А потім раптово помер мій кіт. Батьки взяли його з собою на відпочинок і в дорозі, коли кіт прогнозовано обдристався, забули основні правила безпеки і не притиснули його коліном до землі, коли вичищали на узбіччі клітку з лози. Кіт вирвався, сповнений екзистенційного жаху, на дорогу — просто під колеса сріблястого «Ланоса».

Я довго звинувачувала у всьому батьків, мабуть, щоб витіснити нестерпне почуття власної провини, яке іноді безжально накочує і вкриває холодним потом. У кожному коті я бачу його. В абсолютній тиші виразно чую характерне м’яке зіскакування з підвіконня на підлогу. Укуси від іклів досі почісуються. Кіт також мені сниться, скручений калачиком, я запихаю у вогке нагріте хутро змерзлі руки, і він невдоволено мружить очі, щоб я нарешті дала спокій. Голосом покинутого чоловіка кіт каже, що пробачив мені, годі терзатися. Але я не вірю.

XI

1910

Араґац

Покликання нарешті отримало свою географію. Україну треба було шукати там, де її востаннє бачили, — в Києві. Липинський захоплено кинувся на пошуки, увесь аж світився, Казимира теж несподівано піддалася гнітючо-монументальній красі малоросійської столиці, часто гуляла, спускалася трамваєм на Поштову площу, щоб звідти пішки йти до університету, в якому відвідувала курси російської мови.

Стояв червень. Грозило майже щодня. Блискавиці нещадно прошивали дніпровські води, ніби намагалися поцілити у злочинця, що сховався там від божого гніву, але втрапляли тільки у нещасних ні в чому не винних київських рибалок. Після кожної такої грози тіла рибалок витягали з Дніпра волоками.

Безпощадність пасувала цьому місту з гірким присмаком журавлинного (або, по-київськи кажучи, клюквенного) квасу і захмелілими від влади очима всюдисущої охранки, яка вже давно стала неодмінним елементом щоденного побуту киян.

Клюквенного квасу Липинський вперше скуштував з Іваном Франком, який на ту пору теж несподівано сюди навідався.

Разом з Липинським вони шастали недільним ринком антикварів на Подолі, Франко купував книжку за книжкою, Липинський виймав з його кишені гроші і розраховувався. Сам Франко цього робити не міг: його покручені руки вкрилися жахливими ранами і пухирями від креозоту. Ще він неймовірно смердів і час до часу плів нісенітниці. Київські жебраки виглядали краще, ніж найбільший і найзнаніший галицький письменник і громадський діяч всіх часів. Липинський спостерігав за ним із жалем і острахом. Втратити розум для нього самого було би гіршим за смерть.

Він зустрів Франка у редакції газети «Рада» на Великій Підвальній, куди зайшов, щоб особисто занести чергову статтю. Франко сидів біля вікна у товаристві кореспондента Єфремова і редактора Павловського, сиве волосся сягало плечей, безумні очі тривожно прикипіли до золотоворітського дворика, немов чекали звідти підступної атаки якогось ворога. Ніхто не знав, як хворий дістався зі Львова до Києва, звідки в нього були гроші, якими Франко розкидався направо і наліво, чи був у Франка паспорт і віза в ньому, коли він збирався назад і чи збирався взагалі. Поселився він у видавця газети Євгена Чикаленка. Честь приймати Франка супроводжувалася величезними клопотами з його доглядом. Франко не міг ані вдягнутися, ані поголитися, ні навіть самотужки піти в туалет. При цьому він говорив, що мусив тікати зі Львова, бо «негідник Драгоманов не дає йому жити». Переслідує всюди, куди б Франко не пішов, на вулицях, у власній хаті, заглядає у вікна, гигоче у спину, сидить, звісивши ноги, на дахах високих львівських будинків і гукає звідти: «Агов, Іванку! Іва-а-анку-у!». Драгоманов — за життя грізний конкурент Франка, авторитетний український мислитель, помер в еміграції п’ятнадцять років тому.

— У поїзді теж не давав мені спокою, — жалівся Франко співробітникам газети, і ті ледве стримувалися, щоб не порснути сміхом. — Виліз на дах і деколи потріпував мені у вікні бородою. А борода довжелезна вимахала! Не йметься чоловікові. Тільки це помагає.

І Франко вийняв з торбини пляшечку з креозотом — напрочуд смердючою і дуже отруйною речовиною, якою просочували для водостійкості дерев’яні шпали. Змочивши в речовині руки по самі лікті, він розмахував ними на всі сторони, пританцьовуючи, ніби відганяв злого духа.

