— Ні.

Вона здивовано підняла на нього очі.

— Я зрозуміла, що ти домігся своєї коханої…

— Саме так і було, — погодився він.

— А… що потім?

— Я й сам не знаю, що сталося потім…

— Що, не склалося? Що, вона все-таки не схотіла тебе? Ну скажи, я не розумію… Я ж просто як друга питаю.

— Я й сам не розумію, — сказав він, дістаючи цигарку. — Вона виявилася не тим, на що я сподівався. Словом, напевно, просто я уявляв її інакшою і…

— І що?..

— І нічого. Я більше нічого від неї не хочу.

— Як це… І ти так просто про це говориш? — Здивування Ольги виглядало природно. — Ти прожив заради неї півжиття наче в монастирі, а тепер… Хіба так буває?

Він лише невизначено знизав плечима.

— Я також гадав, що не буває.

— І чим тепер займаєшся?

— Загалом, нічим.

— А машини?

Віктор лише заперечно похитав головою.

— Весело… А що робиш у Києві?

— Тиняюся.

— А де живеш?

— У Войтовича. Він тепер свою студію має, запрошував до співпраці…

Вони говорили довго. І Віктор, як і тоді, взимку, відчув приємне полегшення. Наче знову відвантажив їй частину того, що хилило донизу. Йому схотілося запам'ятати її такою — гарною, спокійною, як тепер, коли Ольга йшла поруч, за кілька кроків від нього. Вона була без перебільшення красивою, а розуміння, що там, під одягом або макіяжем не криється нічого такого несподіваного, підступного — адже все це доводилося бачити — чомусь заспокоювало, рятувало від якихось задніх думок. Вона була дуже гарною, проте щось заважало сповна це оцінити. Напевно, тому, що порівнювати тепер не було з ким — адже Зоряни, тої, його Зоряни, більше не існувало.

Віктор звик завжди виконувати свої обіцянки. Тому й сидів зараз у центрі студії Войтовича, тримаючи гітару на колінах. У центрі — в прямому розумінні. Щойно двоє дівчат скінчили робити з ним те, потреби в чому він так і не зрозумів. Вони довго мастили його по обличчі всякими губками та пензликами, дивилися, вмикали світло під різними кутами, знову дивилися. Навіщо, якщо за задумом Войтовича потрібно було створити такого собі змученого життям героя на власній кухні — злегка пожмаканого та розчарованого? Усе наче й так сповна відповідало цьому образові. Проте вся ця метушня навколо нього тривала. Віктор не відчував жодних незручностей. Ніяковість, яка мала би бути при цьому, кудись поділася, хоч він зараз перебував у центрі уваги купи людей, які дійсно розуміються на тому, що за якийсь час доведеться робити і що — він це знав — сам робить непрофесійно й небездоганно. Зараз вони це побачать. Зараз оцінять по заслугах і кожен подумає — «Де це він (тобто метр) відкопав цього ідіота»? Тут би будь-хто мав відчувати ніяковість. Увесь же незворушний вигляд Віктора промовляв єдине: «Треба — то треба, я не напрошувався. Що хотіли — отримуйте».

Можливо, незворушності йому додавала ще одна річ. По тому, як з ним тут обходилися, Віктор зрозумів, що Войтович, очевидно, розповів своїм помічникам, хто він такий. І зараз вони бачили перед собою не якогось обдертого барда, а автора майже всіх пісень Леми, який не так давно справляв справжній фурор і для них ще не вмер остаточно. Того й зазирали вони йому в очі не те що з повагою, навіть з подивом, мовляв — ого, хто тут у нас сьогодні з’явився… «Зараз я вас розчарую», — хотілося сказати, але без найменшого жалю до себе.

— Пробачте, я дуже далека від цього людина, — посміхнувся Віктор ще одній дамі, яка встановлювала мікрофони.

— Ну, не така вже й далека, — хитро посміхнулася у відповідь вона.

Нарешті все налаштували, і Войтович узявся керувати. Усі слухали зацікавлено, і Віктор заспівав пісню від початку до кінця. Ішов запис, і коли стихли останні акорди, він подумав, що оце, напевно, й усе. Легко відбувся. Хочеться вам такого — ради Бога, беріть, як не маєте ліпшого.

Але, як виявилося, все лише починалося.

