— Так, гадаю, монастир саме там, — знову сказав батько. — Завтра на нас чекає великий підйом, навіть якщо ми підемо по дорозі.
Коли ми пішли вулицями під безмісячним небом, я відчула той смуток, що виникає, коли спускаєшся з висоти і все стає приземленим. Перш ніж ми повернули за ріг старої дзвіниці, я обернулася ще раз, щоб запам’ятати ту цяточку світла. Вогник усе ще був там, він світив над стіною будинку, уздовж якого росли бугенвілії. Я зупинилася й уважно подивилась на цей вогник. І раптом на якусь мить світло згасло й знову з’явилося.
Розділ 9
14 грудня 1930 року
Трініті-коледж, Оксфорд
Мій любий і нещасний спадкоємцю!
Я намагатимуся закінчити свою розповідь якомога швидше, тому що ти повинен дістати щонайбільше життєво важливої інформації, якщо ми обидва — ох, якби! — принаймні, виживемо, зберігши доброту й милосердя. На свою біду, історик виявляє, що існує два види виживання. Найбрудніші прагнення людства можуть пережити покоління, століття, навіть тисячоліття. А найкращі наші помисли можуть померти разом із нами, за одне життя.
Проте продовжу розповідь: моя подорож з Англії в Грецію була однією з найспокійніших у моєму житті. Директор музею на острові Крит зустрів мене на пристані й запросив приїхати до них улітку на відкриття мінойської гробниці. До того ж двоє американських фахівців із класичної філології, з якими я вже кілька років мріяв познайомитись, жили в моєму ж пансіоні. Я розпитував про їхній факультет, що недавно став доступним для всіх у їхньому університеті, — саме це мені й було потрібно, — а вони закидали компліментами мою роботу. Я мав вільний доступ до будь-яких колекцій, а також до особистих архівів. Вечорами, коли музеї зачинялися, а місто поринало в сієсту, я сідав на затишному, затіненому виноградом балконі й переглядав свої записи, знаходячи ідеї для майбутніх праць, якими я збирався зайнятися трохи пізніше. У таких ідеальних умовах я подумував остаточно кинути переслідування слова «Drakulya», тоді мені все це здавалося хворобливою вигадкою. Ту дивну книгу я привіз із собою і не хотів з нею розлучатися, але за тиждень я не розкрив її жодного разу. Взагалі я відчував, що звільнився від її чар. Але щось — пристрасть історика до педантизму чи, може, просто мисливська пристрасть — змусили мене дотримуватись накресленого плану й поїхати в Стамбул на кілька днів. А зараз я повинен розповісти тобі про цікаву подію, що сталася в одному відділі архіву. Мабуть, це буде одна з тих подій, які я опишу і через які ти відмовишся мені вірити. Просто прочитай усе до кінця, благаю тебе.
— Я слухняно, — сказав батько, — прочитав усе до останнього слова. Цей лист знову розповів мені про страшний досвід Россі, коли він вивчав документи султана Мехмеда II, про те, як він знайшов карту, на якій були написи трьома мовами і яка нібито вказувала на місце поховання Влада «Проколюючого». Я почитав про того лиховісного чиновника, що вкрав карту й про дві ранки на його шиї.
Читаючи цю історію, я помітив, що стиль листа Россі трохи змінився: він став менш компактним і акуратним, на відміну від двох попередніх листів: цю розповідь він писав розтягнутим, тонким, квапливим почерком, подекуди траплялися незначні помилки, ніби він писав його у стані сильної схвильованості. Незважаючи на те що мені теж стало моторошно (бо була вже ніч, я повернувся у свою квартиру й читав там на самоті, замкнувши двері і щільно зачинивши вікна), я звернув увагу на слова, якими Россі описував події: речення й фрази точно збігалися з тим, що він сказав мені лише пару днів тому. Здавалося, історія чвертьвікової давнини чітко закарбувалася йому в пам’яті, тож треба було тільки переказати її наступному слухачеві.
Залишалося ще три листи, і я охоче взявся за них.
15 грудня 1930 року
Трініті-коледж, Оксфорд
Мій любий і нещасний спадкоємцю!
З тієї миті, як той страшний чиновник забрав карту, удача зрадила мене. Коли я повернувся у свій номер, виявилося, що господарка готелю перенесла мої речі в меншу й бруднішу кімнату, оскільки в кутку мого номера обвалилася стеля. Під час цього переміщення зникли деякі папери, а також пара золотих запонок для манжет, які мені дуже подобалися.
Сидячи в новій убогій кімнатці, я намагався з пам’яті відновити свої записи про історію Влада Дракули та відтворити карти, які вивчав у архіві. А потім я поспішив звідти назад у Грецію, де я спробував повернутися до вивчення Криту, оскільки в моєму розпорядженні було багато вільного часу.
Подорож на Крит була жахливою — море дуже штормило. На острові віяв, не вщухаючи, сильний палючий вітер, схожий на сумнозвісний жахливий, холодний північний вітер на півдні Франції — містраль. Мої попередні кімнати в пансіоні були зайняті, тож мені вдалося оселитися тільки в найжахливіших апартаментах, темних і похмурих. Мої колеги з Америки виїхали. Доброзичливий директор музею занедужав, і ніхто, здавалося, не пам’ятав, що мене запрошували на відкриття гробниці. Я намагався продовжити роботу про острів Крит, але даремно переглядав свої записи, сподіваючись, що прийде натхнення. На серці мені не легшало через примітивні забобони, поширені серед місцевих жителів. Раніше, під час попередніх поїздок, я не звертав уваги на ці забобони, хоча вони так поширені в Греції, що не помітити їх було неможливо. За грецькою традицією, як й за багатьма іншими, вважається, що вампіром (грецькою «vrykolakas») може виявитися будь-який погано закопаний труп або той, котрий повільно розкладається, не кажучи вже про випадки, коли людей помилково закопували живцем. Старі люди в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі й пірнали на велику глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене скуштувати місцевого напою під вигадливою назвою «амнезія», після чого я наступного дня почувався хворим.
Зі мною все було не так, поки я не приїхав назад в Англію, та й то дорогою розігрався страшенний шторм і на мене напала така жахлива морська хвороба, якої в мене не було жодного разу в житті.
Я записав усе це на той випадок, якщо це хоч якось стосуватиметься інших аспектів моєї справи. У крайньому разі за допомогою цих нотаток ти зможеш краще зрозуміти, у якому стані я приїхав в Оксфорд. Я був виснажений, пригнічений і перебував у великому жаху. Із дзеркала на мене дивився змарнілий і блідий чоловік. Щоразу, коли, голячись, я різався, що траплялося досить часто в моєму тодішньому нервовому стані, я згадував ті майже свіжі ранки на шиї турецького чиновника і тоді відчував дедалі більше сумнівів щодо правдивості моїх спогадів. Іноді в мене було таке відчуття, яке часом доводило майже до божевілля: я відчував, що не закінчив чогось, відчував якийсь задум, який ніяк не міг розгадати. Я був самотній і сповнений якогось дивного передчуття. Одне слово, я й не знав, що мої нерви можуть бути в такому стані.
Звичайно, я намагався удати, що все йде, як раніше. Я нікому нічого не говорив про те, що відбувається, і з колишньою старанністю готувався до наступного семестру. Я написав американським фахівцям із класичної філології, з якими познайомився в Греції, про те, що мені було б цікаво хоча б на короткий час відвідати Штати, і просив їх допомогти, якщо є змога. Я вже практично здобув ступінь і дедалі більше відчував, що мені треба почати все спочатку, думав про те, що зміна місць піде мені на користь. Я також закінчив дві короткі статті про архітектурні й літературні докази наявності давнього гончарного виробництва на острові Крит. Мені було важко, але я щодня повертав себе в колишній стан, і з кожним днем мені ставало легше.
У перший місяць після повернення я намагався не тільки стерти з пам’яті неприємну подорож, а й уникав усього, що могло відновити інтерес до дивної маленької книги, залишеної на полиці, або до дослідження, яке я почав так необачно. Проте упевненість поверталась до мене, а разом із нею й інтерес, що вперто розпалювався в мені. Одного разу ввечері я взяв томик і розклав свої записи з Англії і Стамбула. Наслідки (тоді я саме так розцінив те, що відбулося) не забарилися — вони були жахливі й трагічні.
Мені доведеться зупинитися тут, сміливий читачу, я не можу зібратися на силі, щоб написати ще хоча б слово. Я прошу тебе не припиняти читання, а тільки зупинитися, щоб знову повернутись до листів, і я у свою чергу постараюся зробити те саме завтра.
Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі