За чверть години я гортав меню на Г-подібному дивані в Fashion Cafe, а малий роззувався перед входом до дитячої кімнати. Підійшла офіціантка, я зробив замовлення, після чого дістав смартфон і, півхвилини покрутивши його в руках, вирішив набрати маму. Динамік видав дев’ять довгих гудків, і тільки потім вона відповіла:

— Мироне? Що сталося?

Я рідко телефонував матері просто так, узагалі не пригадую, чи впродовж останніх кількох років хоч раз поцікавився її справами, а тому не здивувався, коли замість привітання вона розпочала розмову таким запитанням.

— Я щойно від лікаря.

— Що з тобою? — стурбовано, але без паніки.

— Зі мною все добре. Я Теодора водив. У нього підтвердили епілепсію.

— Це точно? — голос напружений, але рівний. Мама понад тридцять років пропрацювала в школі, де давала раду ордам школярів, чия сумарна кінетична енергія, виділена у перервах між уроками, перевищувала потужність невеликої атомної бомби, тож мало що у світі могло вивести її з рівноваги. — Він же ще такий малий, — з легким сумом додала вона.

— Мам, це точно. Я б не телефонував, якби мав сумніви.

— Були напади?

— Ніби ні. Ну, крім одного разу, якраз цього понеділка. Щось сталося на вулиці. Хоча, якщо направду, я не певен, що то було — чи напад, чи Тео просто… не знаю… впав. Це неважливо. У висновку з Діагностичного центру написали, що порівняно з попередньою ЕЕГ динаміка негативна, і от сьогодні лікар підтвердив діагноз.

— Ти ходив до дитячої поліклініки? Це там поставили діагноз?

— Ні. Єва повела малого до невролога в міській дитячій лікарні, звідти їх скерували в Діагностичний центр, але після ЕЕГ Єва не захотіла повертатися до лікарні. Лікарі не сподобались. Їй на роботі порадили приватного дитячого невролога, і сьогодні я був з Теодором у нього.

— Ти впевнений, що це саме епілепсія?

Запитання — попри те, що прозвучало ненав’язливо, — роздратувало мене:

— Мам, я ж сказав уже: так, упевнений! Переді мною папірець, на якому чорним по білому написано — діагноз: епілептичний синдром, і стоїть печатка невролога Василя Паламара. По-моєму, лікар не писав би таке, якби не мав на те підстав!

— Що порадив той Паламар?

Я наблизив до очей листок із діагнозом, щоб не помилитися, зачитуючи назву ліків:

— «Фінлепсин ретард 200», по півтаблетки двічі на день.

— «Фінлепсин» — як довго? Тиждень? Два? Місяць?

Схоже, я тільки в ту мить збагнув, як усе серйозно.

— Постійно, — говорив ледь чутно. — Поки лікар на основі чергової ЕЕГ не накаже припинити.

— Ти хочеш посадити свого сина на препарат від епілепсії, хоча не впевнений, чи був у нього напад?

— М-а-ам… — простогнав я.

— Мироне…

Злість почала виплескуватись:

— А що я можу вдіяти?!

— Для початку — не гарячкувати, — відпрацьовано-незворушним тоном відрізала вона. — Теодор ще малий. Більшість дітей переростає свої дитячі хвороби без усякого втручання. Коли тобі було стільки, скільки зараз йому, ніхто не знав про ЕЕГ, можливо, в кожного другого учня з твого класу була…

— Це епілепсія, мамо! — огризнувся я. — Її не переростають, вона або є, або її немає. — Я ще хотів додати щось на кшталт: «Пригадай себе у новорічну ніч півтора роки тому», але передумав.

— Ти не лікар, Мироне, щоб таке стверджувати. Не поспішай. Проконсультуйся з кимось іще.

Я мовчав, сопучи в смартфон і шкодуючи, що зателефонував. Хотілося якнайшвидше закінчити розмову.

— Де ти зараз? — озвалася мама.

— У «Чайці», на третьому поверсі. Повів малого на піцу. Він зараз у дитячій кімнаті.

— От і чудово. Будь на зв’язку, незабаром зателефоную.

Я раптом зрозумів, що вона намірюється зробити:

— М-а-ам, припини, не треба… — але вона вже натиснула «Відбій».

