Я почала спостерігати за залою відбуття, сидячи в ресторані навпроти. Мене аж підкинуло, коли я побачила, що Пол почав реєструватися, щойно оголосили посадку до бізнес-класу.

А підкинуло мене тому, що реєстратор за стійкою зробив одну більш аніж дивну річ — віддаючи назад квиток, він грайливо поплескав Пола по плечу наче старого знайомого.

Що все це значило, чорт забирай?!

Ухопивши залишену кимось газету, я хутко затулила нею обличчя й стала пробиратися крізь передбанник, але цей запобіжний захід виявився зайвим. Одного погляду на Пола було досить, аби збагнути — він був увесь поглинутий розмовою з якимось чоловіком, що стояв праворуч. «То, напевне, теж якийсь його частий попутник», — вирішила я.

Була одна перевага в тому, що я сиділа в передостанньому незручному ряді крісел — цілковита гарантія, що ми з Полом випадково не наштовхнемось одне на одного під час польоту. А ще я знайшла на своєму кріслі зручний непроникний пакет, яким мені не раз довелося скористатись упродовж цієї подорожі до Вашингтона.

Що не кажи, а вагітність, нудота від польоту й катастрофічна ситуація в особистому житті — далеко не найкраще поєднання.

— Перепрошую, — сказала я своїй явно невдоволеній сусідці начальницького вигляду, яка постійно перемовлялася по телефону. — Я вагітна. Та й ранок видався важкий.

Та найцікавіше почалося тоді, коли ми прибули до Вашингтона. Пол, разом із рештою великих цабе, що летіли бізнес-класом, вибрався з літака одним із перших. Тому мені довелося виявити неабияку прудкість, щоб учасно встигнути до зали прибуття й подивитися, куди він вирушить далі.

Та поки я дісталася низки таксомоторів, що чекали на вулиці, мого чоловіка вже ніде не було видно.

Чорт, чорт, чорт! Невже вся моя поїздка — коту під хвіст?!

Роздратована, я пішла була назад до ескалатора, коли раптом помітила Пола, котрий виходив із чоловічого туалету. Він уже встиг перевдягнутись у джинси та гарний блакитний светр. Окулярів на ньому вже не було.

Не знаю, що втримало мене й чому я не заверещала там-таки, на місці, і не стала його гукати. Зовнішність мого чоловіка змінилася до невпізнанності.

Натомість я відійшла на безпечну відстань і почала стежити за своїм зрадливим чоловіком.

Мені конче треба було знати, наскільки глибоко він усадив ножа мені в спину.

Пол пройшов крізь ковзні скляні двері, проминув таксомотори та вийшов на вулицю. Не встигла я добігти до дверей, як побачила таке, від чого заклякла на місці, вирячивши очі від несподіванки.

Пол підійшов до блискучого чорного «рейдж-ровера», що дожидався його з увімкненим двигуном біля тротуару, і відчинив пасажирські дверцята.

І тоді я кинулася бігти.

Коли я вискочила надвір, шикарний джип уже встиг рушити. Верескнувши колесами, він швидко обігнав якийсь мікроавтобус і зник, завернувши в провулок ліворуч.

Кинувшись услід по задимленому вихлопними газами тротуару, я напружила зір, намагаючись роздивитися табличку з номерними знаками.

То була табличка округу Колумбія з номером, що починався на 99.

Облишивши табличку, я підвела очі, намагаючись роздивитись і запам'ятати водія. Найбільше мене цікавила стать людини, яка щойно повезла мого чоловіка невідомо куди.

Проте вікна джипа були затемнені. Цей факт я усвідомила тієї самої миті, коли, перечепившись через виступ, з усього розмаху гепнулася грудьми на благословенну землю нашої столиці.

Розділ 101

До пуття не знаючи, де шукати Пола, я вирішила навідатися до Роджера Зампелли — контактного детектива, координати якого було подано в роздруківці ФБР.

Ясна річ, що з Роджером мені ніколи бачитись не доводилось. Він виявився огрядним, шикарно вдягненим афроамериканцем з усмішкою, сліпучішою за металеві пряжки його крапчастих підтяжок.

Коли я зателефонувала йому з аеропорту, він одразу ж запросив мене на Айдахо-авеню, до Другого столичного відділка поліції округу Колумбія. Я прибула якраз у той момент, коли він починав обід на своєму робочому місці.

