Изменить стиль страницы

— Про різну фіґню. Спочатку ми говорили по-англійськи, а потім він сказав, що вміє німецькою. Я сказав, що мої батьки з Ельзасу. І він сказав, що бував там, у місті, яке називається Зеннхайм.

— Навіщо йому гвинтівка?

— Не знаю. Але він непрофесіонал, надто багато патякав, а коли отримав товар, сказав, що не брав до рук зброю вже років п’ятдесят, чи й більше. Він сказав, що ненавидить…

Двері до кімнати відчинилися.

— Що ненавидить? — прокричав Харрі.

У цю мить він відчув, як його за шию схопила чиясь рука. І хтось зашипів йому прямо у вухо:

— Що ти робиш, трясця твоїй матері!

Поки Харрі тягли до дверей, він дивився на Хохнера. Погляд у того був осклянілий, кадик рухався вгору-вниз. Харрі побачив, як він ворухнув губами, але не розчув слів.

Двері знову замкнулися перед ним.

Поки Есаяс віз його до аеропорту, Харрі потирав шию. Двадцять хвилин вони їхали мовчки, нарешті Есаяс заговорив:

— Ми працювали над цією справою шість років. У списку країн, куди він доставляв зброю, — двадцять держав. І ми всі боялися, щоб раптом не сталося того, що сталося сьогодні: хтось пообіцяє дипломатичну допомогу в обмін на інформацію.

Харрі знизав плечима:

— То й що? Ви його схопили, на цьому ваша робота кінчається. Тобі, Есаясе, дадуть за це медаль. А які договори укладає Хохнер і уряд — це вже не твій клопіт.

— Ти ж поліцейський, Харрі, ти розумієш, як це — бачити, що на волі розгулюють злочинці, яким убити — раз плюнути. І вони вбиватимуть, варто їх тільки випустити.

Харрі не відповів.

— Таки розумієш? Це добре, що розумієш. Бо тоді в мене до тебе пропозиція. Гадаю, Хохнер свою частину угоди виконав і таки розповів тобі те, що мав розповісти. А отже, ти можеш виконувати чи не виконувати свою частину на свій власний розсуд. Understand — izzit?[36]

— Я просто роблю свою роботу, Есаясе. Хохнер може потім знадобитися мені як свідок. Вибач.

Есаяс з такою злістю ударив по керму, що Харрі здригнувся.

— Послухай мене, Харрі. Це сталося до виборів тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого, коли нами ще правила біла меншість. Тоді Хохнер застрелив двох дівчаток, обом було по одинадцять років. Він убив їх з водонапірної башти, за шкільним двором у чорному районі, який називається Александра. Ми вважаємо, за цим стояли люди з Націоналістичної партії, партії апартеїду. За школу тривали суперечки, бо до неї ходило троє білих. Він стріляв сінгапурськими кулями, такими ж, які застосовувалися в Боснії. Вони закручуються гвинтом і просвердлюють усе на своєму шляху. Обом він поцілив у горло, «швидка» нічого не змогла б зробити, навіть якщо б приїхала вчасно, хоча до чорних кварталів вони тоді приїжджали за годину після виклику.

Харрі мовчав.

— Але ти помиляєшся, Харрі, якщо думаєш, ніби ми просто хочемо помститися. Ми добре розуміємо, що на почутті помсти нове суспільство не побудуєш. Тому перший чорношкірий уряд організував комісію для розслідування насильства, яке чинилося за часів апартеїду. І метою було не помститися, а добитися покаяння і пробачити злочинців. Це залікувало багато ран і допомогло суспільству в цілому. Та водночас ми програвали війну з кримінальними злочинцями. Особливо тут, у Йоханнесбурзі, де ситуація зовсім вийшла з-під контролю. Харрі, ми молода і вразлива нація, і щоб так не тривало далі, мусимо показати, що закон і порядок щось таки значать, що хаос не виправдовує злочинів. Усі пам’ятають ті вбивства в дев’яносто четвертому і зараз стежать з газет за ходом слідства. Отож це значно важливіше, ніж твоє чи моє особисте бажання, Харрі. — Він стиснув кулак і знову вдарив по керму. — Річ не в тім, що ми запаніли, адже тепер можемо вирішувати, хто має право жити, а хто ні. Ми просто хочемо повернути простим людям віру в справедливість. А інколи для цього треба стратити кілька чоловік.

Харрі дістав з пачки сигарету, опустив скло і поглянув на жовті купи сміття, які робили випалену голу рівнину не такою монотонною.

