Переді мною стояв Марк Ордонес.

Брат нещодавно загиблого Віктора Ордонеса!

«Де ж мій пістолет?» — із розпачем подумала я.

Почулося тихе металічне клацання.

— Ти забула його в автівці, дурепо! — зневажливо кинув наркоділок, читаючи мої думки.

— Послухай, так справи не робляться, — швидко сказала я. — Повір мені, не робляться.

У відповідь Ордонес заломив мені руки за спину й надів на них кайданки.

— Підводься! — гаркнув він.

Я встала, почуваючись навдивовижу слабкою та безпомічною. Коли кремезний наркоділок тягнув мене за комірець униз по сходах, мені здалося, що я стала невагомою.

— Обережно, — сказав він, коли ми вийшли з будинку й ненароком потрапили в багнюку.

А потім промінь ліхтаря впав на якийсь предмет, що лежав біля нашого авта.

Його обриси досягли моєї свідомості уривчасто й плямисто, наче я дивилася телевізор, який «сніжив». То був Пол. Він лежав горілиць, і більша частина його тіла знаходилася під нашим автомобілем. Під його головою на землі розпливлася калюжа крові. Він лежав зовсім непорушно.

— О Господи, ні! — закричала я, падаючи навколішки. — Ні, ні, ні! Поле, ні!

Проте я враз утратила дар мови, коли Ордонес рвучко підняв мене на ноги й поволік навколо купи землі, за якою я уздріла автофургон. Його бічні ковзні двері були широко розчинені та зяяли великим чорним квадратом.

Єдиним звуком було човгання наших ніг по гравію.

З мене злетів один черевик. Коли я призупинилася, щоб узути його, Ордонес теж зупинився, нагнувся, зірвав черевик з моєї другої ноги та швиргонув його в темряву.

— Вони тобі більше не знадобляться, — сказав він. — Стосовно цього можеш навіть не сумніватися.

У долині, за фургоном, я помітила, як в одному з далеких будинків у вікні засвітилося. Я уявила собі родину, що сидить за столом і готується вечеряти. Дітлахи розкладають тарілки та срібне кухонне начиння, татусь розстібає комірець, а над будинком мерехтять тихі зорі.

«Мерехтять, але не для мене», — подумала я, коли Ордонес заштовхував мене всередину фургона крізь задні двері.

Я впала, притиснувшись щокою до холодної металевої підлоги, і відразу ж почула гучний хряскіт — то ковзнули й зачинилися двері.

Мені здалося, що то цілий світ грюкнув мені в обличчя своїми дверима, у такий спосіб відгородившись від мене.

Розділ 85

Образ Пола, що лежить у багнюці біля авта, ніяк не йшов мені з голови.

Мабуть, цілих десять хвилин я тремтіла й хлипала, поки, нарешті, знову не набула здатності говорити.

— Куди ти мене везеш? — спитала я, повернувши голову до переднього сидіння.

Марк Ордонес, однією рукою вправляючись із кермом, другою крутив сріблясті ручки на панелі. Раптом фургон наповнився музикою. Старомодною музикою з великою кількістю духових інструментів. У цій ситуації вона звучала химерно й абсурдно.

— Тобі подобається канал «ХМ»? — гукнув він мені. — Це старовинний хіт, «Візьми мене на Місяць» називається. У виконанні Френка Сінатри він звучить просто потрясно!

Ордонес відкотив високий комірець своєї водолазки. По-військовому коротко стрижений, він виглядав як дещо зменшена й більш дисциплінована копія свого брата Віктора. Єдиним коштовним предметом на ньому був годинник «ролекс» у сталевому корпусі. Чому ж він тоді налякав мене дужче, ніж його брат? Біля ліктя в Марка був спеціальний подорожній тримач із чашкою-термосом. Він підняв термос і зробив ковток.

— Куди ми їдемо? — знову запитала я.

— В закудикані гори, — відказав Ордонес. — В аеропорті на Род-Айленді маю такий собі маленький літачок, «Пайпер» називається. Хочу тебе на ньому покатати. Узяти в нічний політ. Ти як, готова?

Моє серце, вірніше, те, що від нього лишилося, завмерло від страху. Мені кортіло плакати, але це було б з мого боку занадто егоїстично. Після того лиха, якого я завдала останнім часом багатьом людям, клопотатися про себе зараз украй недоречно.