— Ви не заперечуватимете, якщо я їстиму під час нашої розмови, детективе? — спитався він, закидаючи за шию шовкову репсову краватку рожево-зеленого кольору. Засунувши серветку під білий комірець своєї двоколірної небесно-блакитної сорочки, він урочисто поставив на стіл брунатний пакет зі своїм обідом.

У пакеті виявилися невеличке яблуко та маленький буханець дієтичного вівсяного хліба.

Роджер Зампелла ніяково прокашлявся.

— Моя дружина, — пояснив він мені, розриваючи пластикове покриття буханця, — занепокоєна моїми останніми аналізами на вміст холестерину в крові. Ага, так ви казали мені по телефону, що хотіли б знати про оте пограбування? Я забув вам сказати, що зараз працюю у відділі вбивств.

— Але це пограбування було скоєне приблизно п'ять років тому, — зазначила я. — Було б чудово, якби ви бодай що-небудь про нього згадали. Номер справи — три-сім-три-чотири-п'ять. Збройне пограбування в готелі «Шератон Крістал Сіті» в Арлінґтоні, Вірджинія, за столицею, потойбіч ріки. Злочинець…

— …залишив на місці події плями крові, — без вагань додав детектив Зампелла. — Я пам'ятаю цю справу. Пограбування агента з продажу квитків.

— Маєте добру пам'ять, — завважила я.

— На жаль, незакриті справи не забуваються, — зітхнув детектив.

— Ви щось сказали про агента з продажу квитків?

Зампелла понюхав буханець і відкусив малесенький шматочок так, наче то був якийсь рідкісний делікатес.

— Готель «Шератон» розташований поблизу національного аеропорту імені Рональда Рейґана. Там відбувалися щорічні збори тренерів Національної атлетичної асоціації коледжів, — відповів мій колега, неквапливо жуючи вівсяний хліб. — Усі тренери відомих навчальних закладів та їхні помічники щороку отримують безкоштовні квитки на фінал баскетбольних змагань. Ці квиткові ділки — а на мою думку, просто шахраї — відкривають свою лавочку просто в готелі й прямо на місці скуповують безкоштовні квитки. Гуртом і за готівку. Звісно, це не зовсім законно, але ж ідеться про змагання студентів-аматорів. Хоча певні незначні порушення закону тут є.

— Про які суми готівкою йдеться, Роджере?

— Про великі суми, — відповів Зампелла. — На деякі ігри квиток коштує до тисячі зелених.

— І сталося пограбування?

Зампелла знову відщипнув малесенький шматочок, задумливо пожував його, а потім махнув рукою і запхав у рот увесь буханець. Плямкнувши лише двічі, він проковтнув його й прокашлявся.

— Один з тих ділків, імовірно, приїхав до готелю за два дні до тренерських зборів, — пояснив детектив. — Хтось, мабуть, дав на нього наводку, і його пограбували, відібравши валізу з готівкою.

— А ви маєте опис злочинця? — спитала я. — Хоч якісь деталі зовнішності?

— Той тип мав на собі лижну маску.

Лижну маску? Ух ти, як оригінально з боку Пола! Не кажучи вже, що геть зовсім божевільно.

— А звідки ж узялася кров? Ви не змогли встановити?

— Коли ділок подавав грабіжникові валізку, він набрався сміливості й торохнув нею грабіжника в підборіддя. На килим натекло багато крові.

— І як же вчинив у цій ситуації грабіжник?

— Наставив на ділка-квиткаря пістолет і пригрозив, що рознесе йому голову. Той, звісно, перепудився й віддав валізу.

— Скільки ж йому перепало?

— Півмільйона, а може, навіть більше. Ділок сказав, що там було лише сім штук, але він просто не хотів зв'язуватися з податківцями або ж боявся мафії. Цей тип був серед квиткарів за начальника.

— А чи були якісь підозрювані? — спитала я.

— Ми не знали, чия то кров. Опитали кілька гостей, що оселилися на тому самому поверсі. А того вечора в зборах брало участь щось близько двох тисяч людей. Ми не збирались оголошувати всеамериканський розшук і зі шкури пнутися через якогось хитрого ділка, явно пов'язаного з мафією, котрий, до того ж, брехав нам на кожному кроці, намагаючись прикрити свою дупу. Тут ми діяли строго за інструкцією, виконали всі необхідні процедури — ви ж знаєте, як це робиться — і взялися за іншу справу. Я швидко забув про те пограбування. І згадав про нього тільки тоді, коли приїхали ви. А навіщо вам це потрібно? Збираєте матеріал для книжки «Нерозгадані таємниці»?