— Оливко! — крикнула Бронвін. — Ану йди сюди! — Я підвів погляд і побачив, як вона відтягує Оливку від клоуна, який нахилився, щоб поговорити з нею. — Я тобі тисячу разів казала: ніколи не розмовляй з нормальними!

Нашому завеликому гурту було непросто триматися разом, особливо в місці, сповненому різних принад, спеціально розрахованих на дітей. Бронвін узяла на себе роль мами скаутів і завертала нас щоразу, коли хтось зупинявся біля ятки з яскравими вертушками чи льодяниками на паличках. З нас усіх найчастіше відволікалася Оливка і взагалі, здавалося, часто забувала про те, що на нас чигає серйозна небезпека. Тримати цю купу дітей у вервечці видавалося можливим лише тому, що насправді вони вже не були дітьми, бо всередині у них жило якесь доросле єство, яке воювало з їхніми дитячими пориваннями та врівноважувало їх. Якби то були звичайні діти, нічого у нас не вийшло б, я в цьому впевнений.

Якийсь час ми блукали безцільно, шукаючи когось, хто нагадував би пані Королик, чи місце, де, найпевніше, могли ховатися дивні. Але тут усе здавалося дивним — увесь цей контур з його хаотичною незвичністю був ідеальним прикриттям для дивних. Та все ж навіть тут люди помічали нас. Їхні голови ледь помітно поверталися, коли ми їх проминали. Я вже почувався параноїком. Скільки людей навколо нас шпигували для витворів чи самі були витворами? Особливо мені не сподобався клоун, той, від якого Бронвін відтягла Оливку. Він постійно вигулькував у полі нашого зору. За п’ять хвилин ми проминули його, напевно, разів зо п’ять: то він тинявся без діла на початку алеї, то дивився вниз із вікна, то спостерігав за нами з намету фотографічної ятки, і його розкуйовджене волосся та страшний грим дивно контрастували із задником, на якому було намальовано мирний сільський пейзаж. Здавалося, що він усюди одночасно.

— Погано, що ми на відкритому просторі, — сказав я Еммі. — Ми не можемо кружляти вічно. Нас помічають люди. І клоуни.

— Клоуни? — перепитала вона. — Але нехай, я з тобою згодна. Проте важко зрозуміти, з чого починати, в усьому цьому шаленстві.

— Треба починати з найбільш дивної частини кожного ярмарку, — втрутився Єнох. — Із циркового павільйону. — Він показав на високий незугарний фасад на краю площі. — Циркові павільйони й дивні — це як молоко і печиво. Чи порожняки та витвори.

— Зазвичай так, — кивнула Емма. — Але витвори про це теж знають. Я певна, що пані Королик недовго б лишалася вільною, якби ховалася в таких очевидних місцях.

— А у вас є ліпші ідеї? — поцікавився Єнох.

Ліпших ідей у нас не було, тому ми змінили напрямок руху і пішли в бік павільйону. Я озирнувся, шукаючи поглядом клоуна з посмішкою на півлиця, але він розчинився у натовпі.

Біля павільйону зачуханий ярмарковий кликун кричав у мегафон, обіцяючи за невеличку платню показати «найбільш шокуючі помилки природи, які законом дозволено виставляти на огляд». Називалося це Зібранням людських потворностей.

— Зовсім як ті звані вечері, куди мене запрошували, — відзначив Горацій.

— Дехто з цих «потворностей» може бути дивним, — зауважив Мілард. — А в такому разі вони можуть знати щось про пані Королик. Я вважаю, що заради цього можна й за вхід заплатити.

— У нас нема чим заплатити за вхід. — Горацій витяг із кишені одну монету з налиплим на неї пухом.

— А відколи це нам треба платити за вхід у цирковий павільйон? — спитав Єнох.

Ми слідом за ним обійшли павільйон, де схожий на стіну фасад переходив у великий легкий намет. Ми саме вишукували в ньому вхід, коли відкинулась запона і з намету вийшли добре вбрані чоловік і жінка. Чоловік притримував даму, та обмахувалася віялом.

— Відійдіть! — гаркнув чоловік. — Жінці потрібне повітря.

Над входом був напис: «ЛИШЕ ДЛЯ АРТИСТІВ».

Ми прослизнули всередину, однак нас одразу ж зупинили. Простакуватий на вигляд хлопчина, що сидів на м’якому стільці біля входу, явно мав якісь офіційні обов’язки.

— Ви артисти? — запитав він. — Сюди тільки артистам можна.

Вдавши ображену, Емма відповіла:

— Звісно, ми артисти. — І щоб довести правдивість своїх слів, вона зробила на кінчику пальця крихітний вогник і загасила його в себе в оці.

Хлопець знизав плечима. Побачене його не вразило.

— Ну, проходьте.

Ми прочовгали повз нього, кліпаючи, бо очі повільно звикали до темряви. Павільйон був брезентовим лабіринтом із низькою стелею — один-єдиний вузький коридор, тьмяно освітлений, що кожні двадцять-тридцять футів різко повертав і за кожним рогом на нас чекало нове «відразливе чудо природи». У протилежний від нас бік плинув струмок глядачів. Деякі сміялися, а деякі, навпаки, були бліді й тряслися.

Перші кілька потвор були доволі звичними для ярмарку і не те щоб особливо дивними: «ілюстрований» чоловік, увесь вкритий татуюваннями; бородата жінка, що погладжувала два довгі пасма-вуса на підборідді й підхихикувала; чоловік — подушечка для булавок, котрий проколював собі обличчя голками й молотком заганяв гвіздки у ніздрі. Мене це вразило, але мої друзі (а дехто з них мандрував разом із пані Сапсан Європою, виступаючи в циркових виставах) насилу стримували позіхання.

Під розтяжкою з написом «НЕЙМОВІРНІ ЛЮДИ-СІРНИКИ» джентльмен із сотнями сірникових коробок, приклеєних до тіла, з розгону налетів на чоловіка, так само обклеєного сірниками, і від цього полум’я охопило груди чоловіка-сірника, а той замахав руками, зображаючи удаваний жах.

— Аматори, — пробурмотіла Емма й потягла нас до наступного атракціону.

Дивацтва росли в геометричній прогресії. Нам трапилася дівчина в довгій сукні з бахромою. Все її тіло оповив гігантський пітон. Він звивався й танцював за її наказами. Еммі довелося визнати, що це принаймні трохи незвичайно, бо вміння заклинати змій властиве лише синдриґасті. Та коли Емма заїкнулася дівчині про пані Королик, та неприязно на нас зиркнула, а змія засичала, показала зуби, і ми пішли далі.

— Ми марнуємо час, — заскиглив Єнох. — Час пані Сапсан невблаганно спливає, а ми ярмарком шастаємо. Може, купимо солодощів і залишимося тут на цілий день?

Утім, попереду лишалася тільки одна потвора, тому ми пішли далі. Остання сцена з простим задником була порожня, на ній стояв маленький столик із квітами, а на мольберт спиралося оголошення: «ВСЕСВІТНЬО ВІДОМА СКЛАДАНА ЛЮДИНА».

На сцену вийшов помічник, тягнучи за собою валізу. Поставив і пішов.

Зібрався натовп глядачів. Валіза стояла посередині, привертаючи до себе погляди. Люди стали викрикувати: «Починай!» і «Показуйте потвору!».

Валіза завовтузилася. Потім затряслася, заходила ходором, аж поки не перекинулася на бік. Юрба зацікавлено посунула ближче до сцени.

Ляснули застібки, і дуже повільно валіза відчинилася. Зсередини на глядачів визирнула пара білих очей, і крізь щілину показалося обличчя дорослого чоловіка з охайно підстриженими вусами і в маленьких круглих окулярах, котрий незбагненним чином заліз у валізу, не більшу за мій торс.

Натовп вибухнув оплесками, які ставали гучнішими, поки потвора кінцівку за кінцівкою розкладала своє тіло і зрештою вилізла з неймовірно малої валізи. Чоловік був високий, як каланча, і худющий. Насправді його стрункість непокоїла, бо здавалося, що ще трохи — і кістки розітнуть шкіру. Він був схожий на ходячий знак оклику, однак тримався так гідно, що я не міг з нього сміятися. Він суворо оглянув натовп, що схвально йому улюлюкав, і глибоко вклонився.