— Якого біса? — його голос тремтів.

Гежа похитав головою.

— Боже, він вас укусив, — Гежа відійшов на крок від Ранова. — А я кілька разів залишався з цією людиною наодинці. Він обіцяв допомогти знайти американців, але він ніколи не говорив мені, що він…

— Ще 6 пак, він сказав би тобі… — презирливо кинула Хелен, але я намагався втихомирити її. — Він хотів знайти свого хазяїна, простежити за нами, а не вбивати тебе. Ти йому був корисніший живим. Це він дав тобі наші папери?

— Заткнися! — Гежа, здається, був готовий ударити її, але я чув жах у його голосі і спокійно відвів Хелен убік.

— Ходімо! — Ранов виводив нас, погрожуючи пістолетом і притримуючи другою рукою поранене плече. — Ви нам нічим не допомогли, я хочу, щоб ми повернулися в Софію і щоб ви якомога швидше потрапили на літак. Вам пощастило, що нам не дозволили організувати ваше зникнення — це було б занадто складно.

По-моєму, він би штурхонув нас так само, як Гежа стіл, але він повернувся і рішуче випровадив нас із бібліотеки. Стойчев пішов попереду: я з жалем подумав про те, через що довелось пройти старому під час цієї гонитви. Без сумніву, Стойчев не хотів, щоб нас переслідували — я повірив у це, як тільки побачив його нещасне обличчя. Чи встиг він повернутися в Софію, перш ніж вони схопили його, щоб переслідувати нас? Я сподівався, що міжнародна репутація Стойчева захистить його надалі, як це було в минулому. Але Ранов — ось що найгірше. Заражений, він повернеться працювати до таємної поліції. Мені спало на думку порадити Гежі простежити за цим, але обличчя угорця було таким неприступним, що я не насмілювався заговорити.

Біля дверей я обернувся і подивився на величний саркофаг, що простояв тут приблизно п’ятсот років. Його хазяїн може бути тепер де завгодно. На верхній сходинці ми проповзли по одному — я сподівався, що жоден пістолет не вистрілить, — і тут я побачив щось дивне. Рака з мощами святого Петко стояла відкритою на п’єдесталі. Напевно, в них були якісь інструменти й вони зуміли відкрити її, чого не вдалося нам. Мармурова плита під низом була на місці, накрита вишитою тканиною, наче до неї й не доторкувалися. Хелен здивовано подивилась на мене. Проходячи повз раки, я зазирнув в одну з них і побачив кілька кісток та череп — усе, що залишилося від місцевого мученика.

Біля церкви, у темряві, юрбилося багато машин і людей. Гежа явно приїхав із супроводом, і двоє людей охороняли вхід до церкви. Без сумніву, Дракула пішов не через ці двері. Гори нечітко вимальовувалися навколо нас, вони були темніші від чорного неба. Деякі селяни довідалися про те, що відбувається, й із запаленими смолоскипами прийшли сюди. Побачивши Ранова, вони позадкували, уп’явшись очима в його порваний, забруднений кров’ю піджак. У нерівному світлі було видно напружені їхні обличчя. Стойчев схопив мене за руку й сказав мені на вухо:

— Ми закрили його.

— Що? — я нахилився, щоб краще розчути.

— Ми із ченцем перші спустилися вниз, у склеп, поки ті… ті вбивці шукали вас у церкві й у лісі. Ми побачили людину в могилі — не Дракулу — і я зрозумів, що ви були тут. Ми закрили могилу, а коли вони спустилися, то відкрили тільки раку. Тоді вони так розлютилися, що здавалося, зараз викинуть кістки бідолашного святого.

Брат Іван був досить міцний на вигляд, але яка ж сила жила в професорові Стойчеві? Стойчев уважно подивився на мене:

— Але хто там був усередині, якщо не…

— Це був професор Россі, — прошепотів я.

Ранов відчинив двері машини, наказуючи нам сідати.

Стойчев мигцем співчутливо поглянув на мене:

— Мені дуже прикро.

Отак ми залишили мого найдорожчого друга спочивати в Болгарії, нехай від спить там з миром до кінця світу.

Розділ 75

Після наших пригод у склепі вітальня сімейства Бора уявлялася небесним раєм на землі. Я відчув надзвичайне полегшення, коли ми знову опинилися там із чашками гарячого чаю в руках (за тиждень помітно похолодало, незважаючи на те що був початок червня) і в компанії Тургута; а він посміхався до нас із подушок дивана. Хелен зняла туфлі біля дверей і взула капці, які місіс Бора принесла їй. Селім Аксой теж був там, а Тургут дбав про те, щоб він і місіс Бора дістали повну інформацію в перекладі.

