Ця подібність тривожила. Навряд чи я почувалася в ній щасливою. Коли я спекла свої перші пампушки зі сливовим повидлом і принесла батькам на пробу, баба Соня, яка тоді вже жила в них, мовчки проковтнула один, а мама покрутила в руках, натисла пальцем, перевіряючи пишність, і відклала назад на тарілку зі словами, що скуштує пізніше, бо тепер не голодна. Вона ніколи б не зізналася, що мої пампушки, хоч я ніколи спеціально не вчилася їх смажити, вийшли точнісінько такими ж, як її чи баби Соні. У всіх нас був один спільний пампушковий ген. А також один спільний предок, який залишив доньку на сходах «дєтдому».

Я часто чула цю історію, в яку, може, й не варто було вірити до кінця, бо баба Соня за моїми підрахунками мала три-чотири роки, коли це сталося. Я зі своїх трьох не пам’ятаю майже нічого.

Отже, батько підвів маленьку Соню до сходів інтернату і звелів чекати тут, а він збігає за пампушками з повидлом. Соня чекала кілька годин, не ворушачись, сиділа тихо, як мишка, так що суворі працівниці закладу не відразу її помітили. «Йди всередину», — нарешті гукнула одна, але баба Соня закивала головою, мовляв, чекає на тата, вони мають принести пампушки з повидлом. Працівниці не витримали і почали затягати Соню в інтернат, бо вже смеркало, а та пручалася і щосили верещала:

— Пустіть мене, тато от-от прийдуть з пампушками!

Кожного разу малою слухаючи бабину розповідь, я розплакувалася на цьому місці. Баба Соня ж, розповідаючи, ніколи не забувала згадати про пампушки, ніби вони були головним героєм всієї історії, вони, а не дівчинка в перші години сирітства. Саме тоді в цієї дівчинки й — автоматично — в усіх її нащадків утворився захисний пампушковий ген. Він перетягував і перетягує на себе увагу в ту мить, коли відбувається щось настільки страшне, що можна вмерти від надміру емоцій.

Про свою матір баба завжди говорила одне і те ж речення, ніколи його не доповнюючи: «Вони мали файний голос і померли, як мені було вісім місяців». І все. Більше жодного слова. Що дивно, баба говорила західноукраїнським діалектом, згадувала батьків у третій особі множини, хоча сама приїхала сюди вже після війни у дорослому віці. Її батьківщиною була найцентральніша Україна, діалект якої став літературною мовою для решти території. Іноді, дуже рідко, він пробивався в її розмові, і тоді я виловлювала невідомі слова і вирази голими руками, як золотих рибок зі ставка, намагалася їх запам’ятати, деякі навіть записувала.

Один лише «дєтдом» незмінно залишався «дєтдомом». Решта деталей змінювалася. Змінювався час сидіння на сходах. Від кількох годин до цілого дня. Змінювалися пори року. Іноді було тепло, іноді падав сніг і дівчинка дуже закоцюбла. Працівниці по-різному до неї зверталися: співчутливо або ж навпаки байдуже, бо інтернат тріщав від таких самих підкинутих, чиї батьки побігли за пампушками і «зараз повернуться». Що я точно знаю: був ще тільки 1932 рік, бо люди по-справжньому пухли від голоду і непритомніли попід плотами вже після втечі моєї баби з «дєтдому». Вона і ще один хлопчик (у деяких варіантах історії він був її братом) вирішили тікати, коли на добу сиротам почали видавати тарілку води з трьома квасолинами. Інстинкт виживання підказував, що на волі, серед людей, шансів вижити більше.

Тікали вночі через вікно. Ніхто дітей потім особливо не шукав. На місцевому базарі ті, хто мав ще якісь гроші або що продати, давали бабі Соні та її другові крихти хліба. На продаж люди виносили все, що не годилося на вечерю, проте могло пригодитися комусь, хто теж майже не мав що їсти. Хустки, вживаний спідній одяг, кожухи, чоботи. Хто виносив продавати книжки, йшов додому голодний. Бували дні, коли бабі ніхто нічого не подавав. Тоді вони з другом (чи може все ж братом?) збирали з землі сливові кісточки, товкли їх каменюкою і виїдали зернятка.

Я висунула голову з вікна і спостерігала за голубами у будинку навпроти. На занедбаних відкритих балконах вони вили собі кубла і відкладали яйця. Іноді господарі викидали яйця через балкон на асфальт. Самі голуби тоді сиділи на даху і холоднокровно спостерігали за знищенням потомства.

На рівні мого поверху в будинку навпроти старша парочка мала білого волохатого песика. Сама парочка цілими днями пиячила перед телевізором. Худий як тріска чоловік пересувався з вітальні до кухні за черговою порцією алкоголю в рейтузах і з голим торсом. Кілька разів я бачила його і без рейтузів, зовсім голим. Жінка пересувалася рідко. Вона жила на дивані і була неймовірно товстою. Я помітила, що алкоголь одних висмоктує, інших надуває. Жінку я теж кілька разів бачила голою. Парочка не мала штор на вікнах. У мене їх теж не було, але моїм життям сусіди взагалі не цікавились. Здається, білий світ обходив тільки їхнього білого волохатого песика, який майже постійно стовбичив на підвіконні, втиснувшись носом у шибку. Він дивився надвір байдуже, але незмінно, щоб часом нічого не залишилося поза його увагою. Він не міг чогось пропустити. Наші погляди іноді зустрічалися.

Тоді песика на звичному місці не було. Весняний вітер рвучко залетів до кімнати, але у футболці з коротким рукавом я зовсім не змерзла, ніби органи чуття хтось вимкнув. Я машинально взялася мити підлоги. Вода скрапувала з ганчірки на паркет. У воду я додала лимонної ефірної олії, але жодного запаху не вловила. Світ звузився до розмірів мого тіла, поза ним більше нічого не існувало. Всі шлюзи, через які мав би відбуватися контакт із довколишнім, наглухо зачинилися. Я здалася сама собі опудалом, яке все ж могло рухатися, немов живе. Зачиненою, ув’язненою, обмеженою власним тілом. «Як несходимою тюрмою іду собою». Почала мити з дальнього правого кутка кімнати.

«Що ти миєш, ніби три дні не їла!» — вигукувала баба Соня, спостерігаючи за тим, як я малою виконувала її детальні настанови. Іноді вона вихоплювала швабру в мене з рук, щоб ще раз, всоте, показати, як правильно. Кожною свіжосполоканою ганчіркою треба було захоплювати останню третину помитого, щоб витерти розводи бруду з попередньої сесії миття.

«Не бійся швабри! Додай більше сили!»

Сама баба Соня була дуже сильною. У шістдесят років вона могла пронести на плечах стокілограмовий мішок пшениці метрів на тридцять. Я не знаю, як їй це вдавалося. Той мішок я не могла б навіть зрушити з місця. Мої батьки теж. Лише неймовірна вроджена сила врятувала бабу Соню від передчасної смерті.

Вона, наприклад, мусила померти ще тоді, коли лущила каменюкою сливові кісточки. Або тоді, коли по пам’яті знайшла дорогу додому. Її друг уже був загубився.

«Шансів, що він живий, уже практично немає, — сказала вона якось у вісімдесят. — Він був старший за мене». Увесь попередній час баба Соня уявляла, як друг благополучно десь собі поживає, що він щасливо перебув голод і називався Роман, виріс, одружився, завів дітей, не загинув у Другу світову.

— Чи Віктор було його ім’я?

— Ні, Віктором називався син молочника, в якого ви працювали наймичкою.

Баба Соня недовірливо зважувала мої слова.

— А, так, — врешті казала вона невпевнено.

Дорогу додому вона знайшла випадково. Якийсь чоловік на базарі впізнав малу жебрачку і довів до роздоріжжя, за яким починалися городи Сониного батька. Мій прадід мав велике господарство, ставок із рибою і дві довжеленні стодоли з сіном. Баба Соня скупалася, як вона це робила раніше. Тепер ставок майже повністю заріс очеретом, і дівчинка мало не втопилася, заплутавшись у корінні. Стодоли теж стояли порожні, їхня хата зате була свіжопобілена, двері відчинені навстіж. Баба Соня радісно забігла всередину, але нікого знайомого там не зустріла. Світлу кімнату хтось заставив стелажами з господарськими товарами для членів комуністичної партії. Тепер це була крамниця для обраних. За прилавком порався літній чоловік у робі. Баба Соня притулилася до стіни спиною, сиділа тихо, як мишка.

На цьому місці розповіді я теж завжди розплакувалася. Вираз обличчя продавця був привітний і співчутливий. Він підійшов до баби Соні, і та ще більше притислася до стіни, ніби хотіла врости, вмуруватися в неї назавжди. Іноді кімната була порожньою, іноді в черзі стояли кілька сусідів, новоспечених комуністів, вони стискали в руках рятівні талони на хліб.