Се трохи спам’ятало Євгенію. Взяла Грамську й потягнула до сіней.

– Ідіть до Урбановичів, він, здається, конає, вона сама, лише служниця при ній, а я йду додому, щоби повідомити когось з їх родини.

Коли була вже на вулиці, промайнув легкий фаетон. Вона пізнала в ньому лікаря і здогадалася, що він поїхав до Урбановича. Поміч, отже, для хорого там уже буде; при Урбановичевій буде Грамська, треба було лише скоріше іти додому, щоби повідомити родину.

Та коли Євгенія хотіла прискорити ходу, ноги єї як би приростали до землі. Що се? Чому ноги відмовляють їй послуги і то саме тепер, коли треба рятувати житє чоловіка, мужа жінці, а передовсім талант для рідного краю, котрий без сумніву в него був, а котрий смерть враз з його житєм убиває. О нещасливий народе, якесь страшне фатуме висить над тобою і забирає всі твої ліпші сили!

Євгенії здавалось, та вість, яку несла, надто переполошить її свояків, тож увійшла вперед до кухні.

– А пані чого такі бліді? – запитала зачудована служниця.

– Нічого, тихо! О. Урбанович дуже слабий, умирає. Боюся, що панові та й пані буде дуже прикро; треба якось поволі заходити.

Однак Савина учула голос Євгенії, вийшла до кухні, а за нею єї муж. Євгенія мусила бути дуже змінена, бо обоє Грамські були більше перелякані єї видом, ніж принесеною звісткою.

– Ходи до покою, відпочинь трохи! Може, нап’єшся води? – побивались обоє.

– Ні, не треба! Мною не журіться, ліпше дайте знати кому з родини Урбановичів, бо єї положенє серед чужих людей справді страшне.

– Коли-бо я не знаю, кого б вона властиво хотіла повідомити, а хоч знаю декого з них особисто, то не знаю добре, де хто з них живе, – говорив муж Савини.

Євгенія побачила, що помилилася у своїх надіях, і рішила, щоб усі троє чимскорійше йшли до Урбановичів. Там уже застали повну хату людей. Двох лікарів, цирулика, Грамську, кількох мужчин, пань, сусідів міщан, також дяка й паламаря.

Лікарі з цируликом порались коло хорого, даючи щораз нові прикази: то леду, то оцту було їм потрібно, хусток, простирал, склянок і тарелів на п’явки, свіжої води та лід до міхурів і т.ін. Хорий лежав з заверненими очима й хропів. Усі ходили потихо і говорили шепотом. Урбановичева сиділа в другім покою з двома панями, засунувшися в кут, загорнена в грубий шаль, як би серед зими. Вона ціла тряслася, а пані старалися заспокоювати її.

Врешті один із лікарів відступив від хорого, кинувся на фотель в другому покою і опер голову ліктем на стіл.

– А що, нема надії? Що йому властиво є? – питали присутні, обступаючи лікаря.

– Найменшої! Мав поліпа в усі, довший час не чистив, тепер ударило на мозок, – параліч.

– А може би, ще який рятунок? – напирав дехто на другого лікаря.

– Рятунку на таку слабість нема, – відповів сей, здригаючи плечима.

По якімсь часі лікарі переглянулися та й стали лагодитися до відходу. За ними посунули й інші присутні. Коло хорого порались лише цирулик і паламар.

Час було вже і Савині відходити.

– Ну, ходімо додому, – сказала до Євгенії. – Тут ніхто вже нічого не поможе, а до родини зателеграфує Попович, ми вже з ним про се говорили.

– Ви йдіть, а я тут лишуся, – відповіла Євгенія з твердою постановою.

– Але ж то не на твої нерви проба, Євгеніє, – старалася пересвідчити її Савина.

– Ні, ні! Я не лишу тих людей! Я прийшла тут в найкритичнійшу хвилю: я знаю, що такі хвилини значать, і ся нагода очевидячки наказує мені сплатити людям те, що я їм винна.

Знова кілька осіб відійшло. При хорім лишився лиш один паламар, а коло Урбановичевої сиділи все ще ті дві пані. Попович зблизився до Урбановичевої з папером і олівцем в руках. Вона подала голосно адреси деяких кревних, а між тими й матері мужа. Почувши те, Євгенія ціла здригнулася і хотіла вийти до сіней. Велике дзеркало, що висіло напроти, відбило постіль і цілу стать хорого. Лице його вирівнялося, лише страшна блідість не уступала; повіки були широко отворені, а порожні остовпілі очі дивились, не бачучи, байдужі на все, що діялось круг него. Розжуджені мухи зачули свою добичу і обсідали бліде лице хорого, а одинокою тепер роботою паламаря було прогонювати їх. І те все мала побачити його мати.

Євгенії застукало в висках, стиснуло в грудях, і вона нервово заплакала. Але швидко втерла слези. Не плакати прийшла вона сюди, а нести поміч! Поміч? Яку поміч? Тут уже людська поміч нічого не вдіє! Хіба би яка надприродна сила, а такої, відай, нема, – думала вона.

Довкола настала глуха тишина. Темна ніч обтулювала цілу хату і прилипала до вікон непрозорою заслоною.

Присутні сиділи мовчки, не рухаючися, змучені зворушеннями й пізньою порою. Одна лише Грамська поралась, ходила, прятала щось, замикала, взявши ключі від Урбановичевої.

На горищі щось гуркнуло, гейби хто посунув ногою, і втихло.

– Хтось ходить по поді, – завважила одна з пань.

– Се так завсігди було, – промовила Урбановичева. – Ходило, ходило, прийшло і забирає мого чоловіка.

Потім одна з пань стала розповідати, що як її мама вмирала, то також так ходило щось і гуркало по хаті.

– При смерті батька мого мужа щось також плакало під вікном, – договорила друга.

Розмова на сю тему потяглася далі, а пані випереджували одна одну в оповіданю страшних прогностиків.

По якімсь часі на поді було чути знов, як би якийсь легкий хід, а потому ніби щось упало з бантини.

Урбановичева скорчилася і звинулася в клубок.

– Се мусить кіт ловити мишей, – сказала Євгенія.

– Але у мене нема кота, – відповіла майже гнівно Урбановичева.

Євгенія замовкла. Загадкові туркоти вона пояснювала собі коли не котом, то іншим якимсь нічним звіриком, а проте, в такій поважній хвилі вони набирали якогось іншого значіня і сильно потрясали єї нерви.

– Може, добре хто вліз на під, користуючи з загального замішаня, – завважила по хвилі Грамська.

Се видалося і Євгенії найправдоподібнішим, і вона порадила переконатись і піти на під. Грамська взяла свічку й пішла наперед, за нею поступала Євгенія. Вже були на перших ступенях сходів, коли Грамська задержалася.

– Ідіть, закличте Поповича, бо як се справді який злодюга, то що ми самі з ним зробимо?

Євгенія сповнила розказ. Попович не опирався, та якось нерадо встав і пішов за панями.

– Беріть і паламаря, – командувала дальше Грамська.

На поді не було нікого; і лиш як би на підтвердженя здогадів Євгенії, що се закрався звірок, стояла розкинена купка кукурудзів й іншого зерна, призначеного для курей.

– А що? – запитала Урбановичева разом з двома панями, коли ті четверо зійшли з поду.

– Нічого, – відповів коротко Попович.

Урбановичева загорнулася ще тіснійше в шаль; з очей її товаришок блиснув тріумф. Сей проблеск тріумфу спостеріг і Попович і додав з чутною нетерплячкою в голосі:

– Коли тихо в хаті, то нехай хоч ворона сяде на дах, а здаєся, що то хтось ходить.

– Ворона або не ворона не кождому чоловікові покажеся, – завважив паламар, стаючи по стороні прихильної до містицизму групи.

Врешті пані, що сиділи при Урбановичевій, почали вибиратися додому. Одна не могла довше лишити самих дітей, друга мала гострого чоловіка й боялася вимівок, що десь так довго пропадає. Лишилися, проте, лиш Євгенія, Грамська, Попович і паламар.

– Що се так чути? – завважив знов по часі паламар, а по його нахиленій голові видко було, що був під вражінєм загадочних, таємничих стуків на поді.

По хаті справді розходився якийсь дивний запах, котрий завважили також Євгенія і Попович. Грамська пішла до кухні й поправила в печі, їй здавалося, що то мусить бути якась недопалена головня.

Тишина, яка наступила по відході обох пань, ще дужче дразнила нерви присутніх. Поповичеві упала з рук сигарничка, й Євгенія стрепенулася, як би сталося щось незвичайне. В куті шоборталася миша, і всі з напруженєм прислухувалися тому шобортаню. В другім куті цвіркотів сверчок, а на поді знову щось посунулось.

Жінку вмираючого огорнув розпучливий неспокій. Вона щохвилини зривалася, йшла до покою хорого, та не підходила до постелі й, як би переможена страхом, вертала назад на своє місце.