— Ти навіть оцим ні з ким не ділишся. Хто їх бачить? Ти, як той скнара, тримаєш усю красу під замком у цих шухлядах.

Я був справді розчарований. Ці її розмови, на мою думку, були просто дурними. Як може десяток екземплярів вплинути на долю виду?

— Терпіти не можу вчених, — заявила вона. — Ненавиджу тих, хто збирає щось, класифікує, дає назви, а тоді все про нього забуває. Так люди роблять і з мистецтвом. Називають художника імпресіоністом, чи кубістом, чи ще якось, тоді кладуть його в таку шухляду і більше не бачать у ньому живу особистість. Але, маю відзначена, оформлена колекція чудово.

Вона знову намагалася бути хорошою.

Тоді я додав:

— А ще я фотографую.

У мене були фотографії лісів, що за будинком, морські хвилі, які накочувалися на дамбу в Сифорді, справді дуже гарні, я сам їх збільшив. Я поклав їх на стіл так, щоб їй було добре видно.

Вона подивилася на них і промовчала.

— Це так, дрібниці, — сказав я. — Я давно цим не займався.

— Вони мертві, — вона якось дивно скоса на мене поглянула. — Не власне ці. Узагалі фотографії. Коли людина щось малює, воно живе, а коли фотографує — воно помирає.

— Ну це як запис, — пояснив я.

— Так. Сухе і мертве.

Я, було, зібрався сперечатися, але вона додала:

— Але ці розумно зроблені. Як на фотографію, вони гарні.

Трохи згодом я сказав:

— Я б хотів тебе пофотографувати.

— Чому?

— Ти, що називається, фотогенічна.

Вона опустила очі, тоді подивилася на мене й погодилася:

— Гаразд. Якщо хочеш. Завтра.

У мене аж дух перехопило. Справді щось змінювалося.

Я був радий, і настав час іти вниз. Вона практично не заперечувала, дала мені знову причепити кляп, і дійшли ми без пригод, як раніше.

Ну от, коли ми спустилися, вона захотіла чаю (якогось особливого китайського, який вона мені замовляла). Я зняв кляп, і вона вийшла до зовнішнього підвалу (ноги в неї і далі були зв’язані) і подивилася, де я готую їсти тощо. Ми не розмовляли, і було так гарно. Чайник кипів, вона поряд. Звичайно, я за нею уважно стежив. Коли чай був готовий, я спитав:

— Коли чай буде готовий, можна я буду матінкою?[5]

— Який кошмарний вираз.

— А що в ньому такого?

— Він як оті качки. Він провінційний, застарілий, мертвий, він… ну, він такий міщанський, що далі нікуди. Розумієш?

— То, мабуть, краще тобі бути матінкою, — сказав я.

І, дивно, вона всміхнулася, ніби ось-ось мала розсміятись, а тоді зупинилася, розвернулась і пішла до кімнати, а я поніс тацю за нею. Вона налила чай, але було помітно: щось її сердило. Вона не дивилася на мене.

— Я не хотів тебе образити, — пояснив я.

— Я раптом подумала про свою сім’ю. Їм цього вечора за чаєм невесело.

— Чотири тижні, — нагадав я.

— Не треба про це!

Вона була жінкою. Непередбачуваною. Хвилину всміхається, а наступної хвилини вже лютує.

Вона сказала:

— Ти огидний. І мене робиш огидною.

— Це недовго триватиме.

Тоді вона вимовила мені таке слово, якого я до того ніколи не чув від жінки. Я був шокований. Я сказав:

— Я не люблю таких слів. Це гидко.

Вона його повторила, вона просто кричала на мене.

Іноді зовсім не можу зрозуміти її настроїв.

Наступного ранку з нею було все нормально, хоча вона не вибачилася. Коли я ввійшов, побачив, що дві вази в її кімнаті були розбиті на сходах. Як завжди, вона вже встала й чекала на мене, коли я приніс їй сніданок.

Ну й перше, про що вона мене спитала, — це коли я їй дам побачити сонце. Я відповів, що надворі дощ.

— А чому я не можу вийти до зовнішнього підвалу і походити туди-сюди? Мені потрібно рухатися.