— Вітю, ще раз, — сказав Войтович. — Гарно, природно в тебе вийшло, я задоволений. Але заспівай так, наче тут нікого немає. Зараз ти співав для нас, бажаючи зробити це якнайкраще. Вважай тепер, що ми вже чули пісню й нам більше не цікаво. Тож тепер співай для себе. Так, ніби ото сидиш дійсно в себе на кухні й «доганяєшся» сам.

— Немає чим «доганятися»… — пробурмотів Віктор, вмощуючись на старій обдертій табуретці, яку відкопали для кліпа невідомо-де.

— Що ти там?

— Каже, що немає чим доганятися… — підказали метрові гостровухіші.

— Ну, тоді просто пограти на нервах у сусідів. Дванадцята година ночі… Уяви собі. Тебе життя дістало! То нехай же і їм воно не буде медом! Давай.

Він заспівав ще раз, хоча й не розумів, чого від нього хочуть. Віктор і так вважав, що не помічає всіх цих мікрофонів, ламп та скла, яке відокремлює його від багатьох пар пильних та зацікавлених очей та вух. Але треба — то треба.

— Нормально, — сказав Войтович. — Я цілком задоволений, але хочу тобі щось пояснити. Не ґвалтуй свій голос. Те, що в нас вийде, тобто кінцевий продукт, не залежить від твоїх намагань. Те, що чутимуть усі з екрану, не залежить від того, як ти тут стараєшся. Усе залежатиме тільки від мене. Я сам ліпитиму ролик і «зроблю» твій голос…

— Не зрозумів, — перебив його Віктор, — ви хочете сказати, що робитимете з цього відеокліп?

— А для чого я час витрачаю… — у свою чергу не зрозумів метр.

— І що… демонструватимете його… — Віктор не міг підшукати підходящий вислів.

— Аякже. Хотів би я побачити когось бодай одного, хто відмовився б подивитися на Віктора Ждана власною персоною. Момент підходящий — ґвалт по зникненню Леми ще не вщух.

— Вщухне одразу, — пообіцяв Віктор.

— Будеш «тата вчити»? — удавано розсердився Войтович. — Я розумію, що ти хочеш свою скромність продемонструвати — це у твоєму стилі. Але зараз ми працюємо, тож відкиньмо умовності. Заспівай своє. А звук, аранжування — усе зліпиться, як належить. А від тебе мені потрібно виключно образ. Отой образ тебе самого, яким ти є. Повір, це те, що треба. Тож не пнися. Усе буде гаразд — з усіма так працюю. А голос у тебе цілком нормальний — усі це скажуть, хто чує зараз. Не Басков, звичайно, але цього й не вимагається. Баскових ми тут не пишемо. А для того, щоб запхати його до комп'ютера, — він підходить, це головне.

— Гм… ви справді гадаєте, щось вийде? — не міг повірити в серйозність його задумів Віктор.

— Щось — нас не влаштовує, — відрубав Войтович. — «Щось» — ми вже маємо, вуха в'януть. Вийде дуже добре.

Вони працювали довго, випробовуючи різні варіанти — ця «вузька» компанія, чисельність якої сягала за десяток. І проте, коло справді здавалося вузьким. Ці люди захоплено робили справу, яка їх не просто годувала — яка дійсно була для них важливою. Вони пили каву, курили, сперечалися, і Віктор помітив, як поступово зник бар’єр, який існував спершу між ним і цими незнайомими людьми. Його вже без комплексів запитували про те, що їх цікавило, пояснювали речі, яких не знав і не розумів він сам.

Упродовж дня Войтович кілька разів зникав, і робота продовжувалася без нього. У студії на місце Віктора сідали інші й також виконували пісні — хто під гітару, хто під уже змонтований раніше супровід. Віктору довелося співати ще кілька пісень, які були створені ще тоді, але через відомі обставини так і не встигли знайти свого виконавця — незабутнього Тараса Лему.

Надвечір з'явився Войтович. Він скинув піджак, сорочку і, залишаючись у доволі оригінальній футболці, прилаштувався поруч із Віктором на цій бутафорській «кухні». «А може, щось путьове вийде?» І вони співали вдвох. А потім, коли команда підкріплялася «чим Бог послав», Войтович продивлявся і прослуховував інші записи, зроблені за день. Здавалося, він залишився задоволений. І коли Саша, головний технік, клацаючи кнопками, проганяв зроблену за день продукцію, метр несподівано вигукнув:

— Стоп! Ану…

Потрібне місце повернули. Це була одна з пісень Віктора, ще з «тих». Ні, не Зоряниних, адже була написана в той період, коли доля вже забрала її назавжди й коли йому було неймовірно тяжко.