Уголос я, звісно, цього не сказав. Припнув язика, стиснув щелепу і сподівався, що проживу досить довго, аби принаймні померти в більш цікавий спосіб, ніж звалитися з коня.

Після першого ж «вйо!» ми зірвалися учвал. Я миттю забув про почуття гідності й ухопився за цигана, який сидів у сідлі переді мною і тримав віжки. Усе сталося так швидко, що я навіть не встиг помахати на прощання рукою циганам, які зібралися, щоб провести нас у путь. Хоча це було й на краще: прощання ніколи не були моїм коником, а останнім часом життя чомусь перетворилося на суцільну їх смугу. Прощання, прощання, прощання.

Ми їхали. Мої стегна заніміли від того, що я міцно стискав кінські боки. На чолі загону їхав Бехір, за ним у сідлі сидів його особливий син. Хлопчик їхав, випроставши спину, тримаючи руки по боках, впевнений і хоробрий. Такий разючий контраст із минулою ніччю. Тут, серед циган, він перебував у своїй стихії. Ми йому потрібні. Його народом були роми.

Зрештою біг коней уповільнився, і я наважився відірвати обличчя од піджака вершника та розглянутися довкола. Ліс поступився місцем полю. Ми спускалися в долину, посеред якої лежало містечко, що потопало в зелені й з того місця, де ми були, здавалося не більшим за поштову марку. До нього з півночі наближалася довга низка цяток з хмаркою на чолі: парким диханням паротяга.

Трохи не доїжджаючи до міської брами, Бехір зупинив коней.

— Далі ми не поїдемо, — сказав він. — У містах нас не дуже люблять. Та увага, яку ми до себе привертаємо, вам не потрібна.

Мені важко було уявити, щоб хтось мав щось проти цих добродушних людей. Проте такі самі забобони змусили й дивних стати вигнанцями суспільства. Так усе обернулося в цьому сумному світі.

Ми з дітьми злізли з коней. Я став позаду інших, сподіваючись, що ніхто не помітить, як тремтять у мене ноги. Коли ми вже збиралися йти, Бехірів син зіскочив з батькового коня й крикнув:

— Стійте! Візьміть мене з собою!

— Я думала, ти з ним поговориш, — сказала Емма Міларду.

— Я й поговорив.

Із сідельної сумки хлопчик витяг наплічник і надів його на спину. Він всерйоз зібрався йти з нами.

— Я вмію готувати, — сказав він. — І дрова рубати, й верхи їздити, й усякі вузли в’язати!

— Хто-небудь, вручіть йому медаль, — підштрикнув Єнох.

— На жаль, це неможливо, — делікатно сказала хлопчику Емма.

— Але я такий, як ви… і з кожною хвилиною роблюся все більш схожим! — Хлопчик став розщібати пасок на штанях. — Подивіться, що зі мною коїться!

Перш ніж його встигли спинити, він спустив штани до щиколоток. Дівчатка зойкнули й повідверталися.

— Ану бігом надів штани, псих ти хворий! — заволав Г’ю.

Але там не було чого бачити — від попереку й нижче він був невидимий. Нездорова цікавість підштовхнула мене зазирнути під його видиму половину, і перед моїми очима відкрився кришталево прозорий вигляд усього, що відбувалося в його кишках.

— Погляньте, на скільки я зник відучора! — з панічними нотками в голосі промовив Раді. — Скоро щезну весь!

Від подиву цигани аж роти порозтуляли, а потім стали перешіптуватися. Навіть їхні коні, здавалося, стривожилися й відійшли від безтілесної дитини.

— А бодай мені крила! — сказав Єнох. — Він існує тільки наполовину.

— Ох, бідолашний, — жахнулася Бронвін. — Може, візьмемо його?

— Ми не якийсь там мандрівний цирк, до якого можна приєднатися, коли заманеться, — пробурчав Єнох. — У нас небезпечне завдання врятувати нашу імбрину, нам нема коли панькатися з новеньким, який дупля не дає!

Очі у хлопчика розширилися й налилися слізьми. Наплічник сповз і впав на землю, а він навіть не помітив.

Емма відвела Єноха вбік.

— Ти був із ним занадто грубий. Попроси вибачення.

— І не подумаю. Це тупо. Ми змарнуємо на нього свій дорогоцінний час, якого й так мало.

— