Доманицького називали святим, бо зі своїми талантами цей чоловік міг уже давно зробити кар’єру в російських виданнях, натомість він уперто працював на розвиток українських, відповідно отримуючи за свою роботу мізерну платню. Казали, що він не одружується, бо не зможе утримувати сім’ю. На які кошти виживає сам Доманицький, ніхто не знав і знати не хотів, ним хизувалися, як діамантом на купі простого річкового каміння, і лишень коли діамант, що здавалося неможливим, добряче надтріскував, усією київською громадою скидалися на лікування.

Видання «Кобзаря» принесло Доманицькому велику славу, але й великі клопоти. Царська цензура спам’яталася лише після виходу книжки і тепер люто мстилася її упорядникові, заочно засудивши його до трирічного заслання у Вологодську губернію. Із підробленим паспортом хворий Доманицький змушений був тікати на захід. Вигнанець по суті не мав куди подітися. Місячний побут у «закопанській дірі» коштував чималі гроші — 250 рублів — і на перший етап їх зібрала Доманицькому київська громада (щоб відбував час із користю для здоров’я). Вже не вперше жебракуючи перед київськими цукровими магнатами, видавець «Ради» Євген Чикаленко полум’яно виголошував: «Цього чоловіка Україна не має права втратити!».

Липинському неабияк полестило, що до нього, молодшого на шість років і ще зовсім невідомого, Доманицький підійшов першим.

— Василь Миколайович! Щиро здивований, що ви мене впізнали!

Вони були знайомі між собою дуже поверхово завдяки нелегальним журфіксам у київському помешканні багатої поміщиці Марії Требинської. Липинський тоді саме закінчував Першу київську гімназію, а Доманицький був учителем дітей поміщиці і неформальним лідером регулярних зборів української інтеліґенції в її домі. Під час цих зборів гімназистам дозволялося сидіти і слухати, але в дискусії вони не вступали. Молодий Липинський, крім усього, був старшим куди пошлють. Зазвичай йому доручали діставати заборонену в царській Росії літературу — завдання доволі невинне, адже заборонена література циркулювала Києвом майже безперешкодно. Втім, на одній забороненій книжці з Женеви — «Про те, як наша земля стала не наша» Драгоманова — Липинський мало не спалився. Тоді від кількамісячного ув’язнення його врятувало знатне походження.

Доманицький підтягнув сусідній лежак ближче до лежака Липинського, ліг поруч, теж накрився овечою шкурою, і вони взялися дихати удвох.

— Плеврит, кажете?

— Так, тільки плеврит. Доктор Вільчинський дає великі шанси на повне одужання.

— Про мене він теж так говорив. Давати шанси — його робота. А наша робота ці шанси втрачати.

Липинський перевів розмову на менш дражливу для нього тему:

— Що чувати в Києві, трусять як раніше?

— Значно гірше трусять, друже, значно гірше.

У Закопаному вони стали все робити разом. Уранці разом снідали у санаторійній їдальні з величезними вікнами, що виходили на гори, обмінювалися новинами з прочитаних газет і отриманих листів. Далі наставала черга дихальних процедур. Вони лежали горілиць на холоді, обговорювали жалюгідне становище української освіти й політики і будували хитромудрі плани з їх порятунку. Так, наприклад, вони заснували видавництво «Селянська книжечка» із серією доступно написаних брошур на різноманітні господарські теми. Перша брошура — «Як хазяйнують селяне по ріжних краях» — вийшла вже на початку наступного року і коштувала 20 копійок. Написав її Доманицький, гроші на видання — загалом 400 рублів — Липинський позичив у свого батька. Наступні книжечки мали присвячуватися збутові яєць за кордоном та шовківництву.

