Душа бриніла нарозхрист, прагнула дружніх обіймів. Вулицею якраз чвалали люди з Гаражів — несли сплетені сіті на птахів. Нельсон покликав Веню і приязно замахав йому. Той у відповідь погрозив кулаком, із ударних кісточок якого стирчали свіжоімплантовані сталеві шипи. Але навіть це не внесло дисонансу в загальну ідилію.

Довколишня яскравість наснажувала організм. Хотілося діяти, та що там — вершити подвиги, долати пустелі й крушити гори, розганяти хмари і пускати дощі навспак. Нельсон випростався, гордовито випнув ребра. Гектор чухався так, наче його обсіло полчище бліх, але теж випромінював чистий ентузіазм.

— Тіло свербить, бо хоче робить, — пояснив Нельсон.

— То давай шо-небудь гоздовбаєм, ялбухан! — розвинув думку Гектор.

— Не тре’ нічого ламать. Будем творить чудеса, ілуха!

Труби лежали, як кості древніх тварин — припорошені, поїдені часом. І Нельсон подумав, що даремно така цінна річ правильної форми залишається у всіх на виду. Втім, його думки плутались, наскакували одна на одну і розсипалися, наче попіл.

— Берися, покотим, — нарешті знайшовся він.

Гектор із готовністю вперся руками в трубу.

— А чого не питаєш, куди? — усміхнувся Нельсон.

— Йухоп. Душа гуля! — заіржав Гектор.

Труба підскакувала на консервних банках, вритих у пісок. Божественно лускали подушечки пухирчатих упаковок під ногами. Доводилося оминати похилі бетонні стовпи з перуками обрізаних дротів на вершечках. Ближче до Корита починалася гладенька, виметена вітрами ґрунтова дорога. Гектор заскочив на трубу і побіг, акробатично перебираючи ногами. Через сотню метрів вони побачили напнутий вицвілий намет. Горбата Кет сиділа коло нього, тримаючи приймач коло грудей, як немовля.

— Здоров, ханаврук, як твоє радіво? — запитав Нельсон.

— Не твоє діло, бойобвод! — почулось у відповідь.

— Іди, покатаєм тебе, — миролюбно запропонував Гектор.

— Ох, не зліть мене. Тут техніка робе силенна — підлізете, то порозрива вам бошки, — пригрозила Кет.

— Ну-ну, нас і так рве, — підійшов поближче Нельсон.

— Не сунься! — озлилася старенька. — Божена он твоя з голоду вже пухне. А ти… Нудзип такий, шось би путнє сотворив людям, чим отак снувать дурно. Ні колоба в хаті, ні святого в голові — тьху на вас!

— Шо нам колобу поклони бить! Ми — люди діла, — заявив Гектор.

— А давай, Кет, ми тебе рівнять будем — може, виправим, та й не така злюка будеш, — запропонував Нельсон з ентузіазмом.

— Тіпун на тебе! Шо Корито скривило, то вже не розігнеш, — узялась вона за спину.

— А ми попробуєм! Ану, бро, підсоби. В трубу поміститься? — схопив Нельсон жінку під руку.

— Хто мене займе — радіво на нього настрою! Виродки! — спробувала пручатися вона.

Гектор, здіймаючи пил, котив трубу, а в ній усередині, як у чортовому колесі, оберталась і продовжувала сипати прокльонами Горбата Кет. Радіоприймач, який вона нізащо не хотіла випускати з рук, врешті-решт торохнувся об метал, розколовся і на ходу вивалився на землю. Відчуття безпомильності і значущості всіх подій не полишало Нельсона. Повний гордості за кожну прожиту мить цього незабутнього дня, він узрів розведену гармошку неба з вечірніми брижами хмар, обпаленими пурпуровим сонцем.

Ранок навалився, як бетонна плита. Передчуваючи депресуху, яка неминуче прийде після вчорашнього драйву, Нельсон із братом ще вдосвіта заходилися кріпити секції труби. Потім планувалося закотити те все на Корито, увігнати в масив відходів (в уявленнях Сави це було не набагато складніше, ніж устромити голку в поролон). Монотонна робота рятувала від панічних атак. Болти зі скрипом заходили в отвори потрісканих фланців, руда труха сипалась із гайок. Невиспаний і чумний Базука приплівся до них із Депо і став над душею.

— Там у нас Кальман учадів. Хоронить будем. Ви йдете?

