— Два тижні я доробляю «сімку», — несміливо повторив він. — А потім… побачимо.

— Значить, так, — утратив терпець Віктор, — два тижні мене не влаштовує. Петю, ти ж знаєш — я серйозний клієнт. За два тижні мушу машину забрати. Розумієш? За-бра-ти. Умови обговорюємо зараз. Якщо треба, даю завдаток.

Віктор красномовно витяг із куртки кілька стодоларових купюр. Гроші подіяли позитивно, змусивши Петра одразу стати серйозним. Він відхилив руку з простягнутими зеленими папірцями й сказав:

— Гаразд. Давай умови.

— Машина за два тижні, — повторив Віктор, — капітальний ремонт усіх вузлів і систем, окрім кузова та салону. Уся іржа та дірки нехай лишаються, тільки повари зсередини, щоб купи тримався. Робота мусить бути на совість. Ходова взагалі за вищим розрядом.

— Ну, ти мене ніби теж не перший день знаєш, — зібрався ображатися Франкенштейн. — Я коли робив на халяву?

— Гаразд. Скільки? А, чекай. Двигун який у неї?

— Рідний, «перший».

— Треба поставити щось потужніше, хоч на півтора куба. А ще краще від «шістки». Можна?

— За гроші клієнта все можна, — знизав плечима король місцевого автосервісу. — Можу навіть від «Мазди» поставити. Он, валяється…

— А що, підійде?

— Усе, що із заліза, завжди підійде, якщо постаратися, — автоматом видав Петро улюблений афоризм. — Підійде. Тільки реєструватимеш сам.

— Ну, це дрібниці, — мовив Віктор. — А добрий двигун?

— Два і два куба — звір! Як газонеш, усі ті розвалюхи, що з-за кордону понавозили, ззаду залишаться.

— А ходова потягне, — засумнівався Віктор, — як втисну на ньому від душі?

— Потягне, — запевнив Петро. — Переставлю м'якшу, від «шістки» або «сімки». Будь-яку забаганку за ваші гроші.

— Ну, що ж… — Віктор на мить замислився. — Тоді по руках. А ще постав якесь зручне сидіння для водія — від іномарки або «сімки», каркас міцності з труб, зручного руля на зразок спортивного й резину добру — зимову, шиповану — на всі чотири колеса.

Петро так і порскнув у долоні.

— Ну, ти даєш, гонщик… На автородео зібрався — точно. Може, тобі ще й розмалювати її? Ну, дають, дилетанти зі своїми забаганками… — крізь сміх обурювався Петро. — А на біса тобі всі чотири шиповані? Поясни мені! Нікуди гроші подіти? З дірявим кузовом і на крутих колесах? На біса чотири? Два назад — і вистачить.

— Нехай чотири, — не погодився Віктор. — Мені кожен найменший плюс згодиться. З чотирма може хоч трошки стійкіша на дорозі та прохідніша буде.

На це Франкенштейн якось загадково скривив носа й сказав:

— Ну, тоді вже давай і перед зробимо ведучим — ще більш прохідною стане.

— А що, ти б і таке міг зробити?! — відверто здивувався Віктор.

— Будь-які примхи за гроші клієнта, — розвів руками Петро. — Тільки…

— Що?

— Дешевше буде на базарі нову «дев'ятку» взяти! Ги-ги-ги! «Нульову»! Значно дешевше! — він гиготів, плескаючи Віктора по плечі, задоволений приколом, щасливий, що таки взув цього надто розумного «гонщика».

Але Віктор не підтримав його веселощів.

— Отже, вирішено, — сказав він, — два тижні і робота за вищим розрядом.

— Домовилися.

— Сподіваюся, збереження таємниці клієнта залишається традицією цієї фірми?

— Нема мови… — розвів руками Петро.

Тому, кого з неабиякою повагою позаочі називало Франкенштейном півміста, що роз’їжджало на вітчизняному та закордонному металобрухті, було все одно, що змусило клієнта зробити таке оригінальне замовлення — машину з гарними ходовими властивостями, яка б виглядала, наче розвалюха. Але й він не міг не зауважити для себе, що чоловік, якого давно знав як спокійного, врівноваженого й навіть незворушного, чимось серйозно занепокоєний. Більше того, «заведений» до межі.

XXVIII

Якось йому наснився пісочний годинник. Дуже великий. Але й пісок сипався надзвичайно швидко. Він борсався на ліжку, не здатний збагнути, як швидко пісок пересипеться в нижню чашу. А наступної ночі вже був леопардом у клітці й мотався від стіни до стіни невизначений час, марно шукаючи вихід. Так буде щоночі, доки не вдасться щось вигадати.

