— А ви краще паняночці букетик купіть, молодий чоловіче…

— Йди ти!..

Стара скрушно хитає головою.

— Бачиш, йому ні нас, ні України не треба.

Вони з тією старою знають, що ввічливі люди — вид рідкісний, вимираючий.

— О, а я тебе знаю! — зупиняється біля нього чоловік у розхристаному пальті з потертим шарфом круг шиї. — Ти — з Нового Міста?

— Так. Купуйте…

— Чекай. Ти підміняв Теодозіївну, поки її забрали до психушки?

— Так, а ви — пан Зеник з дванадцятої квартири.

— Ти ба, ну і пам'ять у тебе…

— «Україна і ми»!

Хто-хто, а прибиральник довго пам'ятає людей, які зранку валяються під під'їздами і заважають прибирати.

— Бачу, не дуже беруть твою пресу?

— Хочете купити?

— Хочу побазарити. Відійдем?

Виявляється, що пан Зеник шукає напарника. Щоб трохи «пошугати лохів». Ніякої крамоли. Серйозно, конституція гарантує!

Завдання Андрія: ходити від будинку до будинку, від квартири до квартири і перевіряти, чи зачинені двері. Всьо!

Якщо двері відчинені (десь одна на сотню трапиться, конституція гарантує), для перестраховки — дзвонити. Якщо в хаті є люди — прикинутись жебраком. Ти малий, худий, тебе всяк пожаліє. Якщо нікого нема, а двері відчинені (лох — він для того і є лох), спуститися вниз, пройти пару метрів, написати на тротуарі крейдою номер квартири, а… як ти мене назвав? Пан? Хе… а пан Зеник тут як тут. Всьо решта — не твого ума діло.

Навар пополам, конституція гарантує. По руках?

Андрій дивиться на нього і бачить маму. Що вона скаже? У голові на мить потьмарюється. Таке з ним буває, але не це лякає. Відтак неодмінно виникає думка, паскудна, як бездомний пес: а коли б так не на мить затьмарилось, а… надовше. Скільки б проблем відпало?

— По руках, пане Зеник.

І починається марафон. З ранку до вечора. А коли він увечері заплющує очі, марафон починається знову. Двері, двері, сходи, сходи і знову двері. Він не користується ліфтом, бо в ліфті його можуть добре роздивитися, він не повертається в райони, якими вони вже ходили. Він жує на ходу і так само на ходу вчиться натягати на лице вираз безпритульности, безвиході. І йому подають. Першу милостиню він викидає в кущі, та потім… звикає, чи що? Затуплюється. Іржавіє.

Пан Зеник його жаліє, час від часу пропонує перекур, але Андрій не хоче себе жаліти. Йому так легше: йти, поки рухаються ноги. Йти, поки в голові не стане тихо і порожньо.

Світ дедалі частіше туманиться, зникає. Мама дедалі частіше придивляється до нього як ніколи стурбовано, але йому вже не потрібна її турбота. Йому більше ніхто не потрібен, крім того лагідного мороку. Дивно, що він раніше його боявся.

А в снах він тепер все частіше падає до ями.

І ось нарешті! Відчинена квартира. Він дзвонить і дзвонить, але ніхто не відгукується. Тоді він передає естафету своєму напарникові і йде на умовне місце (недобудований магазин). Чекати на свою частку. Заслужену частку.

Пан Зеник того дня так і не з’являється.

Андрій приходить додому, забирається з ногами в розкладне крісло і сидить там без поруху. Нечутно надходить мама, присідає біля крісла і говорить нечувані речі. Що вона обов’язково знайде роботу (першу роботу, яка трапиться), заробить гроші, багато-багато грошей, і вони поїдуть на море. Аби лиш він більше нікуди не ходив… так, як цього тижня. Він ще малий, щоб так каторжно працювати. Вона просить, благає його: більше ніякої роботи, хай просто зараз заприсягнеться їй.

Він сидить і думає про свою частку. Каторжну частку.

На ранок він знову чекає біля закинутої будови. Вони домовились, що на квартиру до пана Зеника він не піде, хоч би там що, тому він намотує кола довкола порослих мурів зі сліпими квадратами вікнин. І так до самого смеркання.

У голові дзижчить комарем: час-с-стка! Привлас-снена час-с-стка!

