— Бо ми хитрі, — відповів Г’ю.

— Він мав на увазі «щасливі», — виправив я.

— Але здебільшого просто голодні, — сказав Єнох. — У вас тут є що пожувати? Бо я ладен емурафу з’їсти.

На згадку про їжу в мене у шлунку загарчало, наче там сиділа дика тварина. Ніхто з нас не мав у роті макової росинки після поїздки потягом до Лондона, а відтоді, здавалося, минула ціла вічність.

— Авжеж, — кивнув складаний чоловік. — Сюди.

Ми пішли за ним по коридору.

— Розкажіть про свою дивну армію, — попросила Емма.

— Ми знищимо витворів і заберемо своє. Покараємо їх за те, що викрадають наших імбрин. — Він відчинив двері в глибині коридору і повів нас через розгромлений кабінет, де люди спали на підлозі й під столами. Переступаючи через них, я впізнав кілька облич з ярмарку: простакуватого хлопця, розкошлано-кучеряву дівчину-заклинательку змій.

— Вони всі дивні? — спитав я.

Складаний чоловік кивнув.

— Врятовані з інших контурів. — Він відчинив перед нами двері.

— А ви? — поцікавився Мілард. — Звідки прийшли ви?

Складаний чоловік завів нас у передпокій, де ми могли розмовляти, не боячись потривожити сон людей. То було приміщення, де в око одразу впадали двоє великих дерев’яних дверей, розписаних десятками емблем у вигляді птахів.

— Я з краю крижаних пустель за Льодовою пусткою, — сказав він. — Сотні років тому, коли порожняки тільки народилися, вони напали на мій дім. Усе знищили. Усі в селі убиті. Стара жінка. Мале дитя. Всі. — Він рукою розрубав повітря. — Я ховався у діжці з олією, дихав крізь соломину, поки мого брата вбили у тому самому домі. Потім я приїхав у Лондон, тікав од порожняків. Але вони приїхали теж.

— Який жах, — похитала головою Бронвін. — Я вам так співчуваю.

— Настане день, і ми помстимося. — Його обличчя спохмурніло.

— Ви про це казали, — нагадав Єнох. — А скільки у вашому війську солдатів?

— Поки що шість, — жестом він показав на кімнату, через яку ми щойно пройшли.

— Шестеро людей? — жахнулася Емма. — Ви маєте на увазі… їх?

Я не знав, сміятися мені чи плакати.

— А з вами сімнадцять. Армія швидко росте.

— Так-так-так, — застеріг я. — Ми сюди не у військо вступати прийшли.

Складаний зиркнув на мене таким поглядом, що від нього саме пекло могло замерзнути, розвернувся і рвучко відчинив подвійні двері.

Ми пройшли за ним у велику кімнату, посеред якої стояв масивний овальний стіл з дерев’яною поверхнею, відполірованою до дзеркального блиску.

— Це кабінет засідань Ради імбрин, — проголосив складаний чоловік.

Зусібіч нас оточували портрети здавна відомих дивних, не в рамках, а написані просто на стінах олією, вугіллям і восковими олівцями. Найближчим до мене було обличчя з широко розплющеними витрішкуватими очима і розтуленим ротом, з якого бив фонтан. Довкола рота було гасло, написане голландською мовою, яке переклав, ставши коло мене, Мілард: «З уст наших предків б’є фонтан прадавньої мудрості».

А поряд було ще одне, тільки латиною.

— Ardet nec consomitur, — прочитала Меліна. — Спалений, проте не знищений.

— Як влучно, — зауважив Єнох.

— Повірити не можу, що я справді тут, — промовила Меліна. — Я читала про це місце, досліджувала його і багато років про нього мріяла.

— Це лише кімната, — сказав Єнох.

— Для тебе, може, й так. А для мене це серце всього світу дивних.

— Серце, яке вирвали з грудей, — озвався чийсь голос, і, повернувши голову, я побачив, що до нас широкими кроками прямує клоун — той самий, що переслідував нас на ярмарку. — Коли пані Галку викрали, вона стояла на тому місці, де стоїте ви. На підлозі ми знайшли цілу купу її пір’я. — Акцент у нього був американський. Він зупинився за кілька футів од нас і стояв, щось жуючи і поклавши руку на стегно.

— Це вони? — спитав він у складаного, показуючи на нас індичою ніжкою. — Нам потрібні солдати, а не малі діти.

— Мені сто дванадцять років! — заявила Меліна.

— Ага, ага, я все це вже чув, — сказав клоун. — До речі, я роздивився, що ви дивні, через усю ярмаркову площу. Ви найбільш помітна зграя дивних серед усіх дивних, яких я бачив у своєму житті.

— Я їм те саме сказав, — підтвердив складаний.

— Як вони дісталися сюди аж із Уельсу і не потрапили до лап витворів, це поза моїм розумінням, — дивувався клоун. — Власне, це підозріло. А серед вас точно нема витворів?

— Як ви смієте? — обурилася Емма.

— А нас були впіймали, — гордо повідомив Г’ю, — але ті витвори, які це зробили, не дожили до часу, коли можна про це розказати.

— Ага, а я король Болівії, — глузливо промовив клоун.

— Це правда! — прогримів Г’ю, весь почервонівши.

Клоун підкинув угору руки.

— Добре, добре, малий, заспокойся! Я певен, що Королик не пустила б вас сюди, якби ви не були справжніми дивними. Усе, будьмо друзями, з’їжте індичу ніжку.

Припрошувати двічі йому не довелося. Ми були надто голодні, щоб довго тримати образу.

Клоун провів нас до стола, що вгинався від харчів — тих самих варених горіхів і смаженого м’яса, що спокушали нас на ярмарку. Ми оточили стіл і безсоромно напхалися. Складаний чоловік з’їв п’ять вишень і скибочку хліба та оголосив, що він ще ніколи в житті так не наїдався. А Бронвін міряла кроками простір уздовж стіни, кусаючи нігті, занадто стривожена, щоб їсти.

Коли ми поїли і стіл перетворився на поле бою з обгризеними кістками та плямами жиру, клоун відкинувся на спинку стільця і сказав:

— Ну, дивні дітлахи, що ви нам розкажете? Чому ви сюди аж з Уельсу приїхали?

Емма витерла губи.

— Щоб допомогти своїй імбрині, — відповіла вона.

— Припустімо, їй допомогли, — спитав клоун. — Що далі?

Я був зайнятий: саме вимочував індичу підливку залишками хліба, — але, почувши це, підвів очі. Запитання було таким безпосереднім, так просто сформульованим, таким очевидним, що аж не вірилося, як це ніхто з нас не замислився над ним раніше.

— Не говоріть так, — сказав Горацій. — Ви нас зурочите.

— Королик творить дива, — заспокоїв клоун. — Нема про що хвилюватися.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, — сказала Емма.

— Звісно, маю! То який у вас план? Ви, звісно, залишитеся і допоможете нам воювати, але де ви будете спати? Не зі мною, у мене кімната для одного. Винятки бувають нечасто. — Він подивився на Емму і звів брову. — Зауважте, я сказав «нечасто».

Зненацька всі повідводили погляди й стали роздивлятися картини на стінах чи поправляти комірці. Всі, крім Емми, чиє обличчя аж позеленіло. Може, ми були від природи песимістами й наші шанси на успіх здавалися такими мізерними, що ми жодного разу не завдали собі клопоту подумати: а що буде, коли ми вилікуємо пані Сапсан… а може, кризові ситуації останніх кількох днів йшли таким суцільним потоком і так тиснули на нас, що не було нагоди над цим поміркувати. Як не крути, а запитання від клоуна заскочило нас зненацька.

А раптом у нас усе вийде? Що робитимемо, якщо пані Сапсан просто зараз зайде в кімнату, така, як колись?

Зрештою відповідь дав Мілард.

— Я думаю, ми знову підемо на захід, туди, звідки прийшли. Пані Сапсан зробить для нас ще один контур. Такий, де нас ніколи не знайдуть.

— І все? — не повірив клоун. — Сховаєтеся? А як щодо решти імбрин, тих, яким пощастило менше? Як щодо моєї?

— Рятувати весь світ — не наша робота, — відповів Горацій.

— Ми не весь світ намагаємося врятувати. Лише царство дивних.

— Ну, це теж не наша робота. — Горацій говорив мляво, наче захищався. Йому було соромно, що його загнали в куток і змусили це сказати.

Клоун нахилився вперед у своєму кріслі й люто зиркнув на нас.

— А чия це робота?

— Має бути хтось інший, — сказав Єнох. — Люди, краще оснащені, навчені таке робити…

— Перше, що зробили зіпсовані три тижні тому, — напали на Внутрішню гвардію дивних. Менш ніж за день її розвіяло за вітром. Тепер війська нема, імбрин теж, і кому лишається захищати царство дивних, га? Простим людям, таким як ви та я, ось кому. — Клоун викинув індичу ніжку. — Ваше боягузтво мені огидне. Аж апетит пропав.