукави та комір, — і застряє головою та руками в червоній картатій фланелі. Футболка злегка задирається, поки він намагається вибратись із сорочки. На його запалому животі — якийсь незрозумілий висип. Навколо сосків ростуть довгі чорні волосинки. Соски всі у дрібних тріщинах і немовби запалені.

— Друже, — каже Денні, все ще борючись із сорочкою. — Запаришся, поки все знімеш. Чого тут так душно?

Тому що це лікарня. Для тяжкохворих.

Над поясом джинсів видно резинку його дешевих трусів. На резинці — якісь іржаві смуги. З-під неї вибиваються чорні волосинки. На футболці під пахвами — жовтуваті плями засохлого поту.

Дівчина за стойкою реєстратури спостерігає за нами, зморщивши носа.

Я намагаюсь осмикнути його футболку. Пупок Денні забитий якоюсь пилюкою. На роботі, в роздягальні, я бачив, як Денні знімає штани і труси — він знімає їх разом, труси і джинси, вивертаючи їх. Я так робив, коли був маленьким.

І Денні каже, все ще не вибравшись із сорочки:

— Друже, допоможи мені, га? Там десь ґудзик… його, мабуть, треба розстебнути.

Дівчина за стойкою реєстратури виразно дивиться на мене. Вона тримає в руках слухавку, але поки що чекає.

На підлозі перед Денні — купа одягу. Нарешті він виборсується із сорочки й залишається в самій зашкарублій футболці та джинсах із брудними плямами на колінах. Шнурки на його тенісних черевиках зав'язані намертво, дірочки під шнурки щільно забиті злежаною грязюкою.

Тут дійсно дуже топлять — градусів під сто,[9] тому що в більшості пацієнтів погана циркуляція крові, пояснюю я Денні. Тут лежать здебільшого старі.

Пахне чистотою — тобто мийними засобами й ароматними освіжувачами. Я вже знаю: хвойний запах приховує сморід од фекалій. Лимонний запах приховує блювотину. Запах троянд — сечу. Одні відвідини лікарні Святого Антонія — й тобі вже ніколи не захочеться нюхати троянди.

У вестибюлі стоять канапи та штучні рослини в горщиках. Але всі прикраси інтер'єру вичерпуються відразу за дверима з автоматичними замками.