Вона була у синьо-сірій формі, і спочатку він побачив тільки це. Потім вона зняла головний убір, і він побачив її волосся і її обличчя. Він знав, що це буде Стіне. А проте не знав.

— Ти зловживаєш щирою довірою віруючого, — сказав він.

— Ти перебуваєш там, куди входити заборонено. Це святотатство.

Пальці його стислися в кулак, щоб завдати удару, вона підхопилася зі стільця, як кішка, без будь-якої підготовки. Він забарився — і запізнився. Застосування грубої сили має бути спонтанним і швидким. Навмисна жорстокість нелюдяна.

За його спиною стояла Синя Пані.

— У тебе є чотири хвилини, — сказала вона. — Потім тебе відвезуть в Аудебо. А Стіне — на роботу.

І вона зникла.

— Ти з ними разом — у всьому цьому шахрайстві. І тоді теж була разом. Ти була карнавальною черницею.

Вона нічого не відповідала.

Йому хотілося сісти, але сидіти було ні на чому. Він відчував, як усе тіло у нього терпне. Давній параліч. Який повертається щоразу, коли ним починали маніпулювати жінки. Не тільки в цьому житті. У багатьох його минулих життях.

— За тобою — грандіозне пояснення, — сказав він. — Тобі доведеться мені все пояснити. Але не зараз.

Вона як і раніше мовчала.

— Вони досі не знайшли дітей. Мене хочуть позбутися. Мене зараз заберуть. На вулиці чекає патрульна машина.

Він дивився убік. Щоб не бачити її обличчя.

— Усі ми колись зраджуємо дитину, — продовжував він. — Це неминуче. Ось чому я не хотів дітей. Ось у чому справжня причина. Але зараз я все-таки щось обіцяв дитині. Кларі-Марії. Я обіцяв, що повернуся по неї. Я зобов’язаний виконати цю обіцянку.

— Чому? Ти їй майже чужа людина.

Він намагався підібрати слова, погляд його упав на хліб, що лежав на вівтарі.

— Коли я був маленький, коли мені було стільки, скільки їй, і нам давали хліб, прямо з печі, або цукерки, ми ділилися з іншими. Нас завжди було багато, дітей артистів, і ми завжди хотіли їсти. Ділилися всі. Ми дещо розуміли, притому що це ніколи не було сформульовано. Ми знали, що хліб смачніший, якщо ним ділитися. Ми не намагалися це пояснити. Але це було суто фізичне відчуття. Смак був інший. Потім це забувається, і я забув. Але останніми днями кілька разів згадував про це. Ми тоді розуміли, що найважливіше не може існувати тільки для тебе одного. Якщо хтось один голодує, то всі відчувають голод. Так само і з щастям. Не існує твого окремого щастя. І волі. Якщо вона невільна, то я теж невільний. Вона із таким самим успіхом могла бути на моєму місці. Напевно, так відчуваєш, коли любиш людину.

Вона зрозуміла його. Він чув це. Баня над ними сфокусувала звуки, немов вони стояли на манежі. Мить була повнозвучною.

— Чим я можу допомогти? — спитала вона.

— Зніми, будь ласка, одяг.

Її звучання згасло, наче її ударили залізним прутом по голові.

Він зняв піджак. Почав розстібати штани. Діяла у нього тільки права рука. Жінка, що стояла перед ним, нагадувала лунатика.

— Ми поміняємось одягом, — продовжував він. — Це єдиний вихід. На вулиці стоять дві поліцейські машини. Машинами теж поміняємось. Тебе відвезуть під домашній арешт в Аудебо. Коли ви будете на місці, ти в усьому признаєшся. Мене ж повезуть до міста. Я знайду спосіб, як їх позбутися.

Вона не рухалася. На ньому лишилися тільки труси-боксери. Поволі наростало відчуття коєного святотатства.

— Ти, схоже, геть сам не свій, — зауважила вона.

Він відчув цілковитий спокій — як перед великим блефом у покері. Настроївся на жіноче. На те, що, коли буде треба, він утратить усе.

— Ці хлопці на вулиці, — продовжував він, — поліцейські, вони не бачили тих, хто забрав Клару-Марію. А я бачив. Це не добренькі дідусі й бабусі. Це злий король і зла королева. Дітей ніхто і не думає повертати. Їх вивезуть.

Вона пильно дивилася на нього. Потім здійняла руки і роз стебнула перший ґудзик.

— Відвернися, — сказала вона. — І заплющ очі.

Відвернувшись, він притиснувся чолом до ароматного дерева сповідальні.

Він настроїв слух на її голизну, на її шкіру. Йому не треба було бачити її, щоб потонути в ній. Це була одна з переваг, здатних примирити з дійсністю, такого слуху, як у нього. Можна стати перед дверима до жіночої роздягальні в басейні й побачити все, що всередині.

— Затули вуха, — сказала вона. — Або всі наші договори скасовуються.

Він затулив вуха.

Вона поплескала його по плечу, він обернувся. На ній був його одяг. Стіне більше, ніж будь-коли раніше, була схожа на саму себе. Піджак, сорочка і штани підкреслювали її жіночність. Є люди, суть яких не може приховати ніякий одяг.

Він надягнув її блузку, потім блакитний халат, він піймав своє відображення у вікні, що виходило в двір, тоді заправив волосся під хустку.

— Сонячні окуляри? — попросив він.

Із сумки, що стояла на підлозі, вона витягла сонячні окуляри й маленьке люстерко.

Якби в його розпорядженні було двадцять хвилин і гримерний набір, він зміг би якось змінити своє обличчя. Але тепер не лишалося нічого іншого, як заховати його. Він начепив сонячні окуляри, знайшов у сумці носову хусточку, розгорнув її і притис до обличчя, неначе хотів стримати ридання.

Він надів її сандалі, у них був однаковий розмір. Його завжди захоплювали її ступні — великі, сильні, пласкі, пальці спереду розходились віялом, він чув, як багато вона бігала босоніж у дитинстві — галявинами Скаґена, паркетними підлогами в «ялиночку», утрамбованими газонами і приватними пляжами. Він кинув останній погляд на милиці. І вони із Стіне пішли.

Незважаючи на біль, він поринув у свою жіночність. Відчув яєчники. Відчув важкість жіночої ходи, пружність кроку, легке похитування стегон. Вона відчинила двері. Надворі їх зустрів порив вітру.

— Це казна-що, — сказала вона.

— Ти маєш дуже переконливий вигляд, — відгукнувся він. — Дуже по-чоловічому. За дверима стоїть моя валіза. Візьми її в руки. Йди так, ніби вона важка. Коли жінки і чоловіки несуть щось важке, їхня хода схожа. Трохи підніми валізу, щоб вона частково затуляла тебе. Сідай на заднє сидіння і не розмовляй з ними.

— Це погано кінчиться.

— Це приречено на успіх. Це архетип успіху. Як у «Фіделю»[91]. Вона шукає свого коханого в підземному світі. Перевдягнена чоловіком. Коли закохані справді стають близькі, їм доводиться відкрити протилежну стать у самих собі. По той бік цієї подорожі вони обов’язково возз’єднаються.

— По той бік я більше ніколи тебе не побачу.

— Ти втечеш від них. Ти переконаєш африканку і Франца Фібера. Вони мої вірні помічники. Ви візьмете машину. І заберете мене в Державній лікарні. За годину.

Синя Пані, схоже, чекала на них. Біля басейну. За кущами. Прислухаючись до води. І ось вони опинилися перед нею.

Вона оглянула їх. Уперше за весь час він почув, що вона втратила рівновагу і справді приголомшена. Але майже миттєво тиша відновилася.

Вона не кричатиме. Ось зараз вона повернеться, перетне подвір’я і покличе Мерка, ніяк не порушуючи загального спокою. Щойно вона обернеться, він зав’яже їй рот хусткою. Це буде ще один крок до етичного занепаду — застосування грубої сили щодо немолодої жінки й ігумені монастиря. Але іншого виходу у нього просто немає.

Вона подивилася повз Каспера прямо на Стіне. На її чоловіче вбрання і стрижку «під пажа».

— Каспер Кроне, — сказала вона, звертаючись до Стіне. — Біля входу вас чекають двоє поліцейських. Стіне, пройдіть до воріт, там стоїть патрульна машина. Вони обіцяли підвезти вас до міста. Хай буде з вами Господь!

Перед входом стояли дві машини: поліцейська патрульна й цивільне «рено». Біля патрульної машини стояли двоє поліцейських. Він пішов до «рено». Долаючи пориви вітру. З «рено» вийшли два ченці.

Подивившись на них, він почув двояку реакцію. Суміш здивування і співчуття через носову хусточку і сльози. І трепетання пробуджених інстинктів, які така жінка, як він, має викликати у чоловіків, якщо вони не співаки-кастрати й не ангели.