Розділ 48
Це був останній лист Россі, можливо, останній, котрий він писав своєму другові. Сидячи поруч із Хелен в автобусі по дорозі в Будапешт, я акуратно склав листи й обережно взяв Хелен за руку всього лише на секунду.
— Хелен, — сказав я, затинаючись, бо знав, що комусь із нас треба про це сказати. — Ти — нащадок Влада Дракули.
Вона поглянула на мене, а потім відвернулась до вікна, і я зрозумів, що вона й сама не збагне, що саме відчуває, але від цього кров у її жилах раптом застигла.
Коли ми з Хелен вийшли з автобуса в Будапешті, уже вечоріло, і мені не вірилося, що ми виїхали з цієї зупинки сьогодні вранці. У мене було таке враження, що відтоді я прожив два роки. Листи Россі лежали в мене в портфелі, їх зміст наповнював мою уяву болісними образами, і я бачив відбиття їх в очах Хелен. Вона тримала мене під руку, ніби одкровення того дня знищили її впевненість. Я хотів обійняти й поцілувати її просто на вулиці, сказати, що ніколи її не покину, і про те, що Россі аж ніяк не можна було кидати її матір. Але я задовольнився тим, що міцно пригорнув її руку до себе і дозволив їй обирати шлях до готелю.
Коли ми зайшли у вестибюль, знову виникло те відчуття, ніби минуло багато часу, — як дивно було те, що ці незнайомі місця почали здаватися рідними всього лише через кілька днів. Хелен очікувала записка від її тітки, і вона прочитала текст уголос.
— Я так і думала, вона пропонує повечеряти разом тут, у готелі. Гадаю, вона хоче попрощатися з нами.
— Ти розповіси їй?
— Про листи? Можливо. Я завжди розповідаю Єві все рано чи пізно.
Мені стало цікаво, чи розповіла вона їй про мене таке, чого я сам не знав, але стримав бажання запитати про це.
У нас залишалася година на те, аби помитися й перевдягтися перед вечерею; я надів чистішу сорочку із двох і поголився над раковиною. Я спустився вниз і побачив Єву, але Хелен ще не було. Тітка стояла біля вікна, повернувшись спиною до мене, й розглядала вулицю та густі сутінки. Дивлячись на неї зараз, я не бачив звичної твердості, не відчував упевненості: плечі під темно-зеленим жакетом здавалися розслабленими, навіть сутулими. Вона обернулася, позбавивши мене вагань — покликати її чи не варто, і я побачив на її обличчі занепокоєння до того, як чудова посмішка осяяла мене. Вона рушила назустріч і потисла мені руку, а я поцілував її. Ми не перекинулися жодним словом, але зустрілися, наче старі друзі, що не бачились кілька місяців або років.
За мить спустилася Хелен, і ми перейшли до ресторану, що аж блищав завдяки білим скатертинам і жахливій порцеляні. Тітка Єва зробила замовлення для всіх нас, як і раніше, я стомлено відхилився на стільці, поки вони розмовляли кілька хвилин. Спочатку, здавалося, вони обмінювалися жартами, але невдовзі обличчя Єви спохмурніло, я помітив, як вона підняла виделку й стала крутити її між пальцями. Потім вона щось прошепотіла Хелен, і в тієї брови теж насупились.
— Що сталося? — нетерпляче запитав я.
У мене таємниць та загадок і так уже було забагато.
— Моя тітка провела розслідування. — Хелен понизила голос, хоча навряд чи хтось навколо розумів англійську. — Це може виявитися дуже неприємним для нас.
— Що саме?
Єва заговорила дуже тихо, брови Хелен звелися ще більше.
— Чорт!.. — сказала вона пошепки. — Мою тітку запитували про тебе, про нас Вона каже, що сьогодні вдень до неї прийшов детектив із поліції, якого вона знала дуже давно. Він вибачився, зауваживши, що це тільки звична процедура, але все-таки розпитував її про твою присутність в Угорщині, про твої інтереси і наші… наші стосунки. Моя тітка добре розуміється в таких справах, тож коли вона ставила йому свої запитання, він обмовився й зізнався, що його проінформував (яку вас кажуть) Гежа Йожеф, — її голос перетворився на майже нерозрізнюване бурмотіння.
— Гежа! — я витріщив очі.
— Я говорила тобі, що він негідник. На конференції він теж намагався розпитувати мене, але я ігнорувала його питання. Мабуть, він озлився більше, ніж я припускала. — Вона замовкла. — Моя тітка говорить, що він працює в таємній поліції і може бути дуже небезпечним для нас. Їм не подобаються ліберальні реформи уряду, вони намагаються зберегти традиції старого режиму.
