— Самих галичан теж можна назвати гряззю Москви, бо вони не побачили нічого ганебного в тім, щоб перейти на сторону Добровольчої армії відновлювати «тюрму народів», — колишній видавець «Ради», кремезний і впливовий Євген Чикаленко приїхав на день із Бадена в Нижній Австрії, де вони з молодою дружиною віднедавна перебивалися на тисячу крон денно. Усі його маєтки, гроші і вплив залишилися в Києві.

— Липинський, — збуджено ділився новинами Чикаленко, — придумав цю огидну аферу з гетьманом Скоропадським, який тепер осів у Берліні. Хочуть реставрувати в Україні монархію. Заснували Союз Хліборобів-Державників і видають якусь монархічну газетку. Тьху! Бруд і мерзость!

Чикаленко роздратовано сплюнув на землю гіркою слиною, яка була першою ознакою його наростаючих проблем зі здоров’ям.

— Колись я вважав Липинського найрозумнішим чоловіком в Україні, але бачу, що помилився. На всякого мудреца довольно простоты. Як можна в час, коли по світу озлоблений люд валить монархів, бажати монархії Україні? І Скоропадський — цей дегенерат — спаплюжив себе, коли був при владі, геть чисто. У його уряді майже не було українців.

— Хіба вам, Євгене Харламповичу, не пропонували міністерський портфель?

— Мені і гетьманство пропонували, але я відмовився, бо дорожу своєю репутацією.

— Дозвольте пригостити шановне товариство білим вином! — вклинився Осип Назарук, уже тримаючи в руках півлітрову карафку з «ґрюнер ветлінер». Розливаючи по келихах напій, він кинув, ніби між іншим:

— Галицький уряд за мого сприяння замовив Липинському коротку історію України для шкіл. Гонорар вже виплачено, Липинський дуже в ньому нуждався, бо останню копійку пересилає жінці й доньці до Кракова. Тому, кажуть, запиває часто.

Голови присутніх зацікавлено підвелись. Назарук витримав паузу, насолоджуючись вибореною увагою, а тоді поважно продовжив:

— Вже й анекдот такий ходить: як Липинський п’є, то спершу тримається українцем, потім виставляє себе російським офіцером, а коли доходить до найвищого градусу, голосно вигукує: «Jestem szlachcic honorowy!».

За столом прокотився несміливий смішок. Назарук ефектно закінчив:

— Я вам це кажу і це є правдою, але коли ви на мене покличетесь, то я дам слово чести, що ніколи такого не говорив.

Євген Чикаленко форкнув і відвернувся. Насправді він терпіти не міг цього безпринципного жевжика, який встиг попрацювати на всі уряди і тепер вибирався до Америки видурювати в тамтешніх українців гроші на визволення Галичини.

— Поляки в Галичині лютують, — зауважував Жук, щоб змінити тему розмови. — У Станиславові б’ють на вулицях усіх, хто вийшов з дому без польської кокарди. Вагітній жінці за це жовніри прострелили ногу. Бідну привезли до шпиталю, де лікарі їй ту ногу відтяли, причім жінка серед страшного крику породила дитину.

— Якісь жахіття ви розказуєте, — відмахнувся поет Олесь. На криваві сцени в нього була особлива реакція. — Як вам у Бадені, Євгене Харламповичу?

— Живемо в готелі без опалення, іншого помешкання знайти не можемо — ось як. Та й сіркою там смердить, бо курорт. Харчі дуже тяжко добути, молоко продають тільки за приписом лікаря. Шукаємо, куди б переїхати.

— Кажуть, зараз найвигідніше у Чехії.

— Хто так каже?! Я лиш звідти. Австрія найдешевша, дешевша за Прагу чи Берлін.

Помовчали.

— Прошу не говорити Піснячевському чи комусь з його людей, що я тут був, — знову заговорив Чикаленко, але притишеним голосом. — А то знову напише у своєму тижневику: «До нас приїжджав старий український громадський діяч Чикаленко, мій учитель життя». Афішує всюди свою близькість до мене, хоч я його за часів «Ради» ніколи близьким не вважав і навіть називав опасним і непевним чоловіком. Піснячевський колись у російських газетах погрожував довести нікчемність українського національного руху як запічково-галушкового. Так і зараз у «Волі» поливає всіх помиями направо і наліво. Всі в нього злодії і хабарники, справедливо і несправедливо.

— Видно, що Піснячевський за фахом лікар, — засміявся поет Олесь, — розтинає пером гнійники нашого громадянства, ніби скальпелем. А як гнійник розітнути, то завжди воняє, хіба не так? Всі наші посольства і місії накралися державних грошей, скільки могли. Без жодної користі для української держави.

Чикаленко зітхнув:

— Дав Бог велику хвилю, але не дав великих людей. Наша інтеліґенція проявила багато всякого паскудства і анальфабетизму, що свідчить про її політичне дитинство. Мусить вирости нове покоління.

— Піснячевський, — озвався Назарук дещо із запізненням, бо якраз самотужки поглинав паніровані сухарями кабачки, — не раз нападав у тижневику на уповномоченого урядом УНР за кордоном пана Василька, мовляв, той, як «ділець», фінансує українські закордонні інституції зі своїх фондів у кредит, з чого в майбутньому надіється мати вигоду. Василько на це розмістив у «Трибуні» гострий комунікат, в якому написав, що Піснячевський не раз клопотався, аби й самому отримати таке фінансування, але йому нічого не вдалося. От і біснується тепер. То Піснячевський, коли це прочитав, так розлютився, що прийшов у посольство і побив пана Василька палицею.

— Оце дожилися! — вигукнули одночасно Жук і Чикаленко. — Досі редакторів били, а тепер уже редактор б’є.

Назарук про всяке повторив своє застереження:

— Якщо ви на мене покличетесь, то я дам слово чести…

Тарілка з кабачками спорожніла, і він оглядався на кельнера, вирішуючи, чи не замовити ще одну порцію.

— Тут, в Австрії, вони що завгодно запанірують і засмажать. Хоч кабачки, хоч руку їм відріж. Раз — і в сухарі! І смачно ж!

Чикаленко підвівся з-за столу, бо його останній потяг відходив за годину. Потягся за гаманцем, але поет Олесь його зупинив:

— Облиште, ми за все заплатимо, Євгене Харламповичу. Ви достатньо наплатилися у своєму житті.

Чикаленко подякував і вийшов з парламентської каварні на вулицю. Було холодно. Застебнув піджак, щоб ніхто не бачив, що під ним ще один піджак, тонший. Так, у двох піджаках, Чикаленко перебував уже другу емігрантську зиму. Добре, що зими тут м’якші і можна було продати батьків норковий кожух з бобровим коміром. За нього дали 250 тисяч. На ці гроші Чикаленко сподівався прожити увесь наступний рік.

«Російський більшовизм, — писав він у щоденниках, — надприродний, тому не зможе приспособитися до життя і провалиться. Але на зміну йому прийде якась інша московська влада, а вони всі для нас однакові… Рабська нація ніколи не визволиться, хіба хтось чужий її примусить це зробити, якийсь німецький чи англійський принц зі своїм військом».

А коли мусив лягати на операцію: «Боляка мені чомусь не вирізали зі стравника, а тільки зробили новий вихід. Боюся, що дурно мучили мене на операційному столі 4 години, бо я все чув, все відчував, хоч був приглушений, і все благав, щоб мене заморили, бо не в силі витримати. Аж під кінець наклали мені маску з хлороформом».

Щоденники Чикаленко сумлінно вів відколи навчився писати. Тікаючи з Києва, він залишив кілька товстих зшитків у сховку і тепер дуже шкодував, бо новин з дому не було («Таке враження, що з тої сторони крові, смерті, ґвалту і жаху швидко й птиця не зможе перелітати»), а сам озиватися боявся, щоб не наражати на небезпеку синів, які відмовилися емігрувати. Невідомо, чи ті зшитки ще не згоріли, чи дім на Маріїнсько-Благовіщенській не сплюндрований, чи сини ще живі. Зараз зшитки пригодилися б Чикаленку, бо американська українська газета «Свобода» замовила в нього спогади і пообіцяла великий гонорар.

— Якщо не обдурять і заплатять, то вистарчить на кілька років, — похвалився Чикаленко двом чоловікам, які прийшли провідати його у Рудольфс-шпиталі на Бьоргавеґассе, 8 у Відні, не змовляючись, в один і той же час.

Був грудень 22-го.

Один чоловік — Липинський, другий — Піснячевський, редактор «Волі».

«Липинський ще більше схуд, очі запалися і набули якогось чужого виразу. Якби зустрів його на вулиці, то не впізнав би, тим паче, що обріс бородою».