Він кивнув. Колись він настроїв для неї чотириста геофонів — на слух. Це були дуже чутливі мікрофони, розраховані на заглиблення в землю. Він відчув укол радості від того, що вона визнавала принаймні цей маленький фрагмент минулого.

— Та сама процедура, що й під час реєстрації Силькеборзької аномалії в 2004 році. Звукові хвилі поширюються з різною швидкістю в різних осадових породах. Не було у вапняку ніяких печер. Це не було обвалом.

— А що ж це було?

Вона не відповіла. Вона просто подивилася на нього. Вона хотіла щось йому повідомити. Він не розумів, що саме. Але на якусь мить вона перестала захищатися.

Він розгорнув поштову квитанцію. Вона повільно прочитала її. Прочитала своє ім’я. Написане дитячим почерком. А проте характерним, дуже виразним.

— Клара-Марія, — сказав він. — Учениця, дівчинка дев’яти років, з’явилася рік тому, тепер її викрали. Я зустрічався з нею. Вона дала мені оце.

Щойно її обличчя палало. Через те, що вона багато часу перебуває на вулиці. Від збудження. Тепер усі барви зникли. Вона підвелася зі свого місця.

Він схопив її за руку.

— Це дитина, — сказав він, — вона в небезпеці. Що вона посилала тобі?

Вона спробувала відсмикнути руку, він стиснув її сильніше.

Хтось з’явився біля входу, це був один із ченців і ще одна людина в штатському. Темноволоса жінка й чоловік, що сидів навпроти неї, якраз підвелися. Це не могло бути звичайним збігом — отже, вони з поліції.

Виходу не було. Наближався Великдень. Він подумав про Спасителя. Йому теж було не дуже-то весело в п’ятницю увечері. А проте він не зупинився.

Каспер підвищив голос.

— Я страждав, — мовив він. — Я невимовно страждав усі ці роки.

Вона дістала пляшку з відерця, тримаючи її немов жонглерську булаву. Це була реакція на те, що він схопив її, натяк на фізичне примушення — вона ніколи не терпіла цього. Він відпустив її руку.

— Я змінився, — сказав він. — Я нова людина. Відроджений. Я розкаююсь.

Вона відвернулась від нього. Поліцейські наближалися. Від них нікуди було подітися.

— Я не можу заплатити, — промовив він. — У мене немає ні копійки.

У приміщенні була чудова акустика. Трохи сухувата, але по стелі йшли жолобки, це забезпечувало добре поширення високих частот. Звуку треба створювати перешкоди, гладенькі стелі — це жахливо. Найближчі столики кинули їсти. Два офіціанти зрушили з місця.

Вона розгойдувалася з боку в бік. Немов тигр у клітці звіринця.

Він підняв розбитий келих з-під шампанського. Келих перетворився на вінок бритвених лез на кришталевому стеблі.

— Я не хочу жити без тебе, — сказав він. — Я вкорочу собі віку.

У ресторані було близько сотні чоловік. Через це його слова звучали дещо приглушено. А проте до нього тепер була прикута увага більшості. Троє офіціантів і Лайсемеєр були вже майже біля столика. Поліцейські спинилися.

— Ну, то зроби це, — прошепотіла вона. — Зроби ж нарешті, чорт забирай!

Шампанське в келиху на столі випустило хмарку бульбашок. Це було незрозуміло. «Krug» роблять на основі понад п’ятдесяти відсотків старого вина. У ньому немає неспокою сучасного шампанського. Келих почав танцювати. Маленькі тарілки підстрибнули, їхній вміст вирвався на волю і поплив у повітрі — равлики в соусі з петрушкою на маленьких спресованих медальйонах, зроблених із чогось схожого на молодий порей, шматочки данського омара з шинкою серано.

І раптом почалися поштовхи.

Фарфор і скло просто змело зі столів. Люди закричали. Одне з величезних фасадних вікон тріснуло, розпалося на частини і впало на землю каскадом скляного дощу.

Каспера відкинуло до столу. Люди, що досі стояли, тепер лежали долі. Усі, окрім Стіне.

— Це знамення, — сказав він. — Це означає, що наші долі пов’язані. Землетрус завжди вважався знаком згори.

Вона легко випросталася. Якби він спробував піти за нею, він би впав на підлогу. Приміщення попливло у нього перед очима.

— Це карма, — продовжував він. — Ми любили одне одного в колишньому житті.

Його схопили ззаду. Лайсемеєр й офіціанти дісталися до нього. Поліцейські все ще не могли звестися на ноги. Шлях до виходу був вільний.

— Я хочу, щоб мене відвели на кухню, — кричав він, — до раковини. Я митиму посуд, поки все не відпрацюю.

Лайсемеєр накинув на його плечі пальто.

— У нас посудомийні машини, — зауважив він.

Каспера повели до виходу. Дорогою він помітив пуховик Стіне в гардеробі. Офіціанти утворили навколо нього півколо. Лайсемеєрові губи наблизились до його вуха.

— Півхвилини, — прошепотів він. — Я затримаю їх на півхвилини. Тікай.

Каспера повели повз гардероб. Темноволоса жінка і чоловік, що супроводжував її, намагалися пробитися до нього посеред падаючих стільців і відвідувачів, що бігли, охоплені панікою. Він засунув руку в кишеню Стіне — дивлячись кудись убік. Ще десять секунд — і він буде готовий.

— Ви всі будете свідками! — кричав він. — Моєї генеральної сповіді. Ця жінка. Чиє життя я колись спустошив. Я змусив її до цієї зустрічі з таємним наміром.

Лайсемеєр закрив йому рота рукою. Його долоня пахла часником і шавлією.

— Я з тебе бульйон зварю, — прошипів шеф-кухар.

Двері відчинилися. Підметки Касперових черевиків одірвалися від землі.

Офіціанти добряче постаралися. Людина, не звикла до падінь, напевно щось би зламала. Каспер зустрівся з хідником уперед сторчака. Перехожі шарахнулись убік.

Три команди по двоє людей рухалися в напрямку до нього. Проскочити між ними було неможливо.

Він скинув із себе піджак і сорочку, натовп відсахнувся від нього, відтіснивши поліцейських у штатському назад. Голий до пояса, розкинувши руки, він біг боком уздовж розбитого вікна ресторану. Зсередини на нього дивилися сотні людей.

— Молитовна процесія! — гукав він. — Двісті разів навколо ресторану! Я благаю Бога про двостороннє запалення легень!

Він опинився перед оркестром. До нього наблизився патрульний поліцейський у формі — але якось невпевнено. Каспер вихопив з кишені кілька купюр, кинув їх музикантам, це були тисячокронові купюри, вони, кружляючи, опустилися на землю, немов голуби кольору червоного дерева. Поліцейський остовпів, побачивши гроші.

Край хідника, перед Ховедвагтсґаде, спинилося таксі. Двері ресторану відчинилися. Стіне вийшла з ресторану й сіла в таксі. Він устиг добігти до машини, щойно вона хряснула дверцятами. Не треба було бігти туди — у бік поліцейських. Але він не міг опанувати себе.

Він затарабанив по склу. Скло опустилося.

— Ми одружимося, — продовжував він. — Це я освідчуюсь. Я змінив точку зору. Мені страшенно потрібна сім’я. Насправді, я дуже хочу мати сім’ю.

Удар поцілив йому під вилицю. Він був несподіваний, Каспер навіть не побачив, як вона підняла руку. Добре, що у неї в руці не було пляшки шампанського.

— Отямся! — сказала вона.

Він дістав поштову квитанцію і простягнув їй.

— Що там було? — спитав він.

Таксі від’їхало від хідника, набрало швидкість і зникло.

Він випростався. Люди навколо нього все ще були як паралізовані. Через поштовхи. Через те, свідками чого вони стали. Він попрямував до оркестру.

На хіднику стояла жінка. Витіснена сюди напираючим натовпом. У руках у неї був велосипед. Це була начальник відділу N Аста Борелло.

Вона дивилась на його оголений торс. Так, як дивляться на привида.

Її поява тут була якимсь дивовижним збігом. З тих, про які Юнґ говорить, що вони трапляються тільки з тими, хто зробив семимильний крок у напрямку до незвіданого в процесі власної індивідуації.

Він прислухався до неї. Припустімо, вона йшла на зустріч з подругою. Щоб піти разом з нею до театру. Вона була в спідниці. У колготках. Шкіряних чоботях на високих підборах. А проте вона поїхала велосипедом. Навіщо кидати гроші на вітер і проциндрювати заощадження? Такого от п’ятничного вечора.

— Асто, — поцікавився він. — Ти що, виконуєш якусь судову постанову?

Вона безрезультатно спробувала відступити від нього подалі.