Вона глянула на нього дещо здивовано й дістала ручку з папки. Погляд упритул, здавалося, відбере у нього глузд повністю, хоч Вітя й так не тямив, що зараз промовляє. Від цього погляду можна було скам’яніти… Напевно, саме так і сталося, бо ручка вислизнула з його руки й упала на підлогу. Він якось спромігся підняти її й тепер намагався відкрити зошит, у якому буцімто мав щось записати.

Вона мовчки чекала. Зараз випаде ще й зошит.

— Зорянко, — покликали знизу, — ти там чекаєш? Ходи, я вже вільна. Тільки скоренько.

Вона зиркнула на свою ручку в його руці, а він застиг, не знаючи, як вчинити. Махнувши рукою, дівчина побігла донизу.

— А…

— Потім віддаси…

Попри страх з’явилася й радість: це був привід дочекатися її. Від хвилювання він мало не задихнувся. Чекати до кінця занять. Чекати на неї!

Надворі смеркло, і фортепіанні звуки з того класу, за дверима якого зникла вона, незабаром припинилися. Ось і відчинилися двері школи.

— Зоряно, вибач… — якось витиснув він з себе. — Ось, затримав…

Він простяг ручку.

— Ти що, досі чекаєш? — здивувалася вона. — Та віддав би іншим разом, у мене їх ціла купа…

— Я ж не знав… — відповів Рижий. — У мене лише одна.

— То бери собі.

— Ні, що ти… — злякався він. — Дякую, не треба…

— Ну, як хочеш, — і вона рушила сходами вниз, а він несподівано для самого себе пішов за нею.

— Нам трохи це… по дорозі… — почула дівчина ззаду якесь белькотіння й обернулася.

Він наздогнав її.

— А звідки ти знаєш, як мене звати?

— Ну, ми ж в одній школі вчимося…

— А ти в якому класі?

— У дев'ятому… — він почервонів ще дужче — добре, що вже стемніло.

— А… я, здається, колись бачила тебе. Ти на якому інструменті граєш?

— На гітарі, — це вже вийшло веселіше. — Мене звати Вітьок.

«Господи, чому ж Вітьок? У нього таке гарне ім’я, єдине, що є у нього гарного. Чому ж Вітьок? Не вистачало ще — Рижий…»

— Тобто Віктор, — виправився він. — А знаєш, мені дуже сподобалося, як ти грала… «Аве Марію».

— Якраз і не вдалося, — сказала дівчина. — Я завжди перехвилююся перед концертом, і тоді погано виходить.

— А по тобі зовні не помітно, що ти хвилюєшся, — майже вигукнув Вітя.

— А… — здивовано промовила вона, — а ти звідки знаєш?

— Ну…

Краще крізь землю провалитися.

— Як?.. Бачу… Усі хвилюються, а ти — ні…

— Ну, гаразд, я вже прийшла, — мовила дівчина. — Ну, будь здоров… Вікторе.

— Дякую за ручку, — промимрив він у темряву вхідних дверей.

Потім стояв унизу зо півгодини, переживаючи знову і знову цю несподівану зустріч, намагаючись віднайти бодай якісь позитивні для себе ознаки.

Митниця забрала купу нервів, а головне — часу. Надворі починало сіріти, а це означало, що додому доведеться повертатись уночі.

Від’їхавши кілька кілометрів, Віктор зупинився на узбіччі й підняв капот. Машини, що мчали поруч, ще не ввімкнули габаритів. Діставши викрутку й ключі, він послабив болт, що фіксував трамблер, і відрегулював момент запалювання, роблячи це, як завжди, на слух. Результат задовольнив. Упавши у водійське крісло, Віктор дістав із «бардачка» мобільний телефон і набрав номер. Відповіли одразу.

— Павловичу, це ви?

— Я, слухаю.

— Це Віктор Середа.

— Слухаю тебе. Щось негаразд?

— Негаразд — це м’яко сказано, — відповів обурено Віктор. — Мене щойно на митниці вісім годин трусили.

— Хто, наші хлопці? — не втямив той.

