Він був точнісінькою копією Скотта.

Після цього вже і я не втрималася й заплакала. «У цього малюка більше ніколи не буде батька», — сяйнула гадка.

Молодчаго, Лорін, це твоя «заслуга».

— Віддайте мені його, — гаркнула Брук, несподівано влетівши до кімнати з пляшечкою в руці. Мені здалося, що, коли я передавала малюка матері, він мені посміхнувся. Брук і досі плакала, але видно було, що перший шок минувся.

— Може, мені зателефонувати комусь із ваших знайомих чи родичів? — запропонувала я.

— Я вже поговорила зі своєю мамою, — відказала Брук. — Вона їде сюди.

Уперше за ввесь час вона глянула мені просто в очі. Дивно, але вираз її обличчя був цього разу напрочуд лагідний.

— Ой! — пробурмотіла вона ніяково. — Я вас подряпала. Вибачте…

— Нічого, не переймайтеся, — швидко заспокоїла її я. — І не здумайте виправдовуватися. Це ви, а не я, потребуєте зараз допомоги. Ви та ваші діти.

— Я хочу почути, — сказала раптом Брук після нетривалої паузи.

Я здивовано витріщилася на неї. Риси її обличчя різко окреслилися на тлі світла нічника, а очі були схожі на дві глибокі западини — як у примари.

— Що? — перепитала я.

— Я хочу почути, що сталося з моїм чоловіком. Я ціную ту відвертість, яку ви проявили з самого початку. Якби на вашому місці був чоловік, то він намагався би всіляко берегти мої почуття. Я хочу точно знати, що трапилося, щоб я змогла зжитися з цією думкою. Це потрібно не стільки мені, скільки моїм дітлахам.

— Нам і самим іще достеменно майже нічого не відомо, Брук, — відповіла я. — Ми знайшли його мертвим у Бронксі, у парку Святого Якова. Хтось застрелив його. У тому районі багато наркоманів і наркоторговців.

Обличчя Брук спотворила болісна гримаса, а губи затремтіли. Ліве око почало конвульсивно сіпатися.

— Боже ж мій, Боже! Я так і знала, — нарешті проказала вона й енергійно закивала головою. — Як же — «Робота секретного агента — найшвидший шлях до підвищення по службі, Брук. У разі потреби мене прикриють колеги. Вони завжди підстраховують мене». Як виявилося, не завжди, ти, чортів ідіоте! Боже, який жах, який жах!

Запала тиша, і я відчайдушно ламала голову, придумуючи, що сказати. Здавалося, стіни почали насуватися на мене. Мені раптом закортіло щодуху вискочити звідси геть. У грудях почало тиснути, у животі щось занило, і мені раптом стало важко дихати.

Що зазвичай роблять під час розслідування, коли ще майже нічого не відомо про обставини справи? Здійснюють опитування. Тож я знову витягла записник і приготувалася робити нотатки.

— Коли ви востаннє бачили Скотта? — запитала я, намагаючись увійти в роль детектива.

— Він поїхав учора ввечері, близько восьмої. Сказав, що треба кілька годин попрацювати. Скотт працював, як навіжений. Останнім часом майже не бував удома.

— А він не сказав конкретно — куди їде? Може, перед від'їздом йому хтось зателефонував?

— Зараз достоту й не пригадаю. Ні, не пам’ятаю, щоб йому хтось телефонував.

Раптом Брук знову почала рюмсати.

— О Господи… Бідна його матір та сестра… Вони так любили одне одного… підтримували близькі стосунки… Не знаю, як вони це переживуть… Ні, я не зможу повідомити їм про його смерть. Не зможу… А може, ви це зробите, детективе…

— Лорін. Мене звати Лорін.

— Може, ви зателефонуєте, Лорін? Ну, до матусі Скотта? Зателефонуєте, га?

— Звісно.

— Ви теж із його відділу?

— Ні, — відповіла я. — Я працюю у відділі розслідування вбивств.

— А ви знали мого Скотті? — спитала Брук.

Я зробила коротку паузу, і стало чути, як плямкає малюк, жадібно досмоктуючи вміст пляшечки.

— Ні, не знала, — нарешті відповіла я. — Ми з одного відділка, але нам ніколи не доводилося працювати разом.

— Вибачте за те, як повелася Тейлор, моя донька, — сказала Брук. — Вона трохи відлюдна дитина. Її лякають незнайомці.

Раптом мені знову забракло повітря, і я стала як укопана.

Ось вона.

Вона — остання крапля.

— Сподіваюся, що не дуже злякала її, — почула я сама себе наче звідкись ізбоку й прожогом кинулася з кімнати. — Можна мені до вашого туалету?

— Так, він праворуч, у коридорі.

Я виригала, не встигши добігти до унітаза якихось двох-трьох футів. І негайно відкрутила на повну два крани, щоби шумом води заглушити нові блювотні позиви, які невдовзі змінилися пронизливими переривистими вересками, що вирвалися з мого горла.

Я скрутила ввесь валик туалетного паперу, прибираючи за собою. Потім, у хвилину душевного сум'яття знову витягла з сумочки пістолет і всілася на кришку унітаза, вкриту рожевою килимовою тканиною. От зараз застрелюсь, а судмедексперт видасть довідку: «Смерть настала внаслідок почуття провини». Нарешті я все ж запхала револьвер у сумочку й пішла вниз. Не тому, що мені перехотілося себе вбивати. Просто не воліла додавати Брук Тайєр нового клопоту, бо їй і так довелося чимало пережити цієї ночі.

Коли я ввійшла до кухні, Майк сказав, що сам зателефонує матері Скотта.

— Облиш, Майку, — відказала я, з напівбожевільною усмішечкою розкривши телефонну книгу й набираючи номер. — Навіщо порушувати прецедент?

Повідомивши матір Скотта про загибель її сина, я прибрала від вуха слухавку й ми разом із Майком, що сидів у протилежному кінці кухні, деякий час слухали зболені вигуки та зойки, що лунали в динаміку.

З-під магніту, причепленого до холодильника, Майк витяг олівцевий малюнок і похитав головою. Магніт мав форму одного з героїв дитячого телесеріалу «Blues Clues». На малюнку хтось із дітлахів зобразив двоголового дракона.

— Обов'язково спіймайте винуватців, — сказала мені Брук, коли ми через кілька хвилин ішли до дверей. На цей час дворічний син Скотта теж устиг прокинутись. Він стояв, обхопивши матір за коліно, а його чотирирічна сестра стояла трохи далі. Немовля в руках Брук знову заплакало.

— Розшукайте їх! — знову почули ми вже на виході. — Спіймайте вбивцю Скотта!

Розділ 33

Якщо не брати до уваги прощального вигуку дружини загиблого, який і досі лунав у моїх вухах, то до Бронксу ми поверталися в цілковитій тиші.

Колеги Скотта з багатопрофільного антинаркотичного відділка вже чекали на нас у кімнаті особового складу на другому поверсі 48-ї поліційної дільниці. Мій же відділок із розслідування вбивств розташовувався на четвертому поверсі. Я інстинктивно відвела очі від дверей загальної кімнати, де ми зі Скоттом уперше зустрілись, коли я підіймалася до себе нагору.

Хлопці з відділка, де працював Скотт, не були схожі на типових копів — навіть на мою думку. На мить мені здалося, що я зайшла не туди й потрапила натомість на зібрання клубу скейтбордистів.

Начальник антинаркотичного відділка, член правління з боротьби з наркотиками Джефф Траґан, був високий на зріст, мав довге русяве волосся й скидався на підстаркуватого спортсмена-серфінгіста. Головний помічник Скотта, детектив азійського походження Рой Хуонґ на прізвисько Гончак, мав таке безневинно дитяче обличчя, що йому в крамниці, мабуть, і цигарок не продали б, а спиртне — і поготів. Детектив Денніс Марут скидався на підлітка-вундеркінда з телесеріалу «Дуґґі Гаузер», а кремезний чорношкірий Тадей Прайс, увесь у шкірі та золотих ланцюжках, був більше схожий на особистого охоронця якогось крутого репера, ніж на агента відділу, що боровся з наркотиками.

Я зупинилася під гудучим люмінесцентним світильником і відразу зніяковіла під прискіпливими поглядами чоловіків.

Проте я швидко роздивилася, що їхні погляди були такими самими, які мені вже доводилося бачити цієї ночі: у них читалася суміш розгубленості, гніву й потрясіння. Певною мірою я відчувала те саме — частково принаймні.

Для антинаркотичного відділка втрата таємного агента — усе одно, що кошмар, котрий справдився. Подібно до жертв, яким удалося пережити вбивчий напад, вони виглядали так, наче серед них щойно вибухнула бомба: безцільно тинялися туди-сюди в очікуванні хоч якоїсь директиви, хоч якогось найменшого уявлення, куди йти і що робити далі.