Донька, що підростала у Кракові, думала інакше. Подібно до Казимири, вона не могла пробачити батькові його вибору і відмовлялася від будь-якого спілкування.

— Це Казимира її намовляє, — скаржився Липинській своїй домогосподарці Фін Юлі, аж трусячись од люті. Його листи до доньки вкотре поверталися нерозпечатаними.

Температура тіла різко підвищувалась, Липинський скасовував візити чи власні вилазки до Відня поштовими картками, злягав на кілька днів, часом кілька тижнів, і так, лежачи, строчив листи до когось із решти своїх чотирьохсот адресатів.

Кореспонденція «райхенавського монархіста» сягала грандіозних масштабів. Майже нікуди звідси не виїжджаючи, він координував увесь гетьманський рух, що під впливом теоретичних текстів Липинського набував чималої популярності, особливо серед українців в еміграції. Прихильники руху («Члени-Однодумці») бомбардували його запитаннями, і Липинський на кожне не лінувався детально відповідати, пояснюючи найдрібніші нюанси доволі складної ідеологічної системи. Його секретар Ципріянович, поки ще було можливо, розшифровував каракулі і набирав листи на друкарській машинці. Потім ці пристрасні послання переходили з рук у руки або читалися вголос на вечірніх зібраннях у канадському Гаффорді чи сусідніх Подєбрадах, немов справжні священні писання. Липинський у дечому справді поводився як проповідник нової віри, вимагаючи від послідовників покори, самодисципліни й абсолютного внутрішнього переродження. Доходило до вказівок у сферах, які Липинського зовсім не стосувалися: що гетьманцеві читати, з ким товаришувати, як вдягатися і про що мріяти. Найбільше його виводили з себе написані з помилками адреси на конвертах. Коли хтось забув у назві маловідомого чеського містечка діакритичний знак, Липинський вибухнув гнівною тирадою, мовляв, подібні помилки викликають лише зневагу до того, хто їх робить.

«Пишу лежачи, тому вибачайте, що нерозбірливо».

«Колись попрошу Ципріяновича, щоб мене в часі писання листа до Вас сфотографував, тоді будете мати уяву, як тепер полагоджую кореспондецію».

«Ця весна (ця зима/ця осінь/ця жарінь) мене прямо вбиває».

Коротка історія хвороб Липинського виглядала б так.

У 20-му в нього був нарив коло ока і якийсь ексудат (випіт) в легенях. Крім того, пацієнт страждав на хронічну гарячку і безсоння. Його регулярно кидало в піт.

У січні 22-го перехворів тяжким грипом.

У 23-му мав напади «старості і неврастенії». Розпочав лікування від туберкульозу препаратами Elmizen доктора Войновського з Варшави і Mineralogen з асортименту однієї берлінської аптеки. Замовляв поштою по п’ять пляшечок кожного у вигляді сиропу, які сумлінно пив уранці натще. Але допомагало мало. Липинський уважно стежив за найновішими медичними відкриттями і все сподівався, що туберкульоз навчаться поборювати так само, як цукровий діабет. Двоє канадських лікарів якраз отримали Нобелівську премію за винахід інсуліну. Але на винахід першого ефективного проти туберкульозу антибіотика Липинський не дочекається. Емігрант з-під Києва, американець Зельман Васкман отримає Нобелівську премію за стрептоміцин аж у 52-му.

Дехто пробував натякати пацієнтові, що його недуги мають психологічний характер. Галицький адвокат і журналіст Осип Назарук, раптом зробившись найкращим другом по листуванню, писав із США, що таких, як Липинський, тепер називають «імаїнатиками» й успішно лікують самонавіюванням. Треба багато разів на день повторювати фрази на кшталт: «Я здоровий», «Хвороба відступає», «Незабаром я зовсім одужаю».

«Гарні фрази, — роздратовано рубав Липинський, — але коли над серцем діра в легких така як кулак, а з правого боку друга, трохи менша, то тут повторюй, що собі хочеш, — дірки від того не заростуть».