— А чиї ж? Машину розкрутили до нитки, хіба що блок не знімали. Магнітолу розкручували! Мене догола роздягали, ледь у зад не зазирали, навіть проктологом лякали…

— Вони що, зовсім дурні? — не зрозуміли на тому кінці. — Хто саме? Прізвище! Хто тебе оглядав?

— Салайда.

— Немає в нас такого.

— Ну, цей справді незнайомий.

— Ну ось тобі й пояснення! У чині мужик?

— Так.

— То чого ти хочеш? Приїхав навести шороху. На тебе натрапив.

— А інші всі наші були. Пики від мене відвертали, ніби вперше бачать.

— Ну, може, наїхав на них по службі… Ти ж розумієш — державні структури… Я про це, принаймні, нічого не знаю. Розберемося. Не переживай. Ти щось платив?

— Нічого, не той випадок.

— Ну й добре.

— Нічого доброго, Павловичу. Знайшли під сидінням пакет із білим порошком, виявилося — борошно.

— Гмм… Цікаво… Гмм… Навіть дуже цікаво… Добре, Вітю, ти собі їдь, не хвилюйся. Я тут розберуся. Наступну машину візьмеш за ціною дилера. Буде тобі компенсація, хоча наша фірма тут ні до чого. Їдь, ми самі з'ясуємо стосунки. І з дилером переговоримо. Все буде окей.

Розмова не принесла задоволення. Увімкнувши передачу, він рушив з місця. Біс із ним. Доїде вночі. За дня чотири-п'ять даішників зупинять — усім дай по десятці, а вночі нікого немає.

Автоматичним рухом Віктор увімкнув магнітолу, але одразу ж поміняв касету. Тарас Лема слухняно ліг на дно «бардачка» й надовго замовк. Натомість у салоні розлився інший голос — набагато різкіший та хрипкіший, та й мова тепер уже була російською. Ця пісня завжди заспокоювала, додавала настрою, і він міг слухати її нескінченно.

Ці рядки він завжди співав разом із Юрієм Шевчуком, насолоджуючись від власного голосу, який цілком пристойно звучав у дуеті з відомим музикантом. А ось далі співалося виключно подумки, оскільки власні вокальні можливості примушували відстати від лідера «ДДТ». Це наче «сімка» поруч з потужною «двокубовою» «Ауді», які цілком пристойно могли їхати разом вузенькою горбатою дорогою. Та щойно починалася справжня траса, іномарка, зревівши, залишала скромну попутницю далеко позаду.

— ревів потужний голос.

Йому, ну, тому, з пісні, було цілковито байдуже, з ким вона. З кимось — цього досить. А й справді, яке це має значення? З кимось чи без нікого. Головне, що не з тобою.

Десятий клас Рижий, як то кажуть, відмучив. Відсидівши уроки, біг на залізничну станцію. Ішов завчасу, чекаючи прибуття вечірнього поїзда і спостерігаючи здалеку за пасажирами, які виходили з його вагонів. Зоряна вчилася на першому курсі музичного училища і на вихідні, а іноді й серед тижня, приїжджала додому. Він ходив на станцію щодня. Власне, це було саме те, задля чого варто прожити день. Стоячи під деревами трохи оддалік колій, звідки добре проглядався освітлений перон, гублячись у темряві, Вітьок чекав, доки з вагонів повиходять усі пасажири.

Вона виходила не сама, адже багато дівчат з району вчилися в обласному центрі. Тому і йшли завжди разом, компанією, і Рижому доводилося, важко зітхнувши і глянувши на неї здалеку, йти додому. Та іноді йому щастило. І тоді починало вже по-справжньому гупати в грудях, ноги ставали неслухняними, і він насилу встигав до місця виходу з перону. Щоразу це було ніби диво, дароване небесами…

— Привіт, Зоряно…

— А, привіт.

— Як там, у місті?

— Нічого.

— А я, знаєш, іду (від товариша, від родичів, з магазину)…

Сказати, що чекав саме її, ніколи навіть на думку не спадало. Напевно, він би вмер на місці, промовивши ці слова. Вона мовчки слухала, і на десять хвилин все-таки зав'язувалася розмова «ні про що». Дорога закінчувалася. Попрощавшись, він ще зо півгодини стовбичив під будинком, переживаючи наново зустріч і дивлячись на її вікно.