Ми на цю тему давно сперечались. Урешті домовилися, що коли вона хоче ходити вдень, то тільки з кляпом. Я не можу ризикувати, раптом хтось крутитиметься за будинком — звичайно, це малоймовірно, адже ворота і двері гаража завжди замкнено. Але вночі досить і зв’язаних рук. Я не обіцяв більш ніж одну ванну на тиждень. І нічого не казав про сонячне світло. На секунду я подумав, що вона знову почне ображатись, але вона стала розуміти, що образами й відвертаннями не дійдеш пуття, тож прийняла мої правила.

Можливо, я був аж занадто суворий, я до цього схильний. Але обережність була необхідна. Наприклад, у вихідні на дорозі значно більше машин. У погожу неділю вони проїжджали кожні п’ять хвилин. Іноді вони сповільнювалися, проїжджаючи Фостерс, деякі поверталися назад подивитись, а якісь нахаби навіть просовували свої фотокамери крізь ґрати й знімали. Тож у вихідні я ніколи не випускав її з кімнати.

Одного разу я саме виїжджав до Льюїса, як мене зупинив чоловік у машині. Чи я господар? Він був одним із таких страшенно культурних, які говорять, наче в них слива в горлі — мовляв, я друг начальства. Він багато набалакав мені про будинок і про те, що пише про нього якусь статтю для журналу, і хотів, щоб я його пустив познімати, а особливо хотів побачити каплицю.

— Тут немає каплиці, — відказав я.

— Але, шановний пане, — наполягав він, — вона згадується в історії графства. У десятках книжок.

— А, це ви про той закуток у підвалі, — я зробив вигляд, мовби тільки-но здогадався. — Туди не пройти. Він замурований.

— Але ця будівля внесена до каталогу. З нею не можна такого робити.

Я промовив:

— Ну, той закуток там є. Тільки його не можна подивитися. Його замурували до мене.

Тоді він побажав зайти в дім. Я сказав, що поспішаю і затримуватися не можу. Він хотів повернутися: «Тільки назвіть день!» Мене це не влаштовувало. Я послався на те, що в мене багато подібних запитів. Він став доскіпуватися, навіть почав махати переді мною ордером, стверджував, що за ним стоять люди з Охорони пам’яток (хоч ким би вони були), це було справді неприємно, і водночас він наче й підлещувався. Урешті я просто поїхав. Він намагався блефувати, і таке я теж мав очікувати.

Того вечора я фотографував. Робив звичайні знімки, як вона сидить і читає. Вийшло цілком добре.

Десь тими днями вона малювала й мене, це був немовби комплімент у відповідь. Я мав сидіти на стільці й дивитись у куток кімнати. За півгодини вона порвала аркуш — іще до того, як я зміг її спинити. (Вона часто рвала свої роботи. Мабуть, це такий артистичний темперамент.)

— Мені б, може, це сподобалося, — сказав я. Але вона не відповіла, навіть не поворухнулася.

Час від часу вона говорила. Це здебільшого були особисті зауваження:

— Тебе дуже важко вловити. Ти такий безликий. Усе якесь невизначене. Я уявляю тебе як предмет, а не особистість.

Пізніше вона додала:

— Ти сам не потворний, але твоє обличчя має безліч потворних звичок. Найгірша в тебе нижня губа. Вона тебе видає.

Я подивився в дзеркало нагорі, але не зрозумів, що вона мала на увазі.

Іноді вона ні з того ні з цього ставила мені дивні запитання. Наприклад:

— Ти віриш у Бога?

— Не дуже, — відповів я.

— На це можна відповісти тільки «так» або «ні».

— Я над цим не думаю. Мені не здається, що це аж так важливо.

— Значить, в’язень у підвалі — це ти.

— А ти віриш? — спитав я.

— Звичайно. Я ж людина.

Коли я продовжив, вона зупинила мене:

— Помовч.

Вона скаржилася на світло:

— Це штучне освітлення! Я ніколи в ньому не малюю. Воно бреше.

Я знав, до чого вона веде, і тримав язик за зубами.

Тоді знову — можливо, це було не першого ранку, коли вона мене малювала, не пам’ятаю, який то був день, — вона раптом видала:

— Тобі пощастило, що ти не мав батьків. Мої тримаються разом тільки заради мене й сестри.

— Звідки ти знаєш? — спитав я.

— Мені мати сказала, — відповіла вона. — І батько. Моя мати — стерва. Противна амбіційна стерва з середнього класу. Вона п’є.

— Я чув.

— Я ніколи не могла запросити до себе друзів із ночівлею.

— Мені шкода, — сказав я. Вона кинула на мене гострий погляд, але я не іронізував. Я розповів їй про те, що мій батько пив, про свою матір.