Тітка Віра обняла його й довго плакала, а він мовчки чекав поки мине ця злива жіночих емоцій.

— Це вам. — Віктор поклав перед нею великий пакунок з подарунками для неї та онуків. Та й для дядька Миколи.

— Вітю, рідненький, та навіщо ж ти… І те все, що раніше передавав… Сам би зайшов, а ти — подарунки.

— Це від душі, — сказав Віктор. — Заробляю непогано, можу собі дозволити. Беріть, мені приємно. А не заходив — то ви ж самі віднадили. Тільки-но побачимося — відразу «грузити» починаєте. Я ж не вчу вас, як жити.

— Та я й живу добре, чого ж мене вчити?

— І я добре.

— Де там добре… — Їй на очі знову набігли сльози. — Я ж щоб допомогти. Так мені боляче дивитися, як твоє життя минає…

І перед Ганною якусь провину відчуваю — ти сам лишився, а я… Ти ж рідна дитина…

— Не плачте, тьотю Віро, — попросив Віктор. — Допомогти — це означає робити те, що мені потрібно. А жити я сам можу кого хочеш навчити, особливо в сучасних умовах.

— А що ж тобі потрібно? — Вона витерла сльози.

— Хочу знати про неї все, — мовив він, дивлячись тітці в очі. — Ви тут серед людей живете, а я сам. Ви все знаєте, всі бабські справи. Ось і я мушу знати — чим живе, які у неї проблеми, чого їй треба.

Віктор не назвав імені, але все було зрозуміло й так. Тітка Віра лише похитала головою:

— О, Господи… І за що ж тобі таке…

Навесні в Зоряни захворів малий. Він дізнався про це сам, швидше від тітки Віри. Просто Зоряна не прийшла на роботу. А зранку вирушила до лікарні. Хлопчик на прізвище Швед лежав у дитячому відділенні. У нього був міокардит після перенесеного грипу. Як пояснила тітка Віра — «ускладнення на серце».

Завідувачка відділення виявилася ще не старою й доволі приємною жінкою. Вона мовчки й дещо здивовано глянула на Віктора, коли той сказав:

— Я звертаюся до вас приватно. Мене цікавить лікування хлопчика на прізвище Швед. Він лежить у вас зараз.

— Справді, є такий. Але тут щойно була його мама, тільки-но побігла по ліки.

— Я знаю, — сказав Віктор, — і хотів би подбати про його лікування. Я хочу, щоб у вас цей хворий був номер один, щоб він мав усе і щоб його мати не бігала по ліки. Ось… — Він поклав на стіл перед нею конверт із грошима. — Тут вистачить на все. І на ваш гонорар. Якщо…

— А ви що за один, що так гонорарами розкидаєтеся? — доволі здивовано перебила завідувачка.

— Спонсор. Так тепер називається. Може, я не так говорю з вами, то пробачте. Просто хвилююся за цю дитину й хотів би допомогти, як можу. На конверті номер мого мобільного. Прошу дзвонити в будь-який час дня і ночі.

— Ви доволі дивний спонсор, — мовила вона.

— У мене є ще одне прохання, — додав Віктор. — Не кажіть їй про мене. Прошу вас. У неї й так проблем вистачає. Яка різниця — головне, щоб дитині було добре.

Хлопчика виписали за два тижні. А його мати задумалася над тим, що відбувалося в лікарні, тільки коли син повернувся додому. Дитину лікували повністю «за рахунок закладу», тоді як для решти пацієнтів усе купували родичі. Завідувачка пояснила це надходженням гуманітарної допомоги. Увага була особливою, а лікарка відмовилася від традиційного в таких випадках подарунка, пояснивши, що колись приведе до неї свою дитину «на музику», тому не варто.

І Віктор тепер був переконаний, що потрібен. Справді потрібен єдиній у світі жінці, про яку шалено мріяв. Потрібен. Нехай навіть сама вона про це не знає.

А за якихось два тижні, наче навмисно, Зоряна поверталася дуже пізно, провівши дві години у якомусь будинку, де крізь зашторені вікна добре чулися невмілі вправи юного музиканта. Він дочекався закінчення й рушив за нею. Не потрібно було дивитися під ноги, адже звичний маршрут долав майже навпомацки. Головне — не підходити надто близько й водночас не втратити її з поля зору. А далі, куди вже не сягало світло станційних ліхтарів, доводилося бігти бур’янами повз залізницю. На цьому короткому відрізку він не бачив її дві-три хвилини. А потім Зоряна з'являлася вже у тьмяному світлі мікрорайону, розташованого по той бік залізниці.

