— Дозвольте відгадати, — продовжив він розмову, повертаючи до мене своє гарне, ніжне обличчя. — Ви не з Англії. Америка?

— Так, — сказав я. Хелен мовчала, вона розрізала курку і з підозрою дивилася на нашого сусіда.

— Так, правда, як добре. Ви оглядаєте визначні пам’ятки нашого міста?

— Саме так, — відповів я, бажаючи, щоб Хелен хоча б набрала дружнього вигляду: ворожість може виявитися підозрілою.

— Ласкаво просимо в Стамбул! — сказав він і дуже приємно посміхнувся, підняв свій келих і випив за нас. Я відповів йому тим самим, і він засяяв. — Вибачте незнайомцеві за питання, але що вам найбільше подобається тут?

— Важко відповісти… — Мені подобалася його обличчя, було неможливо відповісти йому нещиро. — Найбільше мене вражає те, як Схід і Захід змішалися в одному місті.

— Мудре спостереження, юначе, — сказав він спокійно, витираючи вуса великою білою серветкою. — Ця суміш — наше багатство й наше прокляття. У мене є колеги, які все своє життя вивчають Стамбул, тож вони кажуть, що в них завжди бракуватиме часу на те, щоб дослідити все місто, хоча вони тут живуть. Це неймовірне місце.

— Яка ваша професія? — запитав я із цікавості, незважаючи на те що Хелен будь-якої миті могла наступити мені на ногу під столом.

— Я професор Стамбульського університету, — сказав він тим самим гордим голосом.

— О, як мені пощастило! — вигукнув я. — Ми…

Раптом Хелен наступила мені на ногу. Вона носила туфлі-човники, як і всі жінки в ті часи, з досить гострим підбором.

— Ми дуже раді з вами познайомитися! — закінчив я. — Що ви викладаєте?

— Моя спеціальність — шекспірознавство, — сказав наш новий друг, акуратно накладаючи салат із миски навпроти. — Я викладаю англійську літературу в аспірантурі. Наші аспіранти дуже старанні, мушу зауважити.

— Як чудово, — сказав я. — Я й сам аспірант, але історик, навчаюся в Сполучених Штатах.

— Дуже гарна спеціальність, — промовив він серйозно. — Вас багато що зацікавить у Стамбулі. Як називається ваш університет?

Я назвав, а Хелен у цей час повністю заглибилася у вечерю.

— Чудовий університет. Я чув про нього, — відзначив професор. Він відпив зі склянки й поплескав по книзі поруч із тарілкою. — О! — вигукнув він нарешті. — Чому б вам не зайти до нас в університет, поки ви в Стамбулі? Це теж дуже давній навчальний заклад, я був би радий показати його вам і вашій дружині.

З боку Хелен почулося пирхання, і я поспішив відповісти замість неї.

— Моя сестра… вона моя сестра.

— О, вибачте. — Учений-шекспірознавець схилився перед Хелен над столом. — Я доктор Тургут Бора, до ваших послуг.

Ми відрекомендувалися… тобто я відрекомендував нас, тому що Хелен уперто зберігала мовчання. Я відразу зрозумів: їй не сподобалося, що я назвався своїм справжнім ім’ям, тому я швидко назвав її Сміт, і від такої моєї дурної мудрості вона ще більше насупилася. Ми потисли один одному руки, і нам більше нічого не залишалося робити, як запросити його за наш столик.

Він чемно відмовився, але за хвилину сів поруч із нами, переніс салат і склянку, яку він одразу ж підняв.

— Пропоную тост за вас, і ласкаво просимо до нашого міста, — проголосив він. — Черіо!

Навіть Хелен злегка посміхнулася, хоча вона все ще не вимовила ані слова.

— Вибачте мені мою необачність, — сказав Тургут, ніби відчувши її ворожість. — Мені дуже рідко випадає нагода потренуватися в англійській із носіями мови.

Він ще не помітив, що вона не була носієм мови, хоча він може цього й не помітити, подумав я, тому що вона не вимовить жодного слова.

— Чому ви вирішили спеціалізуватися на Шекспірі? — запитав я, коли ми знову взялися за вечерю.

— Ой! — стиха зітхнув Тургут. — Це дивна історія. Моя мати була дуже незвичайною жінкою, прекрасною жінкою, вона дуже любила мови, так само як і механіку. Вона вчилася в університеті у Римі, де й познайомилася з моїм батьком. Він, чарівний мужчина, вивчав італійський Ренесанс, але мав особливу пристрасть до…

На найцікавішому місці нас перервала молода жінка, яка вдивлялася в наше візерунчасте вікно з вулиці. Хоча я жодного разу не бачив таких жінок у житті, тільки на картинах, я прийняв її за циганку: у неї була темна шкіра, гострі риси обличчя, яскравий одяг та чорне, нерівно обрізане навколо проникливих чорних очей волосся. На вигляд їй було п’ятнадцять, а може, сорок років, з її худого обличчя було неможливо вгадати вік. У руках вона тримала букет із жовтих та червоних квітів і, очевидно, хотіла, щоб ми його купили. Вона простягнула через стіл квіти й стала щось кричати, я не міг зрозуміти жодного слова. На обличчі в Хелен я про — читав відразу, Тургут почав дратуватися, але жінка все одно продовжувала. Я вже зібрався дістати гаманець і подарувати турецький букет Хелен (заради сміху, звичайно ж), як раптом циганка накинулася на неї, тичучи пальцями, і щось зашипіла. Тургут оторопів, а Хелен, завжди така безстрашна, відхилилася назад.

Це, схоже, змусило Тургута отямитися, він підвівся і з обуренням почав сварити циганку. Було не важко зрозуміти його тон і жести, якими він «просив» її забиратися геть. Вона подивилася на всіх нас і зникла серед інших перехожих так само раптово, як і з’явилася. Тургут знову сів і широко розкритими очима подивився на Хелен. За хвилину він, порившись у кишені піджака, дістав звідти маленький предмет і поклав його поруч із її тарілкою. Це був плаский блакитний камінчик приблизно два з половиною сантиметри завдовжки з світло-блакитною плямою та білою цяточкою в її центрі, камінь був схожий на око. Хелен сполотніла, коли побачила цей камінь, а потім, ніби піддавшись інстинкту, торкнулася його вказівним пальцем.

— Що тут відбувається? — я ніяк не міг второпати. Я почувався не на своєму місці, немов чужоземець серед тубільців.

— Що вона сказала? — уперше за весь час звернулася Хелен до Тургута. — Вона говорила турецькою чи циганською мовою? Я не зрозуміла її.

Наш новий друг зам’явся: він, схоже, не хотів повторювати слова цієї жінки.

— Турецькою, — промурмотів він. — Може, я вчиню не дуже шляхетно, якщо повторю вам. Вона говорила дуже брутальні слова, — він зацікавлено дивився на Хелен, але в погляді його був якийсь страх. — Вона вжила слово, яке я не перекладатиму, — почав він повільно пояснювати. — А потім вона сказала: «Геть звідси, румунська дочко вовків. Ти й твій друг принесли прокляття вампірів у наше місто».

У Хелен стали блідими навіть губи, а я ледь здолав бажання взяти її за руку.

— Це збіг, — заспокійливо сказав я їй.

Вона кинула на мене погляд, ніби підказуючи, що я надто багато говорю в присутності професора.

Тургут дивився то на мене, то на Хелен.

— Усе це справді дивно, любі друзі, — сказав він. — Гадаю, нам треба буде ще раз зустрітися й поговорити без цієї метушні.

Я майже заснула в кріслі потяга, незважаючи на надзвичайний інтерес до історії батька, вперше я читала до пізньої ночі й тому дуже стомилася. Почуття нереальності опустилося на мене в сонячному купе, я відвернулася й почала дивитись у вікно на сільські пейзажі Голландії, які пролітали мимо. Ми проїжджали міста й села, за вікнами потяга залишалося багато городів, які дихали зеленню під хмарним небом, невеличких садів, у яких тисячі людей займалися своїми справами, будинків, обернених тильним боком до залізниці Поля були чудового зеленого кольору — такого зеленого, котрий починається в Голландії ранньої весни й триває майже до першого снігу, таку зелень живить вологість повітря й землі, а також вода, що блищить, куди не глянь. Ми давно проїхали широкий район каналів та мостів і вже перебували серед корів та пасовиськ. Незабаром ми будемо в Бельгії, і, як я вже знала з власного досвіду, її можна буде повністю пропустити, заснувши на короткий час.

Я міцно тримала листи, але очі починали стулятися. Приємна жінка навпроти мене вже дрімала з журналом у руках. Мої очі заплющилися буквально на секунду, як раптом двері нашого купе широко відчинилися. Пролунав голос людини, що задихалася, і довготелеса постать протиснулася між мною й моїм денним сном.