Гостра, як кинджал, паралізуюча тривога охопила мене, коли я згадала про Пола. «Боже милосердний, — стала благати я. — Зроби так, щоб з ним усе було гаразд!» Мабуть, я й справді зазнала сильного потрясіння: вирішила, що Господь Бог приймає особисті прохання та скарги.

Я мовчки лежала на холодній металевій підлозі, а фургон, підскакуючи на вибоїнах, гнав далі.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — раптом озвався Ордонес і вимкнув радіо. — Я скажу тобі, куди ми їдемо, але після того, як ти просвітиш мене щодо деяких питань. — І він глянув на мене в дзеркало заднього огляду своїми холодними сталево-сірими очима. — Так от: скажи мені, будь ласка, навіщо ви зі своїм напарником убили мого брата й повісили на нього вбивство? Він же не вбивав того копа. Ти це знаєш не гірше за мене. На біса ви це зробили, скажи, прошу?

Я відчула, що в мене з'явилася слабка надія. Ордонес гадав, що я володію якоюсь потрібною йому інформацією. Відомостями про його брата. Отже, мені треба було скористатися цим, щоб спантеличити його, зупинити й таким чином мати шанс на порятунок.

— Нас попередив інформатор, — нарешті вимовила я.

— Інформатор? — перепитав Ордонес. — Дуже зручно працювати, маючи інформаторів. Але кожен сексот має певне ім'я.

— Звісно, що має, але мені воно не відоме, — сказала я. — Попередження прийняв один з колег Скотта. Цей інформатор працює у вашій організації. Я знаю це достеменно. Дай мені змогу, і я виведу тебе на нього.

— Отакої! — вигукнув Ордонес. — Та ти, виявляється, умієш брехати не гірше за Скотта! Йому завжди подобалися хитромудрі штучки на кшталт тебе, ще коли він у школі навчався.

Від здивування я витягнула голову, як журавель, і витріщилась на Ордонеса в дзеркало заднього огляду.

Що я чую?

— А ти знав Скотта? — випалила я.

— Ще б пак! Скотт був моїм друзякою, — з легким сумом відповів Ордонес. — Ще в ті часи, коли ми з Віктором торгували вроздріб легкими наркотиками, нам часто доводилось узгоджувати з братаном Скоттом липові затримання. Ділилися з ним грошима, які нам удавалось утаїти від нашого боса. Він часто попереджав мене про можливі наїзди з боку аж надто беручких копів.

Побачивши ошелешений вираз мого обличчя, Ордонес засміявся.

— Тієї ночі, коли Скотта вбили, ми мали з ним зустрітись. Але він відклав зустріч. Сказав, що йому зателефонувала ота краля з убивчого відділка. Та, що мешкає в Йонкерсі. Ти, часом, з нею не знайома?

Я заплющила очі та скреготнула зубами. Яка ж я була дурепа!

— Так, Скотт був хитрий лис, — вів далі Ордонес. — Та тільки він сильно прорахувався, зустрівшись із тобою тієї ночі, і доля відмовила йому в праві жити далі. Ти ніколи не ставила собі запитання — в яку гру він з тобою грав? Що мав на думці? Ну, звісно, окрім бажання залізти тобі під спідницю. Тому що він ніколи й нічого не робив просто так. Завжди була якась прихована причина, повір мені. Часто — садистично-збочена. Отакий був мій корєш Скотт! Справжній Фредді Крюґер із жетоном полісмена. Більшого збоченця й садиста годі було шукати.

Якийсь час після цієї корисної та разючої оповіді ми їхали мовчки.

— Так ти ще хочеш дізнатися, куди я тебе везу, чи ні? — спитав нарешті Ордонес.

— Так, хочу, — кивнула я.

— Ми летітимемо курсом на схід від міста Провіденс десь приблизно годину. Ти знаєш, де ми після цього опинимось?

— Ні, — похитала я головою.

Ордонес підморгнув мені в дзеркало.

— Ми опинимось над Атлантичним океаном, — відповів він. — Приблизно за сто п'ятдесят миль від берега. Тоді — зверни увагу на цей важливий момент — я зроблю надрізи на твоїх долонях та ступнях.

Моє дихання змінилося судорожними риданнями.

— Не турбуйтеся, панійко. Я їх лише трохи надріжу. Без негайного ризику для життя. — Але потім я знижу швидкість, зменшу висоту — і виштовхну тебе в глибокі сині води Атлантики зі свого «Пайпера». Тепер уторопала? Збагнула, про що йдеться?

Раптом мені забракло повітря. Якби не кайданки, я б заткнула руками вуха, щоб не чути цього страхіття.