Розглядаючи те, що виходило, й думаючи про чималі гроші, майстер намагався уявити — хто вона. Хоча, тут усе зрозуміло. Вона — кохання цього хлопця. Тільки заради кохання — великого, всеосяжного — люди вдаються до таких дивацтв. Скоріш за все, тут передчасна, трагічна смерть, якої той не може пережити.

Він з’явився, як і обіцяв, по обіді. І виглядав так само, як і місяць тому. Стримане вітання — і все. Нічого не кажучи, майстер стягнув простирадло з плити, що стояла в кутку. Він став навпроти й застиг. Дивився довго без єдиного слова. Не ходив навколо, не мацав руками. Просто дивився. А потім дістав із кишені гроші і простягнув йому, а сам узяв простирадло й намірився брати плиту.

— Куди? — похопився Бойко. — Та воно важке! Ти не дивися, що тоненьке, — граніт!

Замість відповіді чоловік зняв із себе куртку, під якою була лише чорна майка. На плечі клієнта красувалася татуйована морда звіра. Оскал зубів і під ним коротке іноземне слово. М’язи його рук напнулися, коли хилив набік важку плиту, майстер мимоволі підскочив і схопився за неї знизу, полегшуючи йому завдання.

— Навіжений… грижу з тобою зароблю… — бурмотів він, дрібно тупаючи за ним надвір до новенької «дев'ятки», у якій уже було все підготовлено — відчинені «п’яті дверцята» і знята спинка заднього сидіння, постелена груба ковдра. Зад машини добряче просів під вагою плити, а похмурий клієнт просто заклацнув дверцята й попрощався.

Ні тобі дякую, ні захоплення роботою. От що робить з людиною смерть близьких. Колеса машини скреготнули і, закуривши пилюкою, вона зникла із двору.

«Цікаво, — подумав Бойко, потираючи щоку, — як же все-таки було насправді? Може, кримінал якийсь? Такі, як оцей, часто ошиваються по різних сумнівних структурах. Звірина всяка по плечах вималювана… Злочини, розбірки… Мафія, словом. Втягнув такий орел жінку звичайну, яка грала на піаніно дітям, у якісь темні справи. А вона, звісно, навпаки, його витягти хотіла. Не змогла. Життям поплатилася».

Зітхнувши, майстер посунув у цех, де на нього чекала банальна робота, що не викликає зайвих думок. Знав би він, що жінка, котру він зумів зобразити так майстерно, жива й здорова! І навіть продовжує навчати дітей грі на фортепіано. І досі така сама гордовита та прекрасна. Що сказав би старий майстер, якби знав, що молодик цей, скупий на слова та щедрий на гроші, за якихось півтори години швидкої їзди зупиниться біля похиленої халупи з низькими вікнами й самотужки потягне його витвір туди, а потім встановить посередині стіни в маленькій кімнаті в давно вже підготовленій строго за розмірами плити ніші, розколотить розчин і візьметься за кельму, яку доволі невміло триматиме незвичними до цього інструмента руками? А коли завершиться робота, стане перед нею і, ще раз оцінивши його майстерність, промовить тихо, лише губами, до мертвого каменя, а швидше, напевно, сам до себе: «Все. Тепер ти завжди будеш біля мене».

X

У Тужирі все було спокійно. Надто спокійно. Ніхто не подивився на нього якось інакше. Павлович, з яким побачився зовсім випадково біля складів, — той якраз виходив із машини — ледве кивнув головою на його вітання. Так, наче не було жодних розмов, жодних пропозицій.

Солідні люди. Сказали: думай — і не чіпають. Не стоять над душею. Щоправда, нічого не говорилося про терміни. Скільки часу відведено йому на роздуми?

Оформивши новеньку «сімку», Віктор вирушив назад. Затримуватися тут не хотілося.

Можливо, «контора» Павловича до цієї авантюри и не причетна. Схоже на те. Хтось примазався. Хтось зі сторони або якихось вищих щаблів прикордонної «драбини». Що вони задумали?

Попри все бажання, Віктор не міг збагнути сенсу того, що йому пропонувалося. Що виходить? У машині лежить купа грошей, які начебто даруються водієві, але одразу ж їх намагатимуться забрати. Самі гроші, за логікою, тут ні до чого й призначені, щоб стимулювати «аса» на подвиги. Тоді напрошується думка про щось інше.