Офіціантка принесла замовлення: маленьку піцу й дитячий коктейль для Тео, салат з куркою та чай для мене. Повівши головою, я ковзнув поглядом по дитячій кімнаті й відшукав Теодора. Малий, щось захоплено гундосячи, з’їжджав із гірки в піддон, ущерть наповнений чи то м’ячиками, чи то пластмасовими кулями завбільшки з кулак. У таку рань на дитячому майданчикові нікого не було. Якийсь час я спостерігав, а тоді, збагнувши, що піца холоне, помахав рукою, привертаючи увагу Тео. Хлопчак видряпувався на третій, найвищий рівень лабіринту й не бачив мене. Я розтулив рота, щоб гукнути його, коли в руках завібрував телефон. Притиснув Samsung до вуха:

— Так, мамо.

— Вислухай і не гарячкуй.

Я підпер рукою підборіддя та продовжував стежити за сином.

— Я говорила з Вірою Іванівною…

Я притлумив бажання сердито прицмокнути язиком:

— Мам, вона терапевт, а не невролог.

— Мироне, я ж просила: вислухай, — розмірено й терпляче, без відтінків докору в голосі карбувала мама. Я терпіти не міг оцей її поблажливо-зверхній учительський тон, який навіть тепер, коли мені виповнилося двадцять вісім, примушував почуватися загнаним у кут безправним учнем. — Насправді це добре, що твоя хрещена — терапевт. Вона сказала, що «Фінлепсин» — це специфічний препарат, із якого не так просто зіскочити. Навіть якщо все гаразд, його потрібно поступово виводити з організму. Крім того, епілепсія — переважно підліткова хвороба. Її переростають. У багатьох дітей напади з часом минають самі по собі. Іванівна, як і я, вважає, що не варто чотирирічного хлопчика напихати гидотою без вагомої на те причини.

— Та що вона зна…

— Мироне! — підвищила голос мама. — Не перебивай! Якщо в Теодора справді епілепсія, це не можна так лишати. Хрещена погодилась зі мною та наполягає на додатковій консультації — в іншого спеціаліста. Її знайома — Вікторія Наумова — працює дитячим неврологом у Діагностичному центрі. Вона хороший спеціаліст, хоч і молода, десь твого віку. Якщо ти погодишся відвести до неї Теодора, я домовлюся про візит.

Я скептично гмикнув:

— Що нового цей твій хороший спеціаліст додасть?

Мене дивувало, що ми з матір’ю помінялися ролями. Рік тому вона заледве не силоміць заганяла до невролога мене.

— Іванівна порадила піти до неї на процедуру… е-е… «денний сон» чи щось таке. Це теж ЕЕГ, але моніторинг проводять під час сну. Мусиш налаштувати Теодора на те, щоб він заснув. Твоя хрещена сказала, що часто епілептична активність виникає під час сну й у моменти пробудження. Лікарка порівняє графіки, записані під час неспання, денного сну та пробудження, після чого зробить висновок про те, чи є в Теодора епілепсія й чи варто погоджуватися на медикаментозний контроль.

Замислившись, я вмовк. Якщо відверто, мені самому не подобалась ідея давати синові ліки з назвою, що містить слово «ретард[13]». Що за дурня, хто так називає пігулки?

— До речі, — долинуло з телефона, — Віра знає Паламара й не надто схвально про нього відгукується.

— Він поганий спеціаліст?

— Ні. Спеціаліст якраз хороший, але, на її думку, ласий до грошей. Тому й відкрив приватну практику. Твоя хрещена стверджує, що значну частину його доходів складають виплати фармацевтичних компаній за приписування пацієнтам ліків конкретного виробника.

Теодор нарешті повернув до мене голову. Я поманив його рукою, показав пальцем на піцу на столі. Малий кивнув, зісковзнув гіркою та помчав до виходу з дитячої кімнати.

— На коли домовлятися? — тоном, який не припускав заперечень, запитала мама.

— У понеділок працюю. Єва теж.

— Вівторок влаштує?

Зітхнувши, я змирився:

— Так.

— Отже, вівторок, обід. Я перетелефоную, — вона помовчала, я теж німував. Потім трохи ображено додала: — Можеш не дякувати.

— На зв’язку, мамо, — і я завершив розмову.

Розпашілий від задоволення Теодор оббіг столик і вмостився на дивані біля мене.

— Класно! Там нікого немає! — малий накинувся на піцу.

— Не поспішай так, — я кивнув на склянку з молочним коктейлем. — Запивай.

Хлопчак присмоктався до соломинки й із шумом утягнув у себе напій.