А що ще можна зробити? Не йти ж у банк з маскою, врешті-решт. А де ще можна дістати такі гроші за кілька днів, Віктор не міг уявити. Знати б, на що наважитись. Він би наважився. Миттєво. Знати б отой максимально можливий час, який можна відвести собі для очікування. Та ні, не собі. Зоряні. Адже якщо цей час перетне якусь допустиму межу — гроші вже не знадобляться. Буде пізно. Нічого не зроблять навіть у Німеччині.

Віктор виділив ще два дні, щоб з’їздити в Дюссельдорф, побувати в Мюнхені й за допомогою Дітмара з'ясувати у клініці, про яку йшлося, більш вузькі нюанси щодо Олегового лікування. За великим рахунком він не дізнався нічого нового. Проте познайомився з доктором Клаусом, який оглядав хлопця, й заручився його підтримкою у вирішенні всіляких технічних проблем. Приємний німець запропонував з усіх питань звертатися особисто до нього. Залишалася лише одна проблема — гроші. Про них він говорив і з Дітмаром, але той лише вибачався і розводив руками, не бажаючи навіть обговорювати можливі варіанти надання такої позики. Надто велика сума.

Машину в Петра він замовив одразу, хоча й не знав точно, для чого вона йому знадобиться. Звісно, не на ній тягатися з тими, невідомими, якщо його умови все-таки приймуть. Для цього потрібно щось крутіше, надійніше.

Петрів «Жигуль» мав бути певною мірою страховкою, запасним варіантом, який, можливо, стане в нагоді, коли настане час зважитися на щось інше, ще авантюрніше. Можливо, цю машину доведеться десь сховати, щоб про неї не знав ніхто. І тоді страшні діри на її крилах відлякають можливих бажаючих покататися на чужому. Може, ця машина чекатиме його, поки робитиметься ризикована справа, котра має принести такі шалені гроші, а потім на ній доведеться втікати. І тоді, знову ж таки, її страшний вигляд повинен приспати пильність тих, хто його ловитиме.

Не в змозі вигадати щось придатніше для отримання грошей, Віктор знову й знову проганяв, наче відеоплівку, у власній уяві те, що мало би статися після початку «перегонів», обіцяних фірмою Павловича, хоча переговори щодо них зайшли у глухий кут. Ні, не про небезпеку для власного життя йшлося. Ризик утратити гроші, які потраплять до його рук, непокоїв його насамперед.

Можливо, ті, кого представляє Павлович, не очікують від нього особливих сюрпризів. Узяти й утекти саме від них ще на угорській території й там одразу ж у якомусь банку перевести кошти на клініку в Мюнхені. Це означатиме, що справу зроблено. А що тоді? Тоді він залишиться без майбутнього, адже кинув тих, кого належало б називати своїми. А таке не пробачається. Шлях додому буде закритим. До Зоряни також. А що, як їм відомо про Зоряну? Ну, нехай невідомо зараз, але стане відомо потім. Почнуть розпитувати по містечку, шукаючи його, і, звісно, випливе її ім’я. Що тоді? Ці люди можуть розвернутися оперативно — Зоряна з Олегом ще навіть не встигнуть виїхати до Німеччини.

Усе складалося погано. Не те щоб погано — дуже вже непевно. А його хвилювало єдине — передати гроші до місця призначення. Все. Далі — що буде, те буде. Коли над ним не висітиме це завдання, він викрутиться. Якось зуміє. Але ці щурі не хочуть приймати його умов. Куди ж подіти ці гроші, які опиняться у його руках?!

Віктор довго думав, перебираючи в голові різні варіанти. І все зводилося до одного — от якби був ще хтось, надійний, як він сам. Тоді він знайшов би можливість скинути йому готівку, а сам зі спокійною душею кинувся б у цю м’ясорубку. Але такої людини не було.

Робота у Франкенштейна підходила до завершення. Машина стояла на колесах, майстер налагоджував ще деякі дрібниці під капотом. Двигун працював як годинник, і сам Петро тер руки в передчутті випробування на дорозі агрегату, який у його майстерні ще не мав аналогів. А час летів невблаганно. Потрібно було наважуватися. На що?

Він просидів півдня в Петра, заважаючи йому й відволікаючи від роботи. Потім до вечора збирався, намагаючись передбачити кожну дрібницю. Те, без чого не можна було обійтися і від чого зупинялося дихання, залишилося на вечір. Бажання побачити її було дуже великим, і зараз він ніби й мав на це право, але не наважувався. Телефон давно перегрівся в руці, а годинник не пісочний, простий, підказував, що ще трохи — і дзвонити буде взагалі незручно.