По обіді Липинський із Доманицьким прогулювалися недалекими пагорбами, а дорогою назад заходили на вечерю в якусь із численних місцевих ресторацій. Там до них долучалися інші уражені вірусом українського громадського сподвижництва туберкульозники. Час минав швидко і весело. Липинський мало говорив, більше слухав. До Доманицького звертався тільки на ім’я і по батькові, а той напівжартома кликав Липинського gente Polonus (тобто з латині — «родом поляк»). Липинський ображено супився, але швидко відходив. Він вибачав старшому товаришеві учительський тон, бо підсвідомо шукав собі гідного провідника в українську культуру, когось поважного, хто поручився б за нього перед іншими. Доманицький виконав це завдання блискуче. Він першим розгледів у Липинському історика, який вже давно перейшов стадію любителя архівів і міг скласти конкуренцію визнаним корифеям історичної науки. Таких, щоправда, було зовсім небагато. Метр української історіографії Михайло Грушевський, що мешкав у Львові, якраз готував сьомий том свого opus magnum — десятитомної історії України-Руси. Його постать відкидала таку велетенську тінь, що в ній усі інші історики здавалися дрібними комахами, які копошаться в недоїдках з панського столу. Липинський довго не наважувався стати одним із них. Він мав у запасі кілька готових статей, але нікуди їх не відсилав, немов чекав схвалення когось, кому міг довіряти. Доманицький схвалив і похвалив, більше того — він дорівняв Липинського собі, а отже, й усякому іншому діячеві української культури, в якій через крихітні масштаби часто було тісно і тхнуло інтригами й конкуренцією.

До Нового року Липинський все-таки надіслав до редакції «Ради» дві свої перші історичні статті українською мовою. Від будь-якого гонорару, звісно ж, відмовився, вважаючи себе — нащадка польських колонізаторів — апріорі винним українському народові до кінця життя. Перше посвячення пройшло успішно: статті відразу ж надрукували, а про їхнього автора заговорили з великим інтересом.

— Тепер ви можете сміло називатися українським істориком, — казав Доманицький, від чого Липинський сором’язливо віднікувався, бо історію ніде спеціально не вивчав, тому назавжди залишився всього лиш добре обізнаним дилетантом.

Чимось ще, окрім прізвищ, вони були схожими один на одного. Можливо, сутулістю, набутою від непевності обраного шляху. Один уже пройшов цим шляхом майже до кінця, другий тільки розпочинав дорогу. В легеневій слабості — ще одній їхній спільній рисі — Доманицький теж просунувся значно далі, бо вже віддавна харкав кров’ю. В його товаристві, однак, завжди було легко і затишно. Доманицький намагався підходити до всього з почуттям гумору і, здавалося, він і свою хворобу не сприймав серйозно, ніби це не вона взяла його за барки, а він просто вирішив полоскотати собі нерви, розважитися. Лишень темні круги під енергійними очима і запалі щоки натякали на швидкий фінал віртуозної гри.

— Куди Ви плануєте виїжджати навесні? — допитувався Липинський, але так і не почув розбірливої відповіді. Доманицький радо б залишився, але гроші на санаторійний побут невблаганно закінчувались.

— Як виїду звідси, то, мабуть, умру, — віджартовувався він.

Липинський нашкріб із власного утримання достатню суму, щоб Доманицький залишився в Закопаному ще на три місяці. На той час, не маючи заробітку, він перебував на повному утриманні батьків.

— Це не подарунок, — сказав він товаришеві, коли той почав опиратися, — навіть не думайте, просто позичка до ліпших часів. Віддасте, коли наше діло з селянськими книжечками почне приносити прибуток.

А в лютому сталося дещо, від чого завжди веселий Доманицький зробився мовчазним і замкнутим: до Кракова приїжджала одна особа, з якою він не бачився вже більше двох років, а остання їхня зустріч закінчилася доволі неприємно. Особа написала листа, в якому повідомляла про свій приїзд і висловила бажання зустрітися знову. Доманицький носив листа у внутрішній кишені камізельки і не відповідав, лише кожного дня по кілька разів перечитував його або просто теребив у руках, ніби хотів витрясти зі шматка паперу останню душу. Липинський не розпитував, бо не мав звички лізти в чужі сердечні справи, тільки якось за вечерею обережно дав знати, що все бачить і готовий допомогти, якщо треба. Доманицький оживився.

— Побудьте моїм кур’єром! Поїдьте завтра до Кракова, зустріньте її на двірці і передайте мої слова.

— Якщо ви так хочете, то поїду. Мені й самому треба до Кракова владнати деякі приватні справи. Що передати?