Нельсона немов струмом пробило, аж обценьки випали з рук. Здалося, що вирячені баньки Кальмана ще раз кліпнули на нього з потойбіччя.

— Знаю, ти його не сильно уважав, — понизив голос Базука.

— Шо він нюхав? — виказав Гектор фаховий інтерес.

— Замішав краску, нотецу і ше шось таке вонюче. Казав, шо голод перебива. А тоді поналивав у хаті, закрився та як заснув…

— «Сауну», значить, замутив, а потім пегедегжав. Було б гозбудить його, — розтлумачив Гектор зі знанням справи.

— Мо’, не вмер, а спить — ви мацали? — приховуючи хвилювання, перепитав Нельсон. — Було ж колись, шо старого Пепу аж до колодязя доперли з плачами, а він там устав і давай усіх обкладать.

— Та задубів Кальман, холодний, як жилізяка! Шо ж ми, трупа не пізнаєм! — запевнив Базука. — Ну, піду я, бо нести буде нікому. Сьогодні ми не робим. Траур, торванабой.

Нельсон знову подивився на свої руки. Те, що вони й досі були здатні виконувати якісь звичні рухи й маніпуляції, виглядало вкрай підозрілим. Руки мусили перейняти мертвість Кальмана, стати її продовженням, натомість вони вдавали, що нічого подібного не було, жили своїм ужитковим життям.

Унизу зяяло провалля між бетонними сходами. Від зрізаних колись давно перил лишились небезпечні штирі. Нельсон ніяк не міг зрозуміти, що змушувало Саву до кінця залишатися в цьому аварійному домі, а не переселитися в надійний гараж або підвал, як робили нормальні коритяни. Нельсон штовхнув рипучі двері, кинув торбу на підлогу. У гамаку лежала Божена, похитуючи протезом.

— А ти чого тут? — здивувався він.

— Прийшла Саву провідать, погомоніть.

— Сава ж помер, — бовкнув Нельсон тупо, на автоматі.

— Правда?.. — прикусила губу Божена. — Ну тоді ти теж підійдеш. Чи нам уже й побалакать нема про шо?

— Уже балакаєм, — Нельсон поцілував її в лоба і сів у ногах на край металевої сітки. Почувався розбитим вщент.

— Їсти будеш? — запропонував знічев’я.

— Нема в мені місця для їдла. Шо не ковтну — вертаю назад.

Обличчя Божени — ледь-ледь підпухле, ніби налите водою — про щось мало сказати йому. Але він блукав десь у собі, шпортався в тенетах гріхів і надій, планів і креслень.

— Ночі холодні. І страшно мені, — зізналась Божена.

— Скоро вже, скоро. За місяць управимось… — торочив Нельсон про своє.

— Шо ж ми все ждем, рабой! Не живем, а ждем, поки день пройде! Один, другий, третій…

— Роби й собі шось. Так житуха коротша здається.

— «Роби-роби»… Луччє піти за Колючку та попроситься вже до Тих.

— Ти шо чешеш! Хто ми без свого Корита — голота кончена та рвань бездомна! А думаєш, по той бік Колючки луччє живуть?! Ну, чорнуху Вони п’ють. Так і ми скоро пить будем!

За вікном висівалися перші спори вересневого дощу. Нельсон підійшов до стіни — тієї, що ще зберігала геометричні каракулі покійного господаря цього дому.

— Диви: камінь-дерево вже завалили. Осталось трубу викотить на Корито, запхать у неї те дерево, підпалить і всунуть в одходи. Жар буде в трубі закритий і не промокне. Тепло дойде до чорнухи, і вона вибродить.

Божена навіть не глянула на креслення, які бентежили розум Нельсона. Відвернулася до протилежного кутка. Її плечі враз затряслися.

— Ну, шо таке? — розгубився Нельсон. — Якшо мерзнеш, то я пічку дам, оно чудо яке, і дров не треба. Не кисни, ну.

— Ти мене колись звав до себе жить, — ковтнула сльозу Божена. — А тепер чого не звеш?

Базука тугіше затягнув болти на фланцях й один із них тут-таки розламався навпіл. Майя дістала йому інший із коробки, запустила тонкі пальці поміж шайби, допитливо слухаючи дзенькіт металевих деталей.

— От, і це гниле! — обурився Базука. — А раніш на Кориті у людей були рідкі гвіздки — мені дід показував.

— Не було у тебе діда. Ґик, — перебив Гена, клацнувши кадиком. Він сидів поруч, демонстративно байдикуючи.