Щось у її тоні змусило мене запитати.
— Ти про це знала? Який у нього чин?
Хелен винувато кивнула.
— Я розповім тобі про це пізніше.
Я не був упевнений, чи мені дуже хотілося це знати, але огидною здавалася сама думка про те, що мене переслідуватиме цей красень.
— Чого він хоче?
— Мабуть, він відчуває, що тебе цікавить не лише історія. Він запідозрив, що ти приїхав з іншою метою.
— Він має рацію, — погодився я, понизивши голос.
— І він вирішив хоч би що довідатися про це. Я впевнена, він знає, куди ми їздили сьогодні — сподіваюся, що він не допитуватиме мою матір. Моя тітка постаралася відвести детектива зі сліду наскільки могла, але зараз вона теж турбується.
— Твоя тітка знає, що… кого я шукаю?
Хелен замовкла, а коли підвела очі, у них було щось схоже на прохання:
— Так, я думала, вона зможе якось допомогти нам.
— Може, вона щось порадить?
— Вона говорить: добре, що ми їдемо з Угорщини завтра. Вона попереджає, щоб ми не розмовляли ні з якими незнайомцями.
— Ще б пак! — невдоволено буркнув я. — Може, Йожеф хоче в аеропорту вивчити наші документи про Дракулу?
— Будь ласка, — сказала вона пошепки. — Не жартуй про це, Поле. Це може бути дуже серйозно. Якщо я коли-небудь захочу повернутися сюди…
Присоромлений, я замовк. Я й не думав жартувати, просто в такий спосіб показував своє роздратування. Офіціант приніс десерт: тістечка й каву; тітка Єва підсунула її нам із материнською турботою, ніби, нагодувавши нас, вона могла хоч трохи захистити нас від світового зла. Поки ми їли, Хелен розповіла тітці про листи Россі. Єва повільно кивнула, але нічого не сказала. Коли наші чашки спорожніли, вона обернулася до мене, і Хелен, опустивши очі, почала перекладати.
— Милий юначе, — сказала Єва, стискаючи мою руку так само, як це робила її сестра вдень. — Я не знаю, чи побачимося ми колись знову (сподіваюся, що так). А поки подбайте про мою улюблену племінницю або, принаймні, дозвольте їй подбати про вас.
Вона з посмішкою подивилася на Хелен, а та вдала, що нічого не помітила.
— І простежте за тим, щоб ви обоє благополучно повернулися до навчання. Хелен розповіла мені про вашу справу — вона дуже важлива, але якщо вам не пощастить невдовзі виконати її, повертайтесь додому і будьте певні, що зробили все, що могли. Врешті-решт ви повинні подбати про своє життя, друже мій. Ви ще молодий, і у вас усе попереду.
Вона витерла губи серветкою й підвелася. Біля дверей готелю вона мовчки обійняла Хелен, потім підійшла й поцілувала мене в щоки. Вона була серйозною, жодної сльози не блищало в очах, але обличчя відбивало глибокий сум. Гарна машина очікувала її. Востаннє я бачив її крізь вікно, коли вона махнула нам рукою.
Хелен, здавалося, не могла вимовити ані слова. Вона обернулася до мене, а потім відвернулась. Нарешті спромоглася поглянути на мене.
— Ходімо, Поле. Це наша остання година волі в Будапешті. Завтра нам треба буде поспішати в аеропорт. Я хочу прогулятись.
— Прогулятися? — запитав я. — А як же таємна поліція, яка мною цікавиться?
— Вони хочуть знати, що тобі відомо, а не напасти на тебе в темній алеї. Не будь зарозумілим, вони цікавляться як тобою, так і мною. Ми ходитимемо добре освітленими місцями, головними вулицями, я хочу, щоб ти ще раз побачив місто.
Я з радістю погодився, знаючи, що це міг бути мій останній візит, і ми вийшли на вулицю в духмяну ніч. Як і обіцяла Хелен, тримаючись освітлених місць, ми гуляли понад річкою. Біля великого мосту ми зупинились, а потім вона зійшла на нього, задумливо проводячи рукою по поручнях. Ми зупинилися посередині мосту, над водою, щоб роздивитися обидві частини Будапешта, і я знову відчув велич міста і сліди війни, що практично зруйнувала його. Усюди горіли вогні, відбиваючись у темній річковій воді. Хелен постояла біля поручня, потім повільно, ніби неохоче, повернулася й пішла у бік Пешта. Вона зняла жакет, і я помітив щось темне на її спині. Нахилившись ближче, я побачив, що це величезний павук плете павутину на її спині, — я добре бачив блискучі нитки. Тоді я згадав, що бачив павутиння на поручнях мосту, де вона проводила рукою.