Наприклад, у машині міститься ще щось. І провозитимуть саме це. Але… Знову не в’язалося. Все й возять. Мислиме й немислиме. Через митницю й без пригод. Адже все схоплено. Навіщо тоді так складно? Тим паче, отой прилизаний навіть не прохопився, що машину, на якій доведеться тікати, потрібно комусь потім здавати. Передбачається навіть, що водій тікатиме, покинувши машину, — і про таке йшлося. До того ж вони мусять розуміти, що під час подібної гонитви можливо все. Загинути може не тільки водій, а й машина. Зовсім. Просто згоріти. І тоді те, що перевозиться, пропаде. Гроші також. Нелогічно. Отже, задум не в цьому. Не тут має ставитися акцент.

Раптом йому набридло їхати. А взявши машину, Віктор так поспішав, що не встиг і поїсти. Потрібно зробити це хоч тут, на своїй території. «Де зневага, біда і бруд». Проте готують смачно. Тому в найближчому райцентрі він зупинився біля кафе й замовив обід. Дівчина в фартушку приязно всміхнулася і, записавши замовлення, відійшла. А він зняв куртку, перекинув її через спинку стільця й налив собі мінеральної води.

Увесь задум цього «турне» мав би полягати в чомусь іншому. Біс із ним, із сенсом. А якщо поглянути ще з іншого боку? Щойно водій з грошима поїде — одразу спробують їх відібрати. Тобто якщо він на машині — його треба спинити. Або так, як намагалися недавно ті хлопці, або, скажімо, якийсь даішник піднесе жезл. У будь-якому разі, якщо зупинитися — на тому кінець. Заберуть гроші, а можливо, як казали, — і не тільки. Отже, треба тікати будь-що. Закрутиться переслідування. І все тоді залежатиме від класу машин, водіїв і кинутих з того боку сил. Якщо, припустімо, його переслідуватимуть цілком серйозно зо п'ять міліцейських машин із відповідним стеженням, шансів майже ніяких. Можуть просто перегородити дорогу, і ніде не подінешся. Але тоді що виграють ті, хто його наймав? Нічого. Його візьмуть одразу. Чи може, в тому й увесь сенс? Просто підставити когось під щось. Потрібен цап-відбувайло. Потрібно, щоб когось на чомусь узяли. Тільки навіщо в такому разі ас? Навіщо заохочувати його великими грошима на такі «подвиги»? А раптом справді втече? Що тоді? Купа грошей на вітер і провал операції. Все-таки втекти можна. Навкруги ліси, гірська місцевість. Відірватися, вискочити з машини… Звісно, шанси є завжди. Варто було перевіряти його водійські навички з такими пригодами, щоб віддати потім комусь у руки?

А на столі перед ним уже розставляли нечисленні страви.

— Пиво безалкогольне є у вас? — наче згадавши, запитав дівчину Віктор.

— Звісно. Яке ви бажаєте? «Сармат», «Балтика», «Львівське»…

— «Балтика». Бажано холодне.

— Зараз, — вона всміхнулася явно приязніше, ніж годилося для звичайного клієнта.

…Отже, напевно, це також не те. Наймають крутого водія, якому доведеться працювати більш ніж на совість. Розпочнеться гонитва. Напевно, все-таки ловитимуть його не менти. Просто якась протилежна сторона. І що? Він і зараз, поклавши руку на серце, не мав найменшого бажання брати в цьому участь, проте доволі жваво уявляв собі ревіння моторів, вищання гальм, заноси на віражах і всі інші атрибути перегонів. А може, у ньому самому — у цьому процесі — й криється якийсь сенс? Може, потрібно, щоб хтось когось переслідував і це тривало якомога довше?

Тоді це якийсь маневр для відвернення уваги. Чому ні? Їм треба щось прокрутити. Щось таке, що здійснити інакше, безпечніше, немає як. А конкуренти пасуть. Також не сплять. І ось проїжджає він. Його намагаються спинити — безрезультатно, не на того натрапили. Заварюється неабияка колотнеча. Всі сили кидаються проти нього. А тим часом ті, хто його найняв, тихенько, без перешкод…

Або ж розрахунок якраз на те, що він таки втече. Тоді їм узагалі лафа — втік і «оте» буцімто забрав із собою. Так і сховати щось можна. Хтось щось солідне хоче привласнити. І каже всім іншим, хто також на це претендує, що ось такий-то забрав і везе. Ловіть! І вони ловитимуть, адже йдеться не про дріб’язок. І якщо йому вдасться втекти — все шито-крито. Але тоді… Тоді решта життя — це життя втікача. У будь-якому разі — не заздрить він тому, хто наважиться.