— Ти справді приїдеш?

— Так.

— Коли?

— Заправлю Nissan і за три години буду в тебе.

— Приїжджай. Я чекатиму…

І я рвонув до Києва.

Єва винаймала простору однокімнатну квартиру в новобудові на вулиці Білоруській біля метро «Лук’янівська». Вона працювала адміністратором у клубі «Sorry, бабушка», тож могла собі дозволити. Три дні ми провели разом. Я намагався розговорити її, випитував, що сталося, але Єва закривалася, пірнала кудись дуже глибоко, куди моє співчуття не досягало. Два з тих трьох днів я ночував на дивані. На третю ніч, певно, втомившись чекати на які-небудь дії з мого боку, Єва стягла з мене одяг і повалила на ліжко. Секс був дивним. Ми кохалися з химерною відчайдушністю, немовби засуджені до страти співкамерники, яких наступного ранку поведуть на ешафот. Після сексу Єва поклала голову мені на груди й сказала: «Забери мене звідси». Зранку я повернувся до Рівного та ще до вечора винайняв однокімнатну квартиру на вулиці Соломії Крушельницької. Через тиждень Єва перебралася до Рівного.

Ніколи не думали про те, що мозок — у сенсі розуму — не є необхідною умовою еволюційної успішності? Ми, люди, називаємо себе найбільш пристосованими та найбільш успішними істотами на планеті, довбаним вінцем творіння, вважаємо, що наші непропорційно великі, наповнені переважно дурними та беззмістовними думками мізки — це перевага, привілей, що став закономірним результатом еволюції, що будь-який інший вид, який прагне домінувати над природою, мусить пройти ті ж етапи, які подолали ми. Та це не так. Подивіться, наприклад, на акул. Вони живуть на цій планеті впродовж 450 мільйонів років, панують у своєму середовищі протягом 450 мільйонів років — це у 2250 разів довше, ніж ми, homo sapiens, топчемо землю, — при цьому головний мозок акули є жалюгідним горіхоподібним потовщенням, схованим глибоко поміж очей. Біль нічому не вчить, і я гадаю, це через мізки. Я переконаний, що абстрактне мислення та, відповідно, все, що ним зумовлено, — віра, уява, здатність сподіватися, мріяти й обманювати самого себе, — це радше випадкова похибка, а не закономірний результат еволюції. Метелик, який обсмалив краєчки крил, нізащо не наблизиться до вогнища вдруге. Собака, який зірвався у прірву та, прокотившись три десятки метрів, дивом уцілів, обходитиме провалля стороною. І тільки людина, обпікшись, уперто мчить на вогонь, стрибає у безодню, вірячи, що колись обов’язково дотягнеться до омріяного тепла чи злетить у вільне від хмар небо.

Після появи — чи то пак повернення — Єви все перекинулося догори дриґом. Я збагнув, що принаймні на якийсь час ми осядемо в Рівному, а отже, треба братися за пошук роботи. Хтось із однокласників під час випадкової зустрічі в місті обмовився, що в Рівному відкривають регіональне відділення компанії Zoom Support Ukraine і що на роботу туди потрібні працівники, які добре знають англійську. Після Китаю я був, м’яко кажучи, не в захваті від ідеї працювати оператором кол-центру, однак кращих варіантів на горизонті не проглядалося, тож на початку липня я записався на співбесіду.

Мене взяли відразу. Вже через три тижні, відбувши підготовчі курси у Львові, я сів за термінал у поспіхом відремонтованому офісі на вулиці Княгині Ольги. У приміщенні було незатишно: панував півморок, пахло вогкою штукатуркою та старим наканіфоленим паркетом, хоча самого його не було. Одинадцятиповерховий «Манхеттен Сіті Хол», куди Zoom Support Ukraine перебралась улітку 2012-го, на той час ще навіть не почали будувати. Зате робота не відзначалася особливою складністю. Приймаєш дзвінок — телефонують переважно з Америки, Британії чи Австралії — та пояснюєш людині, як активувати щойно куплену програму. Під час активації слід постаратися, щоби клієнт захотів прослухати інформацію про програмне забезпечення від компаній-партнерів і придбав щось іще. За це доплачували. Попри мої побоювання, компанія Zoom Support виявилася далеко не найгіршим місцем для роботи — значною мірою завдяки Чедвікові Босману, американському супервайзерові, якого відрядили до Рівного налагоджувати діяльність офісу. Непоганою видавалася й зарплатня — 3000 гривень з урахуванням різних бонусів. До цієї суми додавали 2 % від вартості проданого софту за умови, що за місяць оператор продавав програм не менш ніж на три тисячі доларів.

На початку серпня 2009-го — щойно все втряслося з роботою — я освідчився. За відкладені з Китаю гроші купив обручку з діамантом і запропонував Єві вийти за мене. Вона погодилась. Знайомство між сім’ями стало формальністю. Я добре знав і Жанну Валеріївну, і Лаврентія Романовича, моя мама була знайома з Євою. Через кілька днів ми подали заяву в РАЦС. Церемонію реєстрації призначили на кінець вересня, хоча навіть після цього я не вгамувався. Не вірив, що до нестями розкішну, запаморочливу Єву Лауду, від одного погляду якої три роки тому мене торохкало блискавкою, назву своєю дружиною. Щоранку прокидався, очікуючи, що Єва зникне, безмовно ретирується, лишивши нашвидкуруч нашкрябану записку: «Мироне, пробач, ти милий, але я помилилася, в нас не складеться». Або — sms-повідомлення такого ж змісту. Або — і це найгірше — взагалі нічого не покинувши. Мене лихоманило до останнього, аж поки сонячної суботи 19 вересня 2009-го ми з Євою не поставили підписи в журналі реєстрації актів цивільного стану. Хоча навіть після того я не міг позбутися холодного відчуття, наче все це — і церемонія, і святкування — придуркуватий фарс. Ніби ми репетируємо одруження, всі присутні про це знають і поводяться розслаблено, легковажно, розуміючи, що все не по-справжньому.

У нас не було вінчання. Так захотіла Єва, я не заперечував.

Помпезного святкування також не влаштовували, обмежившись невеликою, хоч і вишуканою вечіркою на тридцять осіб.

Мій батько не був присутній ні на церемонії, ні на вечірці. Щоправда, дивуватися нема чому, бо ні я, ні мама його не запросили — ніхто з нас не наважився заговорити про це.

Єва, як і її мама двадцять років тому, відмовилася змінювати паспорт і залишила собі прізвище Лауда (прізвище Лаврентія Романовича, Євиного батька, було Коник).

У весільну подорож ми також не поїхали. Я планував, але за тиждень до одруження Єва влаштувалась адміністратором у «Чорну перлину» та відмовилася просити відпустку за тиждень після виходу на роботу. Взимку ми на кілька днів вибралися до Буковеля покататися на лижах, але то вже було не те.

2009-го зарплата Єви в «Чорній перлині» складала чотири тисячі гривень плюс преміальні, які часом могли перевищувати зарплатню. На початку 2010-го наш сукупний місячний дохід сягав десяти тисяч гривень, що, без перебільшення, становило фантастичну суму як для Рівного. За комунальні послуги й оренду квартири сплачував я, Єва свої гроші витрачала на себе, та в будь-якому разі ми аж ніяк не бідували.

З якого дива тоді, спитаєте ви, я почав таксувати?

От ми й дійшли до основного. Я виїхав у місто з прикріпленою до торпеди рацією, налаштованою на частоту «Оптимального таксі», через тиждень після появи в нашому з Євою житті Блакитного Монстра — того довбаного Volkswagen Beetle.

Усе починалося з біса романтично. У жовтні 2009-го Єва завагітніла. Я дізнався про це 3 січня 2010-го в Буковелі, сидячи на чотирикрісельному підйомникові на висоті десяти метрів над трасою № 5, і на радощах ледь не випав із крісла. 15 липня 2010-го з’явився на світ Тео, і я почувався так, наче в моїх грудях стартувала найпотужніша у світі електростанція. Єва перетворила мене на найщасливішу істоту у Всесвіті, тож я захотів їй віддячити — зробити хоча б уполовину такою ж щасливою.

Уперше ми побачили той сонцесяйний Beetle в автосалоні «Автоград» у листопаді 2009-го через півтора місяці після весілля. Улітку 2009-го, коли забирав Єву з Києва, мій Nissan був у чудовому стані. Ним тривалий час ніхто не користувався — Nissan простоював, поки я стажувався в Канаді та працював у Китаї, — втім, я відчував, що автомобіль не подобається чи то пак не відповідає Єві. Раніше все було гаразд, однак після повернення з Києва Єва змінилася: інакше одягалася, інакше говорила, інакше зачісувалася. І в якусь мить я переконав себе, що настав час придбати іншу машину. На початку листопада ми з Євою вирушили в «Автоград» шукати заміну батьківській «альмері».