— Ви впевнені, що могила була порожньою? — черговий раз запитав Тургут: здавалося, він не міг утриматися, щоб ще раз не запитати.

— Цілком упевнені, — я подивився на Хелен. — Чого ми не знаємо, то чи стосувався почутий нами звук Дракули, який, можливо, саме тікав. Тоді на вулиці було вже темно, і йому легко було пересуватися.

— І він, звичайно ж, міг змінити вигляд, якщо легенди говорять правду, — зітхнув Тургут. — Хай будуть прокляті його очі! Ви були ближче до нього, ніж Варта Півмісяця за всі п’ятсот років. Я дуже радий, що ви вижили, але страшенно шкодую, що ви не знищили його.

— Як ви гадаєте, куди він вирушив? — запитала Хелен, нахиляючись уперед, і чорні очі її блиснули.

Тургут торкнувся свого великого підборіддя.

— Навіть не маю припущень, моя люба. Він здатен переміщатися на великі відстані й швидко, але я не маю уявлення, куди він піде. В інше давнє затишне місце, яке не тривожили століттями. Для нього було тяжким ударом піти зі Светі Георгі, але він розуміє, що це місце будуть ще довго пильно охороняти. Я б дав відтяти праву руку, щоб довідатися, покинув він Болгарію чи ще десь залишився. Кордон і політика, я певен, не мають для нього великого значення.

Тургут насупився.

— Ви не думаєте, що він переслідуватиме нас? — запитала Хелен, але щось у її плечах змусило мене зрозуміти, що поставити таке просте питання коштувало їй зусиль.

Тургут похитав головою.

— Сподіваюся, ні, мадам професоре. Гадаю, що тепер він боятиметься вас обох, адже ви знайшли його, коли нікому досі це не вдавалося.

Хелен мовчала, і мені не подобався сумнів у її очах. Селім Аксой і місіс Бора з особливою ніжністю подивилися на неї. Мені здалося, що вони думали, як я дозволив їй потрапити в таку небезпечну ситуацію, навіть якщо нам обом пощастило вижити.

Тургут обернувся до мене.

— Мені дуже жаль вашого друга Россі. Я так хотів познайомитися з ним.

— Я певен, ви сподобалися б один одному, — щиро сказав я, беручи Хелен за руку. Її очі завжди наповнювалися слізьми, коли мова заходила про Россі. І зараз вона відвернулася, щоб приховати зрадливий блиск.

— І ще б мені хотілося познайомитися із професором Стойчевим, — Тургут знову зітхнув і поставив чашку з кавою на мідний столик.

— Це було б чудово, — я посміхнувся, уявляючи, як двоє вчених обмінюються думками. — Ви зі Стойчевим могли б чимало повідомити один одному з історії Оттоманської імперії й Балкан. Можливо, колись ви ще зустрінетесь із ним.

Тургут похитав головою.

— Я так не думаю. Між нами високий і колючий бар’єр, як раніше між царем і пашою. Але якщо ви будете якось говорити з ним або писати йому, у будь-якому разі передавайте йому від мене вітання.

Це було легко пообіцяти.

Селім Аксой попросив Тургута щось запитати в нас, і Тургут уважно вислухав його.

— Нам цікаво, — сказав він, — серед усієї тієї небезпеки й хаосу чи не побачили ви книгу, що описав Россі, — здається, «Житіє святого Георгія»? Болгари забрали її в Софійський університет?

Сміх Хелен міг бути дитячим, якщо він ішов від душі, і я ледве стримався, щоб не поцілувати її при всіх. Вона майже не посміхалася з того часу, коли ми пішли від могили Россі.

— Вона в моєму портфелі, — відповів я. — Зараз.

Тургут був настільки вражений, що лише за хвилину згадав про свої обов’язки перекладача.

— І як вона туди потрапила?

Хелен мовчки посміхалася, тому пояснював я:

— Я не думав про неї, поки ми не повернулися в софійський готель.

Ні, я не міг сказати їм всю правду, тому розповів їм пристойну версію.

Уся правда полягала в тому, що коли ми нарешті залишилися наодинці в кімнаті Хелен, я обійняв її, поцілував її хвилясте темне волосся, пригорнув до себе, незважаючи на наш брудний одяг, як свою другу половину (відсутня Платонова половина, подумав я) — і тоді відчув не тільки полегшення, що ми обоє вижили і можемо обійнятися, не тільки красу її форм і ніжний подих на моїй шиї, — крім цього, було щось нез’ясовно неправильне в її тілі, щось недоречно тверде. Я відхилився, пильно подивився на неї й побачив її хитру посмішку. Вона приклала палець до губ. Це було всього лише нагадуванням: адже ми обоє знали, що нашу кімнату прослуховують.