Изменить стиль страницы

Ці образи чекали мене попереду, а поки я летів у літаку й шкодував про панораму внизу, навіть не знаючи, що там таке або які думки вона потім навіє мені. Хелен, більш досвідчений і менш натхненний мандрівник, скористалася нагодою й заснула, згорнувшись у кріслі. Дві ночі тому в Стамбулі ми допізна сиділи в ресторані, працюючи над доповіддю для конференції в Будапешті. Мені довелося поглибити знання щодо битв між Владом і турками, якими я раніше насолоджувався (чи не насолоджувався), хоча це не дуже допомагало. Я сподівався, що ніхто не запитає мене про джерело інформації цього наполовину завченого матеріалу. Я був приголомшений: чого тільки не було в голові Хелен, і знову захоплювався тим, що її самоосвіта на тему Дракули була наслідком її слабкої надії показати себе перед батьком, якого вона майже не могла в чомусь звинувачувати. Коли її голова схилилася на моє плече, я дозволив їй залишитися там, щосили намагаючись не вдихати запаху її кучерявого волосся (угорський шампунь?). Вона втомилася, і я сидів не рухаючись, поки вона спала.

Першим моїм враженням про Будапешт, коли ми їхали в таксі з аеропорту, була благородна велич. Хелен пояснила мені, що ми зупинимося в готелі біля університету на східному березі Дунаю, у Пешті, але вона, очевидно, попросила нашого таксиста провезти нас по узбережжю Дунаю перед тим, як висадити. Спочатку ми їхали вулицями між величних будинків вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть, подекуди прикрашених новомодними архітектурними вигадками або із старезними деревами біля них. Потім ми виїхали до Дунаю — він був величезний. Я не був підготовлений до такої грандіозності — широкі мости були перекинуті через нього. На нашому березі височіли неймовірні нові готичні шпилі середньовічних церков. Широка річка, здавалося, була скрізь, сіро-зелені легкі хвилі з’являлися на поверхні від вітру, вода сяяла від сонячного світла. Величезне блакитне небо височіло над маківками, пам’ятниками й церквами, воно торкалося води, змінюючи її кольори.

Я очікував, що буду заінтригований Будапештом, буду захоплюватися ним, але не думав, що буду благоговіти перед ним. Він втілив у собі риси завойовників і союзників, починаючи з римлян і закінчуючи австрійцями або Радянським Союзом, подумав я, згадавши гіркі коментарі Хелен, але все-таки місто відрізняється від усіх інших. Це місто не можна було назвати ні західним, ні східним, як Стамбул. Ні, завдяки готичній архітектурі це місто можна було назвати північноєвропейським. Я уважно розглядав через вузьке вікно таксі абсолютно своєрідну пишноту. Хелен теж захоплено розглядала, а потім обернулась і подивилася на мене. Напевно, мої почуття якось відбилися на моєму обличчі, тож Хелен розсміялася.

— Бачу, тобі сподобалося наше маленьке місто, — сказала вона. Під іронією в її голосі я почув непідроблену гордість. — У нас теж був Дракула, ти знав про це? 1462 року король Матьяш Корвінус тримав його в ув’язненні приблизно за двадцять миль від Буди, оскільки Дракула загрожував інтересам Угорщини в Трансільванії. Проте Корвінус поводився з ним швидше як із гостем, а не бранцем, навіть дав йому дружину з угорської знатної родини, хоча ніхто точно не знає, ким була друга дружина Дракули. Дракула висловив свою подяку, прийнявши католицьку віру, і йому дозволили якийсь час пожити в Пешті. І незабаром, як тільки його випустили з Угорщини…

— Можу собі уявити… — підхопив я. — Він прийшов у Валахію, якомога швидше повернув собі трон і узявся за старе.

— Взагалі так, — посміхнулася Хелен. — Ти починаєш розуміти нашого друга. Найбільше він хотів зберегти трон Валахії.

Занадто швидко таксі в’їхало у старий район Пешта, що знаходився далеко від річки, але там було ще більше чудес, якими можна помилуватися, що я й робив із задоволенням. Балкони кав’ярень, у яких відбивалася пишнота Єгипту або Ассирії, на вулицях багато енергійних покупців, на кожному кроці зустрінеш чавунний ліхтар, мозаїку й скульптури — ангелів і сатану, королів й імператорів із мармуру й бронзи, скрипалів у білих сорочках, які грали на розі вулиць.

— От ми й приїхали, — раптом сказала Хелен. — Це район університету — ось там університетська бібліотека. — Я повернув голову й побачив класичний будинок із жовтого каменю. — Ми підемо туди, як тільки випаде нагода, до речі, я хочу подивитися там дещо. А ось наш готель просто на Мадярів Шса, для тебе — Мадярів-стрит. Треба буде дістати тобі де-небудь карту, щоб ти не загубився.

Водій залишив наш багаж напроти елегантного, патриціанського фасаду із сірого каменю, я подав руку Хелен, щоб допомогти їй вийти з машини.

— Я так і думала, — сказала вона зневажливо, — вони завжди наймають цей готель для конференцій.

— Як на мене, то він гарний, — відповів я.

— Так, він не поганий. Тобі особливо сподобається вибір між холодною і дуже холодною водою та страви з напівфабрикатів.

Хелен заплатила водієві великими срібними й мідними монетами.

— Я вважав, що угорська їжа дуже смачна, — сказав я примирливо. — Я точно пам’ятаю, що десь чув про це: гуляш, паприка і так далі.

Хелен закотила очі вгору.

— Як тільки скажеш «Угорщина», усі відразу згадують гуляш. Так само, як усі згадують Дракулу, коли говориш про Трансільванію, — вона розсміялася. — Але їжу в готелі ти можеш поки не їсти. Почекай, поки ми поїмо в моєї тітки або в мами, тоді й обговоримо угорську кухню.

— Я думав, що твої мама й тітка румунки, — зауважив я і відразу пошкодував про це — обличчя Хелен завмерло.

— Можеш думати що хочеш, янкі, — сказала вона владним тоном і сама взяла свою валізу, не встиг я до неї доторкнутися.

У холі готелю, прикрашеному мармуром і золотом з більш процвітаючої епохи, було тихо й прохолодно. Мені він видався приємним, і я не знайшов нічого, через що Хелен могло б бути соромно. За мить я згадав, що вперше знаходжусь у комуністичній країні: на стіні за приймальною стійкою висіли фотографії офіційних осіб уряду, а темно-синя уніформа обслуговуючого персоналу нагадувала щось пролетарське. Хелен зареєструвала нас і передала мені ключ від моєї кімнати.

— Тітка все дуже добре влаштувала, — сказала вона задоволено. — Вона залишила повідомлення на телефоні, у якому говорить, що зустріне нас тут о сьомій годині й відведе на вечерю. Спочатку нам треба буде зареєструватися на конференції — прийти туди для запису о п’ятій годині.

Я був розчарований тим, що тітка не запросить нас додому на угорську вечерю, щоб я міг хоч мигцем подивитися, як живе угорська еліта чиновників, але потім сказав собі, що я, зрештою, американець, і не повинен очікувати, що кожні двері широко відчиняться переді мною. Я можу наражати когось на ризик, політичну відповідальність, або, принаймні, мене можуть соромитись. До речі, я вирішив, що буду поводитися дуже тихо й не завдаватиму прикрощів господарям. Зрештою, мені пощастило, що я потрапив сюди, і найменше мені хотілося створювати проблеми Хелен та її родині.

Моя кімната нагорі була простою і чистою з безглуздими товстими позолоченими янголятками у кутах, які нагадували про колишню пишноту, і мармуровим умивальником у формі великої мушлі молюска. Я помив руки й поправив волосся перед дзеркалом над умивальником. Обернувшись, я подивився на вузьке, тверде ліжко, що могло б бути ліжком в армії, і посміхнувся. Моя кімната знаходилася на іншому поверсі, ніж кімната Хелен (тітка подбала?), але мені складали компанію ці застарілі янголятка та австро-угорські герби.

Хелен чекала на мене у вестибюлі і мовчки вивела мене через широкі двері готелю на велику вулицю. На ній знову була світло-блакитна блуза; за час нашої подорожі я неабияк пом’явся, а Хелен завжди вдавалося залишатися чистою й випрасуваною, що я вважав талантом, властивим тільки жителям Східної Європи. Зараз вона заколола волосся нагору, у маленьку ніжну ґульку. Коли ми йшли до університету, вона про щось думала. Я не зважувався запитати про що, але за кілька хвилин вона розповіла мені за власним бажанням.

— Так дивно повернутися сюди, ще й так раптово, — сказала вона, дивлячись на мене.