Є такі речі, що про них мені приємно розповідати докладно. Особа чужинця — дозвольте мені називати його цим ім’ям — його, що був завжди чужинцем цілому світові — особа чужинця саме належить до таких речей. Він був радше нижчий, ніж вищий од середнього зросту, але бували хвилі напружної пристрасти, коли його тіло направду немов розгорталося і заперечувало оце моє визначення. Легка, майже тендітна злагода в його постаті обіцяла скорше ту готовість до дії, що її він засвідчив на Мості Зітханнів, аніж ту Геркулесівську силу, що її, як було відомо, він легко появляв у випадках більшої небезпеки. При устах та підборідді божества — незвичайні, буйні, великі, немов плинні очі, що їх колір мінився від чистого карого до густого блискучого агату — і хвилі кучерявого волосся, що поміж нього сяло незвичайне широке чоло, все світле, мов із слонової кости — оце були класично правильні риси його обличчя, що таких я не бачив ніде; хіба мармурові риси Імператора Коммода могли б дорівнятися їм. А одначе, його обличчя належало до таких, що їх кожен бачив у певній добі свого життя, і ніколи потім. Воно не мало в собі нічого одмінного — ніякого сталого виразу, що міг би закріпитися в пам’яті; обличчя, що його бачиш і враз забуваєш, з туманним і безнастанним жаданням знову призвати його на мисль. Не те щоб дух кожної часової пристрасти не накладав ніколи свого власного виразного образу на свічаді цього лиця, але це свічадо, як буває з кожним свічадом, не лишало в собі жодного сліду пристрасти, коли вона минала.

Розстаючись зі мною вночі після цієї події, він запросив мене, як мені здалося, категоричним тоном, завітати до нього взавтра дуже рано. Невдовзі по сході сонця, я, згідно з цим запрошенням, був у його Палаццо, одній із тих величезних будов похмурої і заразом фантастичної пишноти, що громадяться понад водою Великого Каналу поблизу Ріяльто*. Мене провели широкими круговими мозаїчними сходами до покою, що його незрівнянна пишність, ринувши через одчинені двері справжнім блиском, осліпила й сп’янила мене своєю осяйністю.

Я знав, що знакімець мій був заможний. Про його багатства ходили такі поголоски, що я навіть зважувавсь їх уважати за сміхотворне перебільшення. Та коли я оглянувсь навколо себе, я не міг пойняти віри, що багатства якої-будь особи в Европі могли б достачити такої царської пишности, як оця, що бреніла й сяла округи.

Хоча сонце, як я сказав, уже встало, кімната й досі була блискучо освітлена. З цього, а також із виснаженого виду мого друга я зміркував, що він не лягав цілу ніч. В архітектурі й окрасах покою було видко виразний намір вражати й засліплювати. В декоруванні мало дано уваги на те, що зветься технічно стильністю — на витриманість національних рис. Очі блукали з предмету на предмет і не спинялись на жоднім — ні на гротесках грецьких малярів, ні на скульптурі з кращих днів Італії, ні на величезних різьбленнях саморідного Єгипту, що не знав у мистецтві вчителів. Пишні завіси по всій кімнаті коливалися від бреніння тихої меланхолійної музики; не знати, відкіль вона долітала сюди. Чуття мені пригнітили мішані, суперечні пахощі; вони куріли з дивних звиваних кадильниць, пломеніючи незліченними язиками смарагдового й фіолетового вогню, що жахтіли, блимали й пригасали. Проміння раннього сонця проливалось на все це крізь одноцільні вікна жевристо-червоного скла. Леліючи тут і там, у тисячних відсвітах, на завісах, що спадали з карнизів зливами розтопленого срібла, сяйва природного блиску згідно мішалися врешті із штучним світлом і, спадаючи злагіднілими масами, лягали на пишно-текучий килим Чілійського золота.

— Ха! ха! ха! — ха! ха! ха! — засміявся господар, коли я зайшов до покою, показавши мені сідати і знов одкидаючись на весь зріст на отоманці.

