Я стояв і тримав відчиненими двері, поки всі, не знімаючи забрьоханого взуття, тупали всередину.

— Так, це нам чудово підійде! — почув я вердикт пані Сапсан. — Де тут кухня?

— А що мені робити з машиною? — спитала Бронвін, усе ще тримаючи «універсал» за задній бампер. — І, е-е… з нормальними?

— Можеш завезти їх у гараж? — попросив я. — І хвилину-дві за ними приглянути?

Бронвін подивилася спершу на Емму, потім перевела погляд на мене.

— Само собою.

Я знайшов пульт керування гаражними дверима й натиснув на кнопку. Бронвін закотила машину разом з моїми приголомшеними батьками всередину, і ми з Еммою лишилися самі на ґанку.

— А точно все нормально буде, якщо ми залишимося? — нерішуче спитала Емма.

— Я поки не знаю, що батьки скажуть, — сказав я. — Але, здається, пані Сапсан думає, що вони не заперечуватимуть.

— Я мала на увазі, чи для тебе нормально. Ми закінчили на такій ноті…

— Ти жартуєш чи що? Я такий щасливий, що ти тут, аж говорити не можу.

— Добре. Ти всміхаєшся, тому я тобі повірю.

Всміхаюся? Та я шкірився, як дурень.

Емма зробила крок назустріч. Я обійняв її, пригорнув до себе. Так ми й стояли; я міцно притулився щокою до її лоба.

— Я не хотіла тебе втрачати, — прошепотіла вона. — Але іншого способу не бачила. Здавалося, що краще миттєво розійтися, ніж втрачати тебе повільно.

— Не треба пояснювати. Я все розумію.

— Але тепер, може, й не доведеться. Бути просто друзями. Якщо не хочеш.

— А може, й навпаки — це вдала думка, — сказав я. — Якийсь час ними побути.

— О, — одразу ж розчаровано видихнула вона. — Ну так…

— Ні, я маю на увазі… — я ніжно відхилився й глянув на неї. — Тепер, коли в нас є час, можемо не поспішати. Я запрошу тебе в кіно… ходитимемо на прогулянки… ну, як усі нормальні люди роблять.

Емма стенула плечима.

— Я не дуже багато знаю про те, як роблять нормальні люди.

— Це не складно, — сказав я. — Ти навчила мене бути особливим. Може, тепер я зможу навчити тебе бути звичайною. Ну, рівно настільки, наскільки сам таким умію бути.

Вона ненадовго замовкла. А тоді розсміялася.

— Так, Джейкобе. Я думаю, це чудово. — Вона взяла мене за руку, нахилилася ближче, поцілувала в щоку. — Тепер ми маємо час.

Я стояв поряд з нею у вечірній тиші, дихав в унісон, і раптом стало до болю очевидно одне: прекрасніших трьох слів, ніж ці три, в нашій мові не знайти.

Ми маємо час.

Фотографії, які надруковано в цій книжці, автентичні, вінтажні, знайдені шляхом тривалих пошуків. За винятком жменьки тих, які зазнали цифрової обробки, вони лишилися незмінними. Їх старанно збирали впродовж кількох років: на блошиних ринках, виставках старих газет і частенько в архівах колекціонерів фотографій, набагато успішніших, ніж я. Вони щедро поділилися зі мною своїми найціннішими скарбами й допомогли створити цю книжку.

Такі фотографії було люб’язно надано власниками для використання (Нумерація сторінок наведена згідно з паперовим виданням):

Сторінка / Назва / З колекції

33 / Витвори пускають отруйний газ / Ерін Вотерс

59 / Чоловік з піратами / Джон Ван Ноут

118 / Дівчинка у повітрі / Джек Морд/Архів «Танатос»

187 / Опудало дівчинки / Адріана Мюллер

189 / Майрон Бентам / Джон Ван Ноут

193 / Імбрини зі своїм ведмегримом / Джек Морд/Архів «Танатос»

210 / Хлопець із крилами / Джон Ван Ноут

235 / Кривавий коридор / Джек Морд/Архів «Танатос»

276 / Нутро машини / Джон Ван Ноут

290 / Папуга в клітці / Джон Ван Ноут

303 / У вежі / Пітер Дж. Коен

306 / Дренажна труба / Джон Ван Ноут

314 / Лікар і медсестри / Джон Ван Ноут

323 / Чоловік з лисиною / Джон Ван Ноут

349 / Чоловік у темних окулярах / Джон Ван Ноут

475 / Хлопець і дівчина / Джон Ван Ноут