Але всі його нечисленні особисті речі вже лежали в пластиковому пакеті, який він відніс додому ще вчора. У коридорах було порожньо. Всі, окрім чергових, готувалися вдома до останнього свята тисячоліття. З бильця стільця звисав серпантин — нагадування про вчорашній прощальний вечір, який, звісно ж, організувала Елен. Стримане заключне слово Б’ярне Мьоллера не надто пасувало до блакитних повітряних кульок і торта зі свічками, але цієї короткої промови цілком вистачило. Здається, начальник боявся виглядати пихатим чи сентиментальним. І Харрі усвідомлював, що ніколи не почувався більш незручно, ніж у той момент, коли Мьоллер вітав його з новим призначенням і бажав йому успіху в СБП. І навіть саркастична посмішечка Тома Волера, і розуміюче похитування головами в задніх рядах не могли зробити його приниження ще більшим.

Цього разу він прийшов до кабінету, просто щоб посидіти тут востаннє, на цьому старому рипучому стільці, в цій кімнаті, де він пробув майже сім років. Від цієї думки Харрі здригнувся. Уся ця сентиментальність тільки ще раз нагадувала йому про те, що він старіє.

Харрі пройшов по Хольберґс-ґате, потім звернув ліворуч, на Софієс-ґате. Більшість будинків на цій вузькій вуличці на початку століття були будинками робітників. Багато років їх не ремонтували. Але після того, як ціни на житло підскочили так, що незаможним молодим сім’ям, у яких бракувало коштів, щоб жити на Майорстуа, довелося переїхати сюди, цей район трохи облагородився. Тепер фасади були доведені до ладу. У всіх будинків, окрім одного — дому номер вісім. Дому Харрі. Самого Харрі це аніскільки не бентежило.

Він замкнув вхідні двері на ключ і відкрив поштову скриньку внизу біля сходів. Рахунок за піцу й конверт від міського казначейства Осло, в якому (він знав це наперед) було нагадування про оплату паркування за минулий місяць. Він пішов угору, тихо чортихаючись на ходу. У свого дядечка, якого він, відверто кажучи, гаразд і не знав, він купив за викидною ціною п’ятнадцятирічний «Форд-ескорт». Іржавий, з паскудним зчепленням, зате з елегантним відкидним верхом. Але відтоді він, здається, частіше оплачував рахунки за паркування й ремонт, ніж їздив по місту. До того ж стара розвалина частенько не хотіла заводитися, а ставити її він мусив тільки в якихось вибалках, щоб вона, бува, не скотилася.

Він замкнув двері. Жив у спартанській двокімнатній квартирі. Прибрана, чиста, вискоблена дерев’яна підлога, жодних килимів. Єдиною прикрасою на стінах було фото матері й Сеструнчика і плакат «Хрещений батько», який він поцупив у кінотеатрі «Сюмра» у свої шістнадцять. Тут не було квітів, каміна й різних милих дрібничок. Він якось був почепив дошку, куди хотів вішати листівки, фотографії й афоризми, на які натрапляєш у житті. Такі дошки він бачив удома в інших людей. Коли з’ясувалося, що він не отримує листівок і в принципі не любить фотографувати, він вирізав цитату з Бьйорнебу[33]:

І цей ріст потужностей — усього лише вираження, що означає зростання нашого знання законів природи.

Це знання = жах.

Харрі поглянув на автовідповідач, переконався, що жодних повідомлень не приходило (нерозумно було б чекати чогось іншого), розстебнув сорочку, кинув її в кошик для брудної білизни і взяв з акуратного стосика в шафі свіжу.

Залишивши автовідповідач увімкненим (на той випадок, коли раптом зателефонують зі служби соціологічного опитування), Харрі знову відімкнув двері й вийшов на вулицю.

Без будь-якого сентиментального підтексту він купив у Алі в кіоску останні газети тисячоліття і почимчикував вулицею Довре-ґате. По Валдемар-Транес-ґате поспішали додому люди з останніми в цьому тисячолітті покупками. Щось ворухнулося у Харрі всередині, коли він переступав поріг ресторану «Скрьодер» і йому в обличчя повіяло вологим людським теплом. Народу було багато, але він помітив, що його улюблений столик скоро звільниться, тож попрямував до нього. Літній чоловік, який підвівся з-за столу і тепер надягав капелюх, глянув на Харрі з-під сивих кущуватих брів і мовчки кивнув, перш ніж піти. Столик стояв біля вікна, і вдень він, на відміну від багатьох інших у цьому тьмяному приміщенні, був достатньо освітлений, щоб читати за ним газети. Не встиг він сісти, як поруч з’явилася Майя.

— Привіт, Харрі. — Вона стукнула по скатертині сірим кулаком. — Будеш страву дня?

— Якщо кухар сьогодні тверезий.

— Тверезий. Що-небудь питимеш?

— А як же! — Він на мить підвів очі: — Що сьогодні порадиш?

— Значать, так. — Вона стала руки в боки і голосно, виразно продекламувала: — Усупереч тому, що думають люди, насправді в цьому місті найчистіша питна вода у всій країні. І найчистіша вона в будівлях, побудованих на рубежі століть. Таких, як наша.

— А хто тобі це сказав, Майє?

— Взагалі-то ти, Харрі, — хрипко й щиро засміялася вона. — Втім, ця автоцистерна саме для тебе. — Останні слова вона мовила досить тихо, записала замовлення і зникла.

Оскільки в останніх газетах було повно різної нісенітниці про міленіум, Харрі вирішив почитати «Даґсавісен». На шостій сторінці він натрапив на велику фотографію одинокого дерев’яного дороговказу з намальованою на ньому свастикою. На одній стрілці було написано: «Осло — 2611 км», на іншій — «Ленінград — 5 км».

Під статтею внизу стояв підпис Евена Юля, професора історії. Заголовок далекий від лаконізму: «Виникнення умов для зростання безробіття в Західній Європі».

Харрі й раніше бачив ім’я Юля в газетах. Він був неперевершеним експертом у своїй сфері — тобто у всьому, що стосується «Національного об’єднання» та історії німецької окупації Норвегії. Харрі пробіг газету до кінця, але не знайшов нічого цікавого і повернувся до статті Юля. Це був коментар до того, про що писалося в минулому числі: про зміцнення позиції неонацистів у Швеції. Юль писав, яким чином неонацизм, що був занедбаний по всій Європі в 90-х, поки тривало зростання економіки, зараз відроджується і міцніє. Він відзначав відмінну рису нової хвилі — сильну ідеологічну базу. Якщо у 80-х неонацизм був не більш ніж своєрідною модою — на підліткові угруповання, уніформу, голені потилиці та анахронізм на зразок «зіг хайль», то нова хвиля організована і продумана. У нових наці є економічна підтримка, що складається далеко не з коштів окремих лідерів і спонсорів. Крім того, новий рух — це не просто реакція на такі проблеми суспільства, як безробіття та імміграція, писав Юль. Мета цього руху — створення альтернативи соціал-демократії. Гасло — заклик озброюватися в моральному, військовому і расовому сенсі. Як приклад морального занепаду — занепад християнства плюс ВІЛ і зростання наркоманії. І образ ворога дещо інший: прибічники Євросоюзу, які стирають національні та расові кордони; НАТО, що простягнув руку російським і слов’янським «недолюдям»; і нові азіатські капіталісти, що змінили євреїв як світових банкірів.

Майя принесла обід.

— Картопляні фрикадельки? — запитав Харрі й поглянув на сірі грудочки, що лежали на підстилці з китайської капусти, политі салатним соусом.

— Фірмова страва «Скрьодера», — сказала Майя. — Лишилися відучора. З Новим роком!

Харрі відгородився газетою, щоб поїсти, але тільки-но відкусив від одного з цих шматків целюлози, як почув з-за газети голос:

— Трясця його матері!

Харрі визирнув із-за газети. За сусіднім столиком сидів Могіканин і дивився прямо на нього. Може, він сидів тут увесь цей час, Харрі, проте, не помічав, щоб він заходив. Його звали Останній з могікан, бо він був, мабуть, останнім у своєму роді. Раніше він був військовим моряком, двічі його корабель торпедували, а всі його товариші вже давно були на тому світі, — це Харрі дізнався від Майї. Старий сидів у своєму незмінному пальті, як завжди, і взимку і влітку. Кінець його цапиної борідки звисав у склянку з пивом, а на його обличчі — такому худому, що череп випинав з-під шкіри, — проступала сітка капілярів, таких червоних ліній на білій мов крейда шкірі. З-під старечих повік на Харрі вирячилися червоні банькаті очі.