— Я бачу, сказав він, помітивши, що я не можу зразу освоїтися з благопристойністю такого незвичайного вітання, — я бачу, що вас вразило моє житло — мої статуї — ці картини — оригінальність замислу в архітектурі й убранстві! Ви зовсім сп’яніли, га, від цієї пишности? Але пробачте мені, мій любий пане (тут його голос зійшов на найщирішу сердечність), пробачте мені цей безжальний сміх. Ви виглядали так безмірно враженим. До того ж, є такі сміхотворні речі, що людина мусить сміятись або ж умерти. Померти отак, сміючись, це має бути найпрекрасніша із усіх прекрасних смертей! Сер Томас Мор — чудесна людина був цей сер Томас Мор — сер Томас Мор, може згадаєте, помер сміючись.* І в «Абсурдах» Равізія Текстора* є довгий реєстр осіб, що прийшли до такого ж блискучого кінця. Ви ж знаєте, — казав він роздумливо далі, — що в Спарті (тепер це Палеохорі), в Спарті, кажу, на захід від цитаделі, між хаосом ледве розбірних руїн стоїть щось ніби підніжжя колони, де й досі можна прочитати літери ЛАΣМ. Вони, безперечно, становлять частину слова ГЕЛАΣМА*. А в Спарті були тисячі храмів і всяких святинь тисячам різних божеств. Як надзвичайно дивно, що вівтар Сміху мав пережити інші! Але в даному разі, — продовжував він, з дивною зміною в голосі й манірі, — я не мав жодної рації так потішатися з вас. Ви могли таки справді отак стерятися з подиву. Европа негідна створити щось таке красне, як цей мій малий королівський кабінет. Мої інші покої зовсім іншого роду — це просто ultras* фешенебельного несмаку. А цей, — це краще фешенебельности — правда? А покажи-но його комусь, то він знавісніє, себ-то той, хто сам може таке створити ціною всього свого майна. Я, одначе, пильнував, щоб не допустити такої профанації. За одним винятком, ви єдина людина, окрім мене та мого служника, яку допущено до таємниць цієї царственої святині, відколи її так обряджено, як ви бачите!

Я визнав свою вдячність поклоном: незможне чуття блиску, ароматів, музики разом із несподіваною ексцентричністю його поводження та манір заваджали мені виявити словами моє вшанування до того, на що я міг би був спорудити який комплімент.

— Тут, — провадив він далі, встаючи, опершись на мою руку та проходжуючись округ кімнати, — тут є картини, від Греків почавши, до Чімабуе* і від Чімабуе до наших часів. Багато з них дібрано, як бачите, з малим уважанням на ходячі погляди естетів. Всі вони, одначе, становлять належну окрасу для такої, як ця, кімнати. Тут також є кільки шедеврів незнаної величи; а тут незакінчені малюнки людей, у свій час славних, котрих навіть і самі ймення проникливість академій лишила в уділ мовчанню та мені. Що ви думаєте, — сказав він, повернувшися прикро до мене, — що ви думаєте за цю Мадонну della Pieta?

— Це справжній Ґвідо*, — відказав я з усією запальністю моєї натури, бо давно вже неухильно вдивлявся на цю побідну красу. — Це справжній Ґвідо! — яким способом ви могли добути її? Це безперечно, те саме в малярстві, що Венера в скульптурі.

— Га! — сказав він замислено, — Венера — прекрасна Венера? — Венера Медіцейська? — з малою голівкою та визолоченим волоссям? Частина лівої руки (тут його голос впав до нечутности) і вся права реставровані, і в кокетливості цієї правої руки, на мій погляд, квінтесенція всілякої афектації. Мені дайте Канову! Аполлон, це теж копія — нема жодного сумніву — такий сліпий безумець, як я, негоден розглядіти уславлену натхненність Аполлона. Нічого не вдієш — даруйте мені! — нічого з собою не вдію, що мені кращий Антіной. Чи не Сократ це сказав, що різьбяр знайшов свою статую в мармуровій брилі? Тоді Мікель-Анджело ніяк не був оригінальний в своїй строфі —

«Non ha l’ottimo artista alcun concetto

Che un marmo solo in se non circonscriva».*

Я сказав уже а чи маю сказати, що в манірі справжнього джентлмена ми завсіди відчуваємо відміну від поведінки людини вульгарної, не бувши зразу спроможні визначити, в чім полягає ця відміна. Приклавши це зауваження в його повній силі до зверхнього поводження мого знайомого, я відчував у знаменний цей ранок, що воно іще більш підходить до духовної його вдачі й постави. Я не можу визначити краще цю особливість духу — вона ставила його так далеко осторонь від усіх інших людей — як тільки назвавши її властивістю напружного і повсякчасного мислення, що проймав собою всі його найзвичайніші навіть діла — закрадаючися в моменти забави, вплітаючись навіть у пориви веселости — як єхидни, що викручуються з очей заскалених сміхом масок по карнизах храмів Персеполісу.