Здалека почулися голоси: п'яний регіт і матюччя. І він, відчуваючи хвилювання, прискорив крок.

— Пані! Ти глянь, яка пані…

— Дозвольте, ми вас проведемо!

— Тут дуже зле самій переходити.

— І хулігани трапляються…

Отакі п’яні теревені. А Зоряна не озивалася.

— Пані, пробачте, як вас звати?

Їх було четверо. Він не міг би сказати — добре це чи погано. Загалом, чим більше, тим краще. Здавалося, якби тільки сталося щось таке, він розжбурляв би цілий натовп. От тільки…

Вони вже йшли поруч. Верзли казна-що. Матюкатися, щоправда, майже перестали. Ніхто не хапав її за руки, нікуди не тягнув. Просто п'яні теревені тих, кому замало вражень і хочеться ще чогось. Вийти й виказати себе — на це треба наважитися. Ні, не на зустріч з оцими бовдурами, не про те йшлося. Зустріч із нею. Як пояснити свою присутність тут о такій порі?!

— Та зачекай, куди ти біжиш так?

— Бодю, та це тобі не тьолка з вокзалу — поважна жінка… Ви на нього не ображайтеся. Пані, послухайте мене. Оце мої друзі…

Очевидно, той, хто говорив, спробував взяти її під руку, бо почувся голос Зоряни:

— Хлопці, заспокойтеся і йдіть додому. І не чіпайте мене за руки! Я не маю жодного бажання з вами…

— А ми що, нічого…

Віктор пришвидшив крок. Скоріш за все, нічого страшного не сталося б, але… Її зачіпали. А навіщо ж тоді він щовечора проводжає її? Навіщо?

Віктор мовчки вийшов із темряви й наблизився до них. Тут уже освітлення давало змогу розрізнити навіть риси облич шукачів пригод. Звичайні придурки. Він дивився виключно на них, але краєм ока помітив, як глянула на нього та, кого зібрався боронити. Це був подив. Не радість, не полегшення, не кажучи вже про вдячність.

Він просто мовчки став між ними, зупинивши найближчого рукою в груди. Першої миті вони навіть розгубилися, а потім…

— Мужик, ти шо, п’яний? — остовпів перший.

— Ти звідки виліз, урод? Ти до кого мацаки простягаєш?

І почалось. Віктор гостро відчув цієї миті, що, можливо, вчинив неправильно. Варто було виждати ще якусь хвилину і… Хай би які вони були, ці п'яні дебіли, але не потягли б її за руки назад до залізниці. А Зоряна вже була б на освітленій вулиці, що зовсім поруч. Але назад не повернеш. Враження, що чинить помилково, посилилося, додаючи люті.

Він ударив першим, не чекаючи, поки це зробить хтось із них. Найзухвалішого. Ногою в живіт і одразу коротко правицею просто в обличчя. У саму середину. Той упав навзнак. Усе закрутилося. Щось дістало його стегно, але це дрібниці. Швидкий відскок і ще раз уперед — знову ногою і зразу ж у щелепу — щиро та коротко. Хряснуло смачно, й той, другий, осів на землю. Четвертий стояв від нього на безпечній відстані, а навпроти залишався лише один суперник, і рішучості йому явно бракувало. На цьому слід було й зупинитися, але Віктора наче понесло. Той, хто залишився з ним наодинці, встиг лише незграбно махнути руками, одразу після чого отримав удар у живіт, а потім з розвороту ліктем ще кудись.

Хлопці щиро сипали матюками та погрозами, скупчившись і відійшовши якомога далі. Один навіть мацав руками по землі в пошуках чогось такого, чим можна було би… Але бійка скінчилася. Звісно, п'яному море по коліна, але ці розуміли, що сили нерівні.

Він озирнувся навколо. Зоряни не було. Здавалося, бійка відбувалася якусь мить, за яку не вдалося б ступити й кількох кроків. Вона зникла. Пішла одразу, побачивши його, не переймаючись думкою, як скінчиться сутичка. А за десять хвилин він у цьому переконався: у вікні на другому поверсі блиснуло світло й на секунду з'явився силует. Вона закрила штори, відгороджуючись від усього, що переслідувало у цьому вкрай незатишному світі, — від негараздів, холодної нічної мряки, у якій блукають п’яні бовдури й непрохані лицарі-страждальники.

Ангел-хранитель не повинен сподіватися на винагороду, не повинен нічого хотіти, не повинен ні на що претендувати. Тому у Віктора залишалося все менше підстав відчувати себе отим добрим ангелом. Минав рік по смерті Зоряниного чоловіка. Коли можна буде…