І відразу вибачався: «Це хвороба зробила мене різким… Не знаю, чи розказував Вам про одного нашого старого правобережного шляхтича, що по обіді все лягав на півгодини відпочити і страшенно при тім стогнав. Хто це вперше чув, влітав переляканий до нього і питав, що сталося. На це пан відповідав: “Mam taki zwyczaj”. От і я, на жаль, “mam taki zwyczaj”… Скажіть, чи читаєте мою писанину. Як ні, то буду писати менше, але виразніше».

У 25-му Липинський перебував у санаторії Вінервальд під наглядом знаного на всю Європу легеневого доктора Гуґо Кравса, який підтвердив, що легені Липинського дуже знищені, але сам туберкульозний процес є langsam, тобто повільний, а не гострий, як пацієнт думав раніше. Липинський цілоденно «лежав на воздусі, покинув всяку розумову працю і добре відживлявся». Тоді ж на ньому випробували експериментальний метод лікування — «впомповували воздух в легені».

«Відживився» Липинський на три кілограми, щоправда, інтенсивна праця над передмовою до повного видання «Листів» швидко знівелювала невеликі здобутки. Це видання готувалося як остання битва. Липинський знав, що вже нічого більшого написати не зможе, бо війна програна і йому самому залишилося кілька років, але саме тому, мабуть, не побоявся піти до кінця. Прогресивне українство з нетерпінням чекало на вихід книжки, щоб, зголодніле, кинутися до передмови (самі «Листи», хто хотів, міг прочитати раніше в періодиці), проковтнути її за лічені хвилини і, проковтнувши, затамувати подих, втратити мову, зачаїтися у передчутті неймовірного скандалу, який мав неминуче нагрянути.

Того ж року вийшла ще одна відома книжка, а саме — «Націоналізм» Донцова, найбільшого опонента Липинського ще з їхньої першої зустрічі в польському Закопаному. На сторінках обох видань відбувся історичний бій: Липинського, поборника державних гасел, які б об’єднували всіх мешканців України заради інтересів спільної землі, і Донцова, який із крайнього лівого раптом зробився крайнім правим, мешкав у Львові, редагував львівський «Літературно-Науковий Вістник» і став ідеологом інтегрального українського націоналізму.

Попри пристрасні застереження Липинського, попри всі його контраргументи і лайки (у передмові назвав Донцова Мітькою Щелкопёровим, обер-скунсом, який «свою власну внутрішню смердючу теч прискає на все, що йому заважає живитись з руйнування України»), саме книжка Донцова, а не його, стане біблією для наступного покоління української молоді, яке металося між соціалістичною та націоналістичною ідеологіями, мов між берегами бистрої гірської річки, що на них мало кому вдалося вилізти живцем.

«Відчуваючи, що по руїні почнеться серед молоді поворот до ідейності і політичної активності, я благав всіх вас, щоб ми були з’єднані і сильні для захоплення ідеологічно хвилі, що гряде. Хвиля ця прийшла, але захоплюють її на погибель України націоналісти тому, що ми, які маємо правду в руках, занадто гнилі і занадто індивідуалістичні, щоб цю хвилю захопити».

«Без честі, дисципліни, ідейності та благородства, якими тільки можуть держатися монархії, нема чого й думати про Україну. Тільки гетьманство може бути тою віссю, біля якої українство одвернеться од Польщі і не перевернеться в Москву. Без гетьманства українство може бути тільки млою. Колихатиметься ця мла безсило то на схід, то на захід, в залежності від того, хто на неї віє, а в самій млі добре почуватимете себе лише Ви — “українці” хаосу і безпросвітної ночі».

«Будьте спокійні: до одної з Вами “нації української” не належу і в жеровиськах та пантеонах Ваших місця Вам не відберу».

«Ніякої України Ви на зненависті націоналістичній ніколи не сотворите».

У 1926-му Липинський схуд одразу на одинадцять кілограмів. За наполягання Скоропадського він переїхав до гетьмана в Берлін, де обійняв посаду викладача політичної історії України у Східному Інституті на Францьозішештрассе, 28. Гетьман хотів мати свого творця під рукою. Але з творцем ставало дедалі важче вживатися. Він зробився неможливо категоричним, вимагав від гетьманців і самого гетьмана все більшої, майже утопічної моральності, відкидав будь-які компроміси, виявляв колосальну силу волі, супроти якої решта здавалися легкодухими нікчемами. Теорія вдавалася творцеві краще, ніж практика.