Я розмовляю на досить нейтральному букмолі — напевно, тому що виріс в Америці. Але ніхто не дивується, як це я, Сіндре Фьоуке, раптом так швидко позбувся своєї гюдбрансдальської говірки. Народився я у крихітному норвезькому містечку, але навіть якщо б довелося зустрітися з ким-небудь, хто знав мене з юності (Юність! Господи, вона була всього три роки тому, а здається, що цілу вічність!), упевнений, мене б не впізнали — так сильно я змінився!

Чого я насправді боюся, так це раптом зустрітися з ким-небудь, хто знав справжнього Сіндре Фьоуке. На щастя, він родом узагалі з якогось гірського хутора, але раптом мій обман розкриє хто-небудь з його родичів?

Ці переживання не відступали від мене. Тому легко уявити собі мій подив, коли сьогодні мені наказали вбити одного з моїх (Фьоуке) власних братів-квіслінґівців. Це було задумано як перевірка, чи я справді перейшов на бік Опору, чи був підісланий, щоб упровадитися в їхні лави. Ми з Даніелем ледве стримували сміх — та краще й придумати було неможливо, мене просили просто прибрати з дороги тих, хто може мене видати! Я чудово розумію, що командири цих лісових вояків високо цінують братерські зв’язки, незважаючи на війну. Та я вирішив зловити їх на слові, доки вони не передумали. Щойно стемніє, я поїду до міста, візьму свій пістолет, який разом з військовою формою лежить на вокзалі в камері схову, і тим же потягом вирушу на північ. Я пам’ятаю, як називається найближче від дому Фьоуке селище, а там розпитаю.

Такий дивний день. Людей, як і раніше, п’янить відчуття свободи, а сьогодні ще до Осло повертається принц Олав разом з представниками уряду. Я не пішов зустрічати корабель, але чув, що на пристані зібралося «пів-Осло». Сьогодні я вирішив прогулятися по Карл-Юханс-ґате в цивільному, хоча мої «бойові друзі» не розуміють, чому я не захотів, як вони, красуватися у «формі» вояка Опору і слухати хвалебні слова. Для панянок «форма» — як мед для мух. Якщо не помиляюся, вони з таким же захватом бігали в сороковому за легіонерами в есесівських мундирах.

Я йшов до Палацу, аби подивитися, чи вийде наслідник на балкон, щоб сказати кілька слів. Коло Палацу вже зібралося багато людей. Коли я підійшов, саме була зміна палацового караулу. Жалюгідна копія німецьких військових ритуалів, але народу це шалено подобалося.

Сподіваюся, принц остудить запал усіх цих так званих добрих норвежців, які п’ять років відсиджувалися, не поворухнувши й пальцем, а тепер дерли горло, вимагали відплати для зрадників батьківщини. Я маю надію саме на принца Олава, оскільки, якщо вірити чуткам, він єдиний з усього королівського оточення виявив тоді стійкість, побажавши залишитися з народом і розділити його долю. Але міністри відрадили йому, адже тим самим він виставив би їх і короля у вельми невигідному світлі.

Так, я сподіваюся, що молодий наслідник (який, на відміну від цих «святих останніх днів», знає, як носити військову форму!) зможе пояснити народу справжню заслугу норвезьких легіонерів. Особливо після того, як сам зрозуміє, яку загрозу на сході для нас становили (і далі становлять!) більшовики. Вже в 1942 році, коли ми, легіонери, лише готувалися до відправки на Східний фронт, принц повинен був зустрітися з президентом Рузвельтом і висловити стурбованість щодо намірів росіян з приводу Норвегії.

Махали прапорами, співали пісні. Листя на старих деревах Палацового парку здавалося зеленішим, ніж звичайно. Але наслідник на балкон так і не вийшов. Отже, доведеться запастися терпінням.

— Телефонували з Відня. Відбитки збігаються.

Вебер стояв у дверях вітальні.

— Гаразд, — кивнув Харрі, не відриваючись від читання.

— Тут когось вирвало у відро для сміття, — продовжував Вебер. — Когось дуже хворого: там більше крові, ніж блювоти.

Харрі послинив палець і перегорнув сторінку:

— Угу.

Мовчання.

— Якщо тобі потрібна ще якась допомога…

— Дякую, Вебере, більше нічого не потрібно.

Вебер кивнув, але з місця не зрушив.

— Ти не збираєшся оголосити його в розшук? — нарешті запитав він.

