Що ж, я мусів і на таке погодитися й потішався одним, що Емма надалі мене любить.

– І ти повірив, – запитав Левко, – що вона може тебе в якийсь неприродний спосіб повідомити?

– В те, що Емма дійсно потрафила б повідомити на віддаль, я вірив, бо ж мав нагоду одного разу переконатися особисто, як вона це робила. Осінню минулого року склала іспит з відзначенням у професора Зайдебавда й тоді, спрямовуючи силу своєї волі в напрямі моєї кімнатки, розбила шкляну лямпу. Я спочатку дивувався її здібностям, але, простудіювавши добре наукові праці Гайндта, в яких він твердить й підтримує навіть прикладами, що такі випадки можливі – перестав сумніватися щодо надзвичайних метафізичних сил Емми.

Я скінчив оповідати:

– Попрощавшись цього вечора з Еммою, вернувся я до дому. Другого дня відпровадив її до поїзда. Вона подалась до Трієсту, щоб через Суец дістатись до екзотичної країни над Ґанґесом. Факір, що його пізнала, мав чекати на неї в трієстенському порті.

Від Емми дістав я пізніше лише одного листа, ще з дороги. Не знаю чому саме нічого не писала. Оскільки німецький уряд не зізволив мені на дальший побут в своїх границях, я був примушений виїхати для продовження студій до Парижа. Кілька разів писав я до своїх дрезденських товаришів, але не дістав від них ніяких вісток про Емму, хоча від її від’їзду минуло біля чотирьох місяців часу… Й аж сьогодні в каварні…

Левко скептично засміявся:

– Краще не переймайся такими фантазіями, – заговорив насміхаючись. – Хіба ж це можливе?…

– Хтозна, – відповів я йому вперто, – чи саме оте тріснення вази не має чого спільного з Еммою…

Відповіді я не дістав. Левко обернувся на другий бік, закрив голову ковдрою й, здається, заснув.

В цю ніч довго перевертався я з боку на бік, не в силі прикликати сну на свої повіки.

Думав про Емму.

Третього дня прочитав я в «Берлінер Таґеблятті» сенсаційну вістку, що для мене означала кінець земської любови до Емми.

«Бюро Вольфа доносить з Бомбаю, що в пралісах надґанґесової пущі близько дороги, що йде з Бенарес до Інбори, згинула вчера вкушена коброю студентка дрезденського університету Емма Гофман. При небіжці знайдено листа, писаного ще 23.07 цього року, в якому просить, щоб на випадок її смерти всі її речі переслати студентові дрезденського університету».

Далі стояло виписане моє прізвище. Для мене скінчилося все.

По дорозі додому вступив я до костелу інвалідів, щоб помолитись за душу Емми. А коли пізніше зустрінув Левка, тицьнув йому перед очі німецький щоденник. В його очах віддзеркалився страх…

Летня, 17.05.1935

Сидів біля ліжка на низенькому ослінчику. Жадібно, з розпукою вдивлявся у винищене, схороване обличчя своєї Мрі… Запалі лиця з розквітлими рум’янцями цегляних відтінків, потягнені тонісінькою шкірою, крізь яку на скронях проглядали сині жилки, вражали чимось несамовитим. Заплющені очі тремтіли деколи під стемнілими повіками. Хоч на цих кілька хвилин покинув її той жахливий кашель… Вона спала…

Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно… Була провесна… Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу… Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки…

Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя або й смерть».

– Нове життя, нове життя, – одноманітно шепотів до себе.

Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї… Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго… Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови… Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки… Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами…

Пробігав безладними думками все минуле. Було важко… нестерпне важко… Яблуневі гілки стукали у вікно. Злякано глянув на Мрі.

– Невже це правда, не сон? Невже ця молоденька, схорована дівчина – це його Мрі?

Щось люто душило в горлі, котилося твердим клубком десь з-під грудей та гупало в лоб.

– Моя маленька Мрі, солодка Мрі, – шепнув здавлено.

Схилив у долоні голову і важко, нечутно заридав… Здригався всім тілом від хвилі болю, що рвалася з грудей… За вікном шаруділи яблуні.

Відкрила очі. Побачила його голову, схилену низько біля своїх ніг. Зрозуміла все…

– Мар, не плач! Пощо? – промовила спокійно. – Так мусить бути! Так, видно, треба!

Підняв голову. Дивився крізь сльозини на неї. Голос її видався йому тремким гомоном розколеного серця дзвону…

– Не мусить! Не треба! Не хочу! Ти не… – і, дико затискаючи п’ястуки, не докінчив.

Мрі всміхнулася блідо. В синіх очах її заясніла іскорка вогню, що потухав.

– Ти знаєш сам, що це… Сухоти… І лікарі сказали це давно! Не можна ж попадати в розпуку!

– Ні-ні, це брехня! Вони всі ідіоти!.. Ти… ти не… помреш!..

Почав жагуче цілувати її тонкі бліді, мов з воску, пальці. Мовчали довго. Мрі закрила очі й гладила Маркове волосся.

– …Була в мене сьогодні вранці Вона, – почала шепотом. – Прийшла нечутно з-за вікна, з саду…

Марко зірвався, як шалений.

– Вона?… Хто?… При тобі я ввесь час! Мрі, ти маєш гарячку!

– Ні, ні, стривай! – хитнула головою. – Прийшла до мене й кивала пальцем – кликала мене…

– Мрі, так не можна! Тобі це снилось! – страхітливо перебив.

– Ні, вона була! Отака старенька бабуся у фіолетовій сукні… Принесла зі собою запах далеких морів і країн… Дивилася на мене так ласкаво… і кивала пальцем… Щось шепотіла, та вітер заглушив її слова!..

У голосі Мрі пробивалася певність. Не було в ньому ніякого сліду гарячки. Марка прошив моторошний холод. Хотів перечити, переконувати – не міг…

– Ах, як важко кидати мені тебе… як важко!.. та що ж… – гризький кашель бухав з її грудей. Сухо заходячись, рвала свої легені. Марко злякано кинувся до неї.

– От, бачиш! Тут уже нічого немає, – вказала на груди. – Тут тільки пустка!.. Піду від тебе геть. Назавжди… Будуть іти нові весни та осені… будуть цвисти дерева та квіти – а мене вже не буде. Буду в землі… Гнити… уся, вся зогнию…

– Мрі, кохана Мрі, не можна! Мовчи! Благаю – мовчи!.. Ти будеш зо мною… Навіки. Не дам тебе нікому!.. Ти будеш завжди моя!.. – розпачливо, хрипко кидав Марко.

– Мар, положи свою голову ось тут, на груди… нехай мені здається, що все є добре… як передше…

Марко легенько поклав голову. Засунула в його волосся свої холодні пальці і, сльозаво задивлена у весну за вікном, всміхалася тихо й смутно…

Яблуні стукали в шибки…

Вертався із цвинтаря. Поламаний, прибитий, без однієї думки. Хитаючись, мов тінь пияка, проходив провулками міста.

Здавалося, що був на похороні когось далекого, чужого. Прощав того чужого без співчуття, зовсім бездумно… Ледве волік за собою важенні ноги. Поспішав чомусь, щоб не спізнитись додому, бо там чекає Мрі.

Раптом мигнуло йому лискавкою, що Мрі вже не жде, що її вже нема. Пригадалися молитви над гробом за рабу Божу Марію – але не дуже над цим застановлявся. Було так страшно пусто… Зайшовши у свою дільницю, щохвилини зупинявся, дивився на кам’яниці, щоб розізнатись, куди далі йти – будинки видавалися йому чужими і непривітними.