— Ну, що скажеш, Харрі?

— Додай газу, Есаясе, а то я спізнюся на літак.

Есаяс ударив так сильно, що Харрі здивувався, як кермо взагалі витримало.

ЕПІЗОД 33

Лайнцер-Tiрґартен, Відень, 27 червня 1944 року

Хелена сиділа сама на задньому сидінні чорного «Мерседесу» Андре Брокхарда. Автомобіль, погойдуючись, проповзав уздовж кінських каштанів, що ніби охороняють цю алею, у бік стаєнь Лайнцер-Тірґартена.

Вона дивилася на зелені лужки. Машина їхала, здіймаючи невелику хмару куряви з сухої рінистої дороги, і попри відчинене вікно в салоні було нестерпно жарко.

Коли вони в’їхали в буковий ліс, коні, які паслися там, з цікавістю попідводили голови.

Хелені подобався Лайнцер-Тірґартен. До війни вона часто приходила сюди у неділю. Тут, у зеленому парку в південній частині Віденського лісу, вона влаштовувала пікніки з батьками, дядечками, тітоньками або кінні прогулянки з друзями.

Внутрішньо вона вже підготувалася до того, що почула вранці від кастелянші в лікарні: Андре Брокхард хоче з нею переговорити і в першій половині дня пришле по неї машину. Відтоді, як їй дали рекомендаційного листа від керівництва лікарні і дозвіл на виїзд, щастя переповнювало дівчину, і першою думкою її було: слід неодмінно скористатися з нагоди і подякувати Андре Брокхарду за допомогу. А другою — що Крістоферів батько навряд запросив би її для того, аби вислуховувати її подяки.

«Спокійно, Хелено, — міркувала вона. — Це вже не може нам перешкодити. Завтра вранці ми будемо вже далеко».

Напередодні вона зібрала дві сумки з одягом і своїми улюбленими речами. Останнє, що вона поклала, це розп’яття, яке висіло у неї над ліжком. Музична шкатулка — батьків подарунок — залишилася на туалетному столику. Як дивно: раніше вона б нізащо не розлучилася з нею, а тепер усе це так мало важило! Беатріса допомагала їй, вони згадували давні дні. Все це — під безперестанні звуки кроків — мати внизу ходила вперед і назад. Як, мабуть,’ важко буде їхати звідси! Але сьогодні вона тільки раділа. Урія заявив, що сором і ганьба поїхати, так і не побачивши міста, і запросив її на обід. Незрозуміло чому він просто загадково підморгнув і запитав, чи зможуть вони позичити машину у лісничого.

— Приїхали, фройляйн Ланґ, — сказав водій і показав на фонтан, коло якого алея закінчувалася. Над водою, стоячи однією ногою на мармуровій кулі, балансував золотий Амур. За фонтаном здіймалася будівля сірої кам’яної вілли. Обабіч неї стояли довгі червоні дерев’яні споруди, які разом з кам’яною будівлею створювали таку собі подобу дворика.

Авто зупинилося, водій вийшов і відчинив Хелені дверцята.

Андре Брокхард, який весь цей час стояв на порозі вілли, тепер ішов їм назустріч. Його начищені ботфорти зблискували на сонці. Андре Брокхарду було за сорок, але йшов він пружно, ніби юнак. Розхристана на грудях його червона сукняна куртка — навмисно не застебнута на верхній ґудзик нібито через спеку — підкреслювала його атлетичну фігуру, і він чудово знав це. Кавалерійські рейтузи щільно обтягували м’язисті ноги. Брокхард-старший був зовсім не схожий на свого сина.

— Хелено! — В його голосі вчувалася ретельно відміряна дружелюбність, властива людям високого статусу, які самі вирішують, наскільки теплою має бути обстановка. Хелена не бачила його дуже давно, але, здається, відтоді він зовсім не змінився: такий же сивочубий, величний, з блакитними очима по обидва боки царственого носа. А маленький ротик сердечком ніби запевняв, що його власник насправді м’якший і добріший, ніж здається. — Як поживає твоя матуся? Сподіваюся, з мого боку було не надто безцеремонно відривати тебе від роботи. — Він коротко й сухо потис їй руку і продовжував, не чекаючи відповіді: — Мені треба поговорити з тобою, і я подумав, що з цим краще не зволікати. — Він вказав на споруди: — Ти ж бувала тут раніше?

— Ні, — відповіла Хелена, посміхнувшись.

вернуться

36

Ти мене розумієш? (Споте, англ.)