Харрі підвів на Вебера неуважний погляд:

— Навіщо?

— А я звідки знаю? — відповів Вебер. — Це ж у вас «цілком таємно»!

Харрі посміхнувся — схоже, він не чекав від старого Вебера подібних заяв:

— Ні, не зараз.

Вебер постояв ще трохи, але Харрі більш нічого не казав.

— Як хочеш, Холе. У мене тут «Сміт-Вессон». Заряджений. І ще запасна обойма. Тримай!

І Вебер кинув Харрі чорну кобуру, яку той ледве встиг зловити. Харрі відкрив кобуру, дістав револьвер. Він був змащений, начищена сталь тьмяно блищала. Зрозуміло. Це ж особиста зброя Вебера.

— Дякую за допомогу, Вебере, — сказав Харрі.

— Пусте, забудь!

— Спробую. Вдалого тобі… дня.

Вебер шморгнув носом. Коли він, голосно гупаючи, вийшов з квартири, Харрі знову заглибився у читання.

Зрада, зрада, це все зрада! Я не мав сили поворухнутися. Я сидів у задньому ряду, і моя дівчина не бачила мене, коли її ввели до зали. Вона сіла на лаву підсудних, швидко й недвозначно усміхнулась Евену Юлю. Цією посмішкою все було сказано, а я сидів, ніби цвяхами прибитий до лави, і лише дивився й слухав, що відбувається. І страждав. Зрадницька, мізерна душиця! Адже Евен Юль чудово знає, хто така Сіґне Алсакер — я сам розповідав йому про неї. Та його немає в чому звинувачувати — він гадає, що Даніель Гюдесон помер. Але вона! — вона ж присягнула бути вірною, навіть якщо Даніель помре! Так, я повторю знову й знову: «Зрада!» А принц так і не сказав жодного слова. Ніхто не сказав ні слова. Людей, які життям ризикували за Норвегію, розстрілюють у фортеці Акерсхус. Відлуння пострілів чується над усім містом. А потім знову стає тихо. Навіть тихіше, ніж раніше. Ніби нічого й не сталося.

Минулого тижня мені в листі повідомили, що моя справа не розглядатиметься, бо своїми подвигами я цілком загладив свою провину перед батьківщиною. Виходить, розправа з чотирма беззахисними гюдбрансдальськими селянами — це подвій, яким я загладив те, що злочинно захищав під Ленінградом свою батьківщину! Я жбурнув об стіну табурет, увійшла хазяйка, і мені довелося вибачатися. Від цього можна збожеволіти.

Ночами я бачу уві сні Хелену. Лише її. Треба постаратися забути про неї. А принц ні слова не сказав. Мені здається, це неможливо витерпіти.

Харрі знову поглянув на годинник. Потім ще перегорнув кілька сторінок, доки не натрапив на знайому назву.

…свою справу, і перспективи у нього непогані. Але сьогодні сталося те, чого я так довго боявся.

Я сидів і читав газету, коли раптом відчув, що хтось стоїть поряд з моїм столиком і пильно дивиться на мене. Я підвів очі, і в мене кров захолола в жилах від жаху! Судячи з його вигляду, він був на мілині. Брудний одяг, та й постава не та, що раніше. Ніби він утратив щось важливе в житті. Та я відразу впізнав нашого командира, одноокого Едварда Мускена.

— Гюдбранн Юхансен, — сказав він. — А казали, ти загинув. У Гамбурзі.

Я не знав, що робити чи говорити. Я знав лише те, що людина, яка зараз сіла навпроти мене, може добитися, щоб мене судили за зраду батьківщині, і — що було б ще гірше — за вбивство!

У мене пересохло в роті, та я відповів йому, що так, я живий, і, аби виграти нас, розповів, як опинився у віденському лазареті з пораненнями в голову й ногу. І запитав, що сталося з ним. Мускен відповів, що його відправили додому, і він потрапив до лазарету в Сінсені (забавно — адже туди направляли мене). Як і решту, Мускена судили за зраду батьківщині, дали три роки в’язниці й випустили через два з половиною.

Ми побалакали про те про се. Поступово я заспокоївся, замовив йому пиво і розповів, що вирішив зайнятися будматеріалами. Я відверто зізнався, що таким, як ми, краще почати власну справу, оскільки більшість підприємств (особливо ті, що у війну співпрацювали з німцями) не хочуть приймати на роботу колишніх легіонерів.