Третього дня він іде до пана Зеника. Мама вже не плаче. Затуливши долонею рота, вона дивиться йому вслід, і він спиною чує незнайомі відтінки того погляду. Якийсь острах. І почуття власної, вперше так виразно усвідомленої провини.

Але всі його думки сконцентровані, як густий сироп. Навколо частки. Незаконно відібраної частки.

Вже майже під будинком з помешканням пана Зеника на нього хтось навалюється, затискає рота і тягне в перехід під будинками.

— Мовчати…

Клацає складаний ніж, Андрія зі всього маху вкарбовують у стіну, і перед його носом з’являються жовті скельця окулярів. А під ними — стиснуті у вузьку смужку губи.

Квартирант Ірини Семенівни хрипло і докладно пояснює, куди Андрієві бажано піти і що там зробити. Потім, дещо вгамувавшись, але тримаючи ножа у полі зору Андрія, проказує:

— Зеника взяли. Разом з барахлом. Бачу, що ти в курсі, що то за барахло. Він щось белькотів про пацана-наводчика, але до п’яного не дуже прислухаються. От коли він витверезіє… — Студент хвилю милується ефектом від своїх слів і знову з усієї сили притискає його до муру. — Ти думаєш, якщо неповнолітній, то!..

Швидко ховає ножа і плескає Андрія по плечу: переходом прошкує, відводячи очі, немісцева парочка. А навіть якби і місцева: за нього ніхто не стане заступатися. Ще скажуть: так тобі й треба!..

— …то можна зорі з небес хапати? Ні, малий, таким ще швидше підрізають крильця, ставлять штамп і до смерти можеш митися, а не відмиєшся. Зв’язатися з алкоголіком! Ідіот! Мив собі сходи, а тут на подвиги поперло. Захотілося чогось ліпшого, благороднішого? Акурат, в міліції тобі це ліпше і покажуть, разом з місцями зимівлі раків. Але що там міліція, — усміхається він і наближає лезо до Андрієвих очей. — Ось коли Я довідаюсь ще раз про якісь твої антизаконні походеньки — досить буде однієї маленької чутки… я знаю, де тебе знайти.

Клацає, складаючись, ніж, студент відступає і милується результатом. Андрій дихає через раз, перед очима мерехтить, тіло дерев’яніє…

— Будем сподіватись, що белькотіння Зеновія до уваги не візьмуть.

Студент поправляє наплічника і йде геть. Усю ніч Андрій проспить на животі, бо спина скидається на збите з гілляки яблуко. Але вперше за увесь тиждень проспить цілу ніч, не падаючи до ями.

Лише за багато років по тому він дізнається, що стараннями Славка до пана Зеника перед самим допитом потрапить записка: «Щось бовкнеш про хлопця, до нар не доживеш».

Тиждень минув, як сон на свіжому повітрі: швидко і з користю. Андрій навчився без помарок креслити і вирізати з картону літери завбільшки з тарелі, Віра — розмальовувати їх всіма фломастерами підряд, відтак спільно — приліплювати скотчем до найнепридатніших для цього місць. Внаслідок цієї копіткої праці вітальня — Андрій не визнавав інших місць для навчання — скидається на залу перед новорічним «вогником». З лампи, підвіконня, серванта, столика, дивана і дверей (шпалери одностайно було визнано найпростішим виходом і тому відкинуто) звисали шмаття кольорової абетки.

На тому корисне закінчувалося. Повторювати за Андрієм літери, переписувати їх, а тим паче — складати з них слова Віра не збиралася. Він досить швидко утямив, що вона робить виключно те, що хоче, а вона ще хутчій вловила, що він не здатен змусити її робити щось поза тим. Віра Дудій любила і воліла в цьому житті тільки малювати, а не читати чи писати. Крапка.

У ті години, коли Андрій перебував у будинку, Фанат знаходив собі заняття поза домівкою, і вони благополучно розминалися.

Ігор Васильович спостерігав за ними здалеку і ні в що не втручався. Не міг дочекатися, певно, поки мине обумовлений тиждень.

Андрій, у свою чергу, ніяк не міг визначитися, подобається йому таке байдикування чи ні.

Тим часом тиждень минув, як сон. Нереальний, далекий від дійсности сон наяву.