Изменить стиль страницы

Фабіан здогадався, про що говорив Фелікс. Це була порожня гробниця графа Фенріса, і, власне кажучи, їй із багатьох точок зору аж ніяк не годилося б стояти в церкві. Граф Фенріс доводився лицареві Вовку двоюрідним братом, це саме він зловжив його довірою і ледь не занапастив місто. За Вовкової відсутности він витратив силу-силенну грошей на спорудження для себе розкішної монументальної гробниці, а щоб заплатити за все, обіклав міщан непомірними податками. Повернувшись додому, лицар Вовк вигнав графа Фенріса з міста й заборонив ховати його в гробниці, на яку той угатив стільки чужих грошей і зусиль. От тепер і стояли ті дві каплиці з гробницями одна навпроти одної, як символи добра і зла.

Фелікс і не намагався зайти до цієї каплиці. Він мимохіть привітався з ангелами на стелі й обернувся до вівтаря. Там він звів погляд на архангела Михаїла, ударив п’ятами й віддав честь.

Потім він підійшов до ризниці, сплюнув на мізинець, намалював ним над шпариною для ключа якусь зірку і вказівним пальцем попхнув двері. Фабіан подумав, що міг би вже й не дивуватися. Ангел є ангел, і проробляти такі речі йому куди простіше, ніж проказувати «Отче наш».

Мантії хлопчиків-хористів висіли під однією стіною, і Фабіан заходився приміряти їх на ангела. Жодна з них не була настільки простора, щоб можна було приховати крила. Аж тут Фабіан побачив Райнову мантію. Син м’ясника був рослий і кремезний, тож і мантія в нього була не мала. Фелікс начебто не вельми зрадів.

— У цьому наметі я, мабуть, теж не піду, — ображено сказав він, хоча простягнув руки вгору й дозволив Фабіанові надягнути на себе ту простору мантію.

Ангел згорнув крила вздовж спини, і результат вийшов аж ніяк не найгірший. Хай там що, а Фелікса можна було сприйняти за маленького повненького хлопчика-хориста. Ангел пошаркотів до дзеркала. Він розглядав себе і спереду, і ззаду, й з обох боків, і невдоволено морщився.

— Який нині безглуздий вигляд у хлопчиків-хористів, — зрештою мовив він. — Та нічого не вдієш. Нам треба йти звідси до молитовного дому й роздивитися, що й до чого.

Він упевнено рушив до дверей, але наступив на занадто довгу мантію і так зарив носом у підлогу, що аж загуготіло. Фабіан засміявся.

— А щоб тобі заціпило! — сердито скрикнув ангел, зіп’явся на рівні й підняв полу мантії. — Найгірше те, що в цьому спорядженні я не можу як належить літати!

Фабіан спробував смикнути за двері, які з ризниці виходили на церковний майдан, але й вони були замкнені. Він озирнувся на Фелікса, щоб попросити допомоги, та ангел уже опинився в нефі. Фабіан швиденько метнувся за ним. Фелікс однією рукою підняв край мантії й опустився на середній прохід навпроти церковних дверей. Фабіан кинувся за ним, а коли той зупинився посеред церкви, наступив йому на ноги. Фелікс трішки піднявся вгору, й тепер уже Фабіан зарив носом у підлогу.

Він розпластався посеред величезного кола зі складними візерунами, вирізьбленими на кам’яній долівці. То був якийсь лабіринт.

Нічого давнішого за цей лабіринт у церкві не було. У сиву давнину пілігрими, які прибували здалеку, переповзали його навколішки, щоб дістатися до вівтаря. Таким чином вони намагалися очиститися від усіх своїх гріхів і розкаювалися у всьому тому злі, яке вони заподіювали. Ця проща займала багато часу. За кілька століть підлога була вичовгана втомленими й закривавленими коліньми та підошвами.

Нині люди проходили той лабіринт, не замислюючись над тим, навіщо він там був. Фабіан якось і собі спробував його проповзти — аби лише відчути, що то таке, але за п’ять хвилин змушений був відмовитися від своєї затії. У нього страшенно заболіли коліна.

Рачкуючи на одному місці, Фабіан побачив, як Фелікс немов завиграшки дуже швидко перейшов лабіринт. То, власне, здавалося неможливим. Як він із тим так легко упорався?

Перебравшись на другий бік, ангел зупинився й подивився на Фабіана.

— Гм, — сказав він. — Я відчуваю, що скоро нам доведеться скористатися ним знов. Тож краще вже запустити його в дію.

Фелікс простягнув руку над лабіринтом, і хлопець побачив, як із неї заструменіло біле світло. Потім він махнув йому рукою й лукаво всміхнувся. Фабіан ступив крок до ангела, але відчув, що ноги відмовлялися йти туди, куди він намірявся. Вони вели його в кола й завитки всередині лабіринта. І хоч як він пручався, та нічого не міг удіяти, щоб вибратися. Фелікс мало не лускав зо сміху.

— Таке буде з усіма, хто намагатиметься зайти сюди або вийти звідси, — хапаючи повітря, вдоволено мовив він. — І всім, хто чинив якесь зло чи справді був перейнятий лиховісними думками, доведеться повзти навколішки!

Фабіан і далі метався туди-сюди, поки відчув, що розгнівався.

— А як мені звідси вийти? — закричав він. — Я ж не вчинив нічого поганого!

Фелікс начебто трохи збентежився.

— У кожнім разі ти не повзатимеш, — відповів він. — Я просто хотів тобі показати що й до чого. Ти виберешся звідси, як тільки луснеш пальцями. Ось так.

Фабіанові ноги раптом знов стали слухняні. Він роздратовано пробіг мимо ангела, щоб першим дістатися до дверей.

— Спершу я мушу переконатися, що шлях вільний, — суворо сказав він.

— Авжеж, — спокійно мовив ангел. — Ану ж відчиняй.

Фабіан трохи прочинив тяжкі церковні двері й обережно визирнув надвір. Ніде нікогісінько. Тепле пообіднє сонце освітлювало порожній церковний майдан. Вони поквапилися його перетнути.

Біля водограю Фабіан ні сіло ні впало зупинився й потягнув Фелікса до парапету. Тремтячим пальцем він тицьнув на барельєф із голівкою ангела.

— Чого це на барельєфі твоє зображення? — тамуючи дух, спитав він. — Йому сімсот років, він стоїть із часів лицаря Вовка. Хіба ти був тут раніше? Власне, скільки тобі років?

Ангел відповів не одразу. Він роздивлявся скульптуру лицаря. Потім засунув повненьку руку в воду й трішки поплюскався. Здавалось, ніби сонячне проміння, що блищало на поверхні, раптом пірнуло на дно й там лишилося. Фелікс вийняв з води руку й усміхнувся.

— Ось що я тобі скажу, — мовив він. — Тут, унизу, все розповідається про час, та ми цього зараз не дізнаємося. Зараз нам пора в молитовний дім.

Аби швидше туди дістатися, вони вибрали коротшу дорогу з безліччю стічних канав. То була мережа вузьких стічних канав, які містилися між будинками. Вона мала цілком міське походження, ставши основою всього. Будинки були розташовані так близько один від одного, що між ними вистачало місця лише для стічної канави. У давні часи вона слугувала їм за стічну раковину. Вузькі проходи вздовж і впоперек пролягали між будинками й немов утворювали лабіринт. Дорослі були для них завеликі й заширокі, але дітям стічні канави правили прекрасним місцем для гри в піжмурки та в салки. Всі, хто зростав у місті, знали лабіринт як свої п’ять пальців і вміли, прошмигнувши між двома будинками, вийти десь у зовсім іншому й несподіваному місці. Завширшки лабіринт був якраз такий, що дитина могла його перебігти й ніде не зачепитися, цебто абсолютно підходив для дванадцятилітнього підлітка середнього зросту й повненького ангела, вирядженого хлопчиком-хористом.

Після повільного бігу й скрадання під стінами будинків, вузькими завулками й проходами, перед Фабіаном і ангелом урешті-решт постали двері чорного ходу молитовного дому. Фелікс знов дмухнув на замкову шпарину, як уже робив був на дзвіниці, відчинив двері й зайшов досередини.

«Як добре, що він не якийсь там грабіжник, — подумав Фабіан. — Інакше міг би проникати куди завгодно».

Вони опинилися в напівтемному коридорі біля широких сходів. Фабіан помаленьку піднявся на першу сходинку. Вона злегка скрипнула, і ангел на нього цитькнув.

— Йди тихіше! — засичав він. — Тупаєш як табун бегемотів.

Фабіан звів очі до неба. Насправді ангел Фікс зі Штабу Всевишнього перебільшив. Хлопець обережно прочинив двері й зазирнув до зали зібрань. Вона була порожня. Вони опинились на сцені, де стояла катедра. Фелікс почимчикував на подіум, плутаючись у довгій мантії, і задумливо роззирнувся по боках. Потім піднявся на катедру. Вона була велика й широка та ще й з мікрофоном.