— Тільки так помагає відогнати. Інакше ніяк.

Кожного дня Франка брав хтось на себе і супроводив по місцях, які могли б цікавити українського інтеліґента. Таких у Києві виявилося не надто багато: крім «Ради», ще український клуб на Володимирській і українська книгарня на Безаківській коло двірця. Решта столиці вільготно покоїлася під пильним наглядом чорносотенців і царської канцелярії, читала консервативну монархічну газету «Кіевлянинъ» («Этот край русский, русский, русский»), говорила російською і взагалі здавалася осередком російського націоналізму. У книгарні Франко аж розплакався, коли управитель Степаненко звернувся до нього українською із запитанням, чим може допомогти. Книгар відразу не зметикував, хто перед ним стоїть, а впізнавши, неймовірно зрадів і кілька годин приймав високого гостя з усякими почестями. Розум Франка не завжди був потьмарений. Коли розмова заходила на його улюблені теми, він оживав і розмірковував глибоко і ясно. Тоді в божевільному параноїкові можна було знову впізнати найпотужнішого інтелектуала Галичини, що відзначився мало не в кожній сфері людського знання, починаючи від сходознавства і закінчуючи новомодною західноєвропейською психотерапією.

Активісти, хоч як їх не відмовляв Чикаленко, організували в українському клубі на Франкову честь п’ятничний літературний вечір. Людей набилася повна зала. Подібні аншлаги клуб переживав не так часто. Франко скромно сидів перед гостями на стільчику, який завбачливо відсунули від перших рядів на безпечну відстань, щоб тендітні жіночки не знепритомніли від уїдливого смороду. Липинський привів Казимиру. Тоді вона вже була на пізньому місяці вагітності і посеред вечора мусила повертатися назад до готелю, бо від креозоту їй увесь час хотілося блювати.

Франко натомість тримався солідно і впевнено. Було видно, що він, як міг, насолоджувався дійством, бо такої громадської уваги давно не переживав, розслабився, досхочу накритикував галицьких землячків за містечковість, а «великоукраїнців» — за яловість і брак національної свідомості, а тоді, вже під самий кінець, раптом заявив, що переклав «Золотого віслюка» Апулея. Залою прокотилося здивування, мало хто вірив, що в такому стані можна перекладати з латини, інші не знали, хто такий Апулей, на що Франко дещо ображено заявив, що переклад йому дуже вдався.

— Сам Апулей приходив і розхвалив мій переклад! Так і сказав: даз іст фантастіш!

Зала розреготалася, а Липинський заплющив очі від сорому й жалю. Одну з новел «Золотого віслюка» Іван Франко справді переклав: «Амор і Псіхе» можна знайти в його п’ятдесятитомнику.

Безумство почувалося в Києві як удома. Це були Чикаленкові слова.

— Розум втрачають від безнадійної боротьби, дорогий друже, — вони з Липинським часто до пізнього вечора засиджувалися у садку Чикаленкового дому на Маріїнсько-Благовіщенській. Сторож мирно куняв на лаві під парканом. У вікнах будинку в кожній кімнаті блимкотіли вогники. Велика родина Євгена Харлампійовича складалася з п’яти дорослих дітей і підстаркуватої дружини.

— Гляньте на мою редакцію, — сказав Чикаленко. — Одна половина хвора на легені або шлунок, інша — безумна. Он старший Шемет за революцію в Лубнах і українську газету відсидів у тюрмі, а тепер сахається власної тіні. Ходить як неприкаяний по Києву і всім розказує, що за ним слідкують і хочуть вбити. Помутилося чоловікові в голові, манія переслідування, не знати, чи з того вийде. Редактор мій — Павловський — вже два рази сидів за статті в «Раді», раз місяць, раз два місяці. Єфремов — мій головний дописувач — так само. Не редакція, а збіговисько уголовників. Я й сам ловлю себе на тому, що вже звик до постійних обшуків уночі, допитів, механічно переховую важливу кореспонденцію по знайомих, у щоденниках не пишу прізвищ, щоб нікого не наражати на небезпеку, а коли чую серед ночі — чомусь завжди, гади, приходять вночі — як хтось гримає в двері, то перша думка: не забути чайник і мішечок з араґацом. Ось як я вам скажу: кожна порядна людина в Києві мусить мати чайник і порошок від блощиць про запас. Я маю і я спокійний. Чи це нормально? Це ненормально. Всі ми поставали безумцями. Нещасний Франко у своєму безумстві менше божевільний, ніж ми.