— Нумо, друже, — прошепотів йому Г’ю. — Пора додому. — Він виставив уперед язика, поклав на нього бджолу й стулив рота.
Єнох поплескав його по плечу.
— Я заради тебе готовий повернути їх до життя, але не знаю, чи вдасться це, бо вони такі маленькі.
— Усе одно спасибі. — Г’ю прокашлявся і сильно потер щоки, неначе сердився на свої сльози за те, що вони його виказали.
— Ми знайдемо тобі інших бджіл, коли вилікуємо пані Сапсан, — спробувала втішити його Бронвін.
— До речі, — звернувся Єнох до Емми, — тобі вдалося додзвонитися по тому телефону до якоїсь імбрини?
— До жодної, — відповіла Емма і, згорбившись, сіла на перевернутий смітник. — Я сподівалася, що бодай раз нам неймовірно пощастить. Але ні.
— Тоді, схоже, собака мав рацію, — сказав Горацій. — Великі контури Лондона впали перед ворогом. — Він урочисто схилив голову. — Сталося найгірше. Усіх наших імбрин викрали.
Ми всі посхиляли голову. Веселощі мов рукою зняло.
— У такому разі, — мовив Єнох, — Міларде, розказуй нам усе, що ти знаєш про каральні контури. Якщо імбрини саме там, нам доведеться організувати рятувальну операцію.
— Ні, — похитав головою Мілард. — Ні, ні, ні.
— Тобто як це — ні? — здивувалася Емма.
Мілард здушено захрипів і став якось дивно дихати.
— Тобто… ми не можемо…
Здавалося, слова застрягли йому в горлі.
— Що з ним таке? — спитала Бронвін. — Міле, що сталося?
— Ану, кажи, що означає це твоє «ні», — погрозливо наказала йому Емма.
— Бо ми загинемо, ось чому! — голос у Міларда зривався.
— Але там, у звіринці, ти говорив так, наче це дуже просто! — нагадав я йому. — Наче ми можемо зайти в каральний контур у ритмі вальсу…
Мілард був у істериці, дихав часто-часто — і мене це налякало. Бронвін знайшла зіжмаканий паперовий пакет і сказала йому дихати в нього. Трохи прийшовши до тями, він відповів:
— Пробратися в такий контур доволі просто, — повільно, контролюючи дихання, промовив він. — А от вибратися проблемно. Тобто живими вибратися. Каральні контури — вони такі, як про них розказував пес, і ще гірші. Ріки вогню… кровожерні вікінги… у повітрі витає чума, не можна дихати… а на додачу до всього цього, наче якесь диявольське попурі, птах його знає скільки витворів і порожняків!
— Що ж, фантастика! — Горацій підняв руки. — Знаєш, ти міг би й раніше нам сказати… наприклад, у звіринці, коли ми все це планували.
— Горацію, а що б це змінило? — Він ще кілька разів вдихнув повітря з пакета. — Якби я описав це все у лячних барвах, ви б дозволили, щоб людяність пані Сапсан вичахла?
— Звісно, ні, — обурився Горацій. — Але ти мав розказати нам правду.
Мілард впустив пакет на землю. До нього поверталися сили, а разом із ними — і впевненість.
— Визнаю: я трохи применшив небезпеку каральних контурів. Але ж я не думав, що ми справді колись підемо в них! Попри всі ті набридливі розповіді про Лондон, я був певен, що ми знайдемо щонайменше один контур, на який ще не напали, і там буде імбрина, на яку можна розраховувати. І як нам відомо, ми ще можемо його знайти! Чи можемо ми знати напевно, що їх усіх викрали? Чи бачили ми їхні розграбовані контури на власні очі? Що, як телефони імбрин просто… відімкнули?
— Усі? — із сарказмом спитав Єнох.
На це навіть Оливка, вічна оптимістка Оливка похитала головою.
— Міларде, то що ти пропонуєш? — спитала Емма. — Обійти всі лондонські контури в надії на те, що знайдемо когось удома? І які шанси на те, що зіпсовані, які нас шукають, залишать ці контури без охорони?
— Думаю, у нас більше шансів пережити ніч, якщо ми проведемо її, граючи в російську рулетку, — підштрикнув Єнох.
— Я лише маю на увазі, — сказав Мілард, — що в нас немає доказів…
— А яких доказів тобі ще треба? — спитала Емма. — Калюж крові? Купи повисмикуваного з імбрини пір’я? Пані Шилодзьобка була переконана, що всіх лондонських імбрин викрали. І ти що, більше знаєш, ніж пані Королик, сама імбрина? А тепер ми тут, і жоден контур не відповідає на телефонні дзвінки. Тож, будь ласка, розкажи мені, чим ходіння від контуру до контуру відрізняється від самогубчо небезпечного марнування часу?
— Стривайте, я зрозумів! — вигукнув Мілард. — А як щодо пані Королик?
— А що з нею? — спитала Емма.
— Ви забули, що нам розказував пес. Кілька днів тому пані Королик вирушила в Лондон, коли почула, що її сестер-імбрин викрали.
— Ну і?..
— А що, як вона досі тут?
— Тоді її, найпевніше, уже схопили, — висловив припущення Єнох.
— А якщо ні? — Голос Міларда бринів надією. — Вона могла б допомогти пані Сапсан, і тоді нам би не довелося навіть близько підходити до каральних контурів!
— І де ти пропонуєш її шукати? — ущипливо спитав Єнох. — Залазити на дахи й викрикувати її ім’я? Це тобі не Кернгольм, у цьому місті мільйони людей!
— Її голуби, — сказав Мілард.
— Що?
— Про те, що імбрин викрадають, пані Королик сповістили її незвичайні голуби. Якщо вони знали, куди забрали решту імбрин, тоді й про місце перебування пані Королик мають знати. Зрештою, вони належать їй.
— Ха! — шпигнув Єнох. — Єдине, що тут здається більш нормальним, ніж простакуваті дами середнього віку, — це зграї голубів. І ви хочете обшукати весь Лондон, щоб знайти одну зграю?
— Так, якось воно трохи нереально, — погодилася Емма. — Пробач, Міле, я не уявляю, як із цього може щось вийти.
— Тоді вам пощастило, що я нашу поїздку потягом використав для досліджень, а не для пустопорожньої балаканини. Хто-небудь, дайте мені «Казки»!
Бронвін пошукала у валізі книгу й передала йому. Мілард заходився енергійно гортати сторінки.
— Тут можна стільки відповідей знайти, — сказав він. — Якщо, звісно, знаєш, що шукати. — На одній сторінці він зупинився і тицьнув пальцем у верхній рядок. — Ага! — І розвернув книжку, щоб показати нам свою знахідку.
Казка називалася «Голуби святого Павла».
— А хай йому грець, — протягнула Бронвін. — Це можуть бути ті самі голуби, про яких ми говоримо?
— Якщо про них написано в «Казках», то це майже напевно дивні голуби, — сказав Мілард. — А скільки зграй дивних голубів може існувати на світі?
Оливка заплескала в долоні.
— Міларде, ти геній! — вигукнула вона.
— Дякую, так, я знаю.
— Стоп, щось я заплутався, — сказав я. — А чому вони святого Павла?
— Навіть я знаю, — докорила Оливка. — Це собор! — Підійшовши до кінця провулка, вона показала на велетенську баню, що височіла вдалині.
— Це найбільший і найвеличніший собор у Лондоні, — пояснив Мілард, — і якщо чуйка мене не підводить, то саме там і гніздяться голуби пані Королик.
— Сподіватимемося, що вони вдома, — сказала Емма. — І що в них для нас є добрі новини. У нас на них останнім часом дефіцит.
Поки ми пробиралися лабіринтом вузеньких вуличок до собору, на всіх напала похмура мовчанка. Тривалий час ніхто з нас не зронив ні слова, лише взуття стукотіло об бруківку і місто шуміло довкола: літаки, рівний гуркіт транспорту, сирени навкруги нас заливалися співом і зривалися на тонке виття.
Що далі від вокзалу ми відходили, то більше бачили слідів бомб, які дощем пролилися на Лондон. Фронтони будівель, побиті шрапнеллю. Розтрощені вікна. Вулиці, що блищали від інею з потовченого на порох скла. У небі виднілися пухкі сріблясті дирижаблики, з’єднані з землею за допомогою довгого павутиння дротів.
— Аеростатні заслони, — пояснила Емма, коли побачила, що я вигнув шию і дивлюся на одну з тих штук. — Німецькі бомбардувальники заплутуються в них уночі й падають.
Далі ми підійшли до місця руйнації, такого дивного, що я мусив зупинитися і з відвислою щелепою роздивлятися — не від якогось нездорового вуаєризму, а тому, що мозок відмовлявся сприймати те видиво без додаткової роботи. На всю широчінь вулиці розкинулася вирва від бомби, схожа на рот чудовиська, де замість зубів стирчали уламки тротуару. З одного краю вибухом відірвало передню стіну будівлі, проте всередині все залишилося більш-менш цілим. Це нагадувало ляльковий будиночок: усі кімнати було видно з вулиці — їдальню зі столом, накритим до обіду, сімейні фотографії на стінах у коридорі (знімки перекосилися, проте досі висіли), рулон туалетного паперу, розкрученого і підхопленого вітром, що майорів у повітрі, наче довгий білий прапор.