– Хто то? – крикнули оба разом за плечима.

– Я!

– Що за я?

В одну мить вхопив мене обіруч один хлопище, а другий став приглядатись мені в лице.

– Таж се єгомость! – кликнув той, що приглядався. – Що робите, єгомость, о сій порі на улиці?

Другий зараз мене пустив і став перепрошати за свою «неґречність», а оба при тім з почестію звернули свої очі на мою закривлену шаблюку.

– Чекайте-но, хлопці! – обізвався я. – Чи не переходив тут хто улицею? У мене хтось вештався по подвір’ю і заглядав у вікно.

– Нікого ми не виділи. Ми стояли он там під липами коло церкви, то якби хто йшов був улицею, були б ми певно виділи.

– А шандара ви нині нігде не здибали? – спитав я таким тоном, начеб я хотів той випадок замельдувати зараз до жандармерії.

– Ні! Шандар був вчора в нашім селі, а нині Бог знає, де він обертаєся…

Парубки мали охоту побалакати зі мною ще довгенько, они впадали на різні здогади і давали різні ради, – оден навіть замітив, чи не слід би задзвонити «на ґвалт», але мені зачинало бути холодно, і я вернув до себе до хати та ліг назад на давнє місце в постелі.

Знов вузол! І як тут єго розв’язати? Вартівники не мали причини брехати переді мною. І що ж се могло бути? Знов приходили мені до голови нічні привиди, страхи, мари… Довго я не міг заснути і думав сяк і так… Ба коби я не був видів на дорозі людської постаті з когутячими перами і з полискуючим до місяця багнетом, то, певно, був би я рішився за привидом… А так – я позістав-таки в тім сильнім пересвідченю, що то був шандар, хоч я й не міг собі ніяк вияснити: як він міг перейти улицею так, що вартівники, котрі стояли на тій самій улиці, єго не виділи або бодай не почули єго кроків… Та се вже єго річ… Що він був у селі день перед тим, се, по моїй думці, нічого не значило. Той сам або другий міг прийти на другу ніч знов… Але чого він заглядав у моє вікно? Чи він мав такий наказ, чи зробив се з власної волі, зваблений світлом, що пробивалося крізь моє вікно! Бог єго знає! В тім часі, коли про мою особу, як писав мій безіменний «приятель» з повітового міста, так багато говорили, могло різно бути… Відтак я й забув про сю пригоду.

Тую лиш зміну зробив я у себе, що зараз від другої ночі ніколи не забув я заслонювати вікна моєї кімнати і то грубими занавісами, ну – і роздобув собі песика та й вигодував єго на великого і лютого пса, котрий тепер все гавкає на моїм подвір’ю – і коли б який непрошений нічний гість набрав охоти зайти на моє обійстя, то мій Брись зараз дав би мені о тім знати.

Кость Ванченко-Писанецький

Чорнокнижник

(із розповідей бабусі)

Доброю, лагідною бабунею була покійна моя Олена Петрівна Бурчимуха. Давно відійшла вона у вічність, уже, напевно, й кісточки її у могилі зотліли, а спогади про неї, пов’язані з безповоротно минулим щасливим дитинством, ніколи не зітруться з моєї пам’яті. Згорблена фігурка, привабливе, вкрите зморшками бліде обличчя з сивими кучерями на скронях, запалі шляхетні очі, трохи метушлива хода, завжди заклопотаний вигляд, вічна заглибленість у господарські справи, не зважаючи на вісімдесят з лишком літ… М’яким, лагідним голосом вмовляла вона нас не пустувати, а займатися уроками під наглядом старого учителя – типового «метра», якому ми дали іронічне прізвисько «Ромбамбуля»… Все це як нині стоїть у мене перед очима і ніколи, певно, не забудеться.

Тай не лише ми – рідня – запам’ятали назавжди образ цієї милої людини. Її по сьогодні пам’ятають старі люди села П’ятигірки Київської губернії, де ми тоді жили і де вона так багато допомогла бідному кріпацькому люду своїми порадами і ліками при нещасливих випадках. Чого лишень не знала вона і від якої тільки хвороби не було в неї ліків чи зілля!..

– Добра, проста людина, хай їй земля пером… А що то за м’яке було серце, – скільки нам, бідним, допомагала у всякій пригоді і нужді! – Так її поминають селяни – старожили села.

Скільки страшних казок, скільки розповідей і легенд про сиву давнину повіли нам її уста… З якою благовійною увагою ми, дітлахи, та й не лише діти, а й усі присутні у нашому будинку, вислуховували цікаві розповіді, коли вона, бувало, довгими зимовими вечорами, всівшись з вишиттям коло коминка, почне своїм приємним голосом оповідати якусь бувальщину чи легенду. Її українська мова, зрідка пересипана полонізмами, звучала якось монотонно; вона надавала розповіді таємничости і переносила нас у далеку, неповторну пору.

Як трепетно бились юні серця, яким забобонним страхом ми переймалися, як мальовничо уявлялись нам різноманітні відьми, чарівники, зачаровані замки, середньовічні польські лицарі і всі нещасні жертви диявольської мани!

Багато вона пережила, багато перестраждала на своєму віку. Багато чому сама була свідком, багато наслухалась від старших людей. Багато чого розповідав її батько, а наш прадід, блаженної пам’яті уніятський священик Петро Бурчимуха. А він був чоловіком бувалим, жив у часи старої Польщі, родом був з древньої української шляхти. На його очах творилось немало чудес і кривавих справ, коли кривда побивала правду…

Від таких розповідей ставало страшно і водночас добре, та так добре, що слухав би і не наслухався.

– Ще у часи панування над нами Польщі… – так почала бабуся свою нову оповідь одного нудного зимового вечора, всідаючись за своїм звичаєм у м’яке крісло коло коминка з незмінним в’язанням у руках, – поселився тут, недалечко від нас, у своєму багатому містечку-помісті коло Бердичева родовитий польський пан, королівський стольник Ян Сангайло. Прибув він до нашого краю з численною челяддю просто з Варшави, а маєток дістав від короля у дар за особливі якісь заслуги при дворі.

Мусите знати, що маєток цей раніше належав иншому шляхтичеві, якомусь графу, прізвища його, хоч мені й називали, тепер не пригадаю – давно те було… Графа за якусь провину скарали на горло у Варшаві, маєток конфіскували до королівської скарбниці, а король подарував його Яну Сангайлу. Приїзд пана стольника наробив багато галасу. І дійсно, прибув він до нас з особливою пишнотою, оточив свій двір нечуваними розкошами. Про його позолочені екіпажі, про коней арабської крові, про палац, про бучне життя розповідали чудеса; хоча ні з ким із сусідів-поміщиків він не знався, тому що вважав усіх негідними своєї персони.

Лише часами наїжджали до нього гості, але переважно різні магнати з Варшави, – тоді у палаці стольника відбувались балі-маскаради і різні розваги, розповіді про які заздрісно вислуховувала наша загумінкова шляхта. Проникнути туди їм не вдавалося – пан стольник грубо випроваджував їх, гордуючи таким знайомством.

Стольник Ян Сангайло, незважаючи на свої уже немолоді літа, був ще цікавим чоловіком, поставним красенем. Високий зріст, атлетична будова, орлиний погляд темних очей, величезні вуса з сивиною, підголена голова з оселедцем – все у ньому було вишуканим. Та й взагалі, вся його могутня фігура дихала життям і здоров’ям. Але щось було неприємного у його обличчі – воно якось одразу вражало своєю пихою, так що без страху не можна було на нього дивитись.

Норову був дуже крутого, з підданими поводився суворо і деспотично. На його конюшнях цілими днями лунали жахливі зойки нещасних хлопів, яких карали. А карав він правого і неправого однаково, і таким чином вселив у своїх кріпаків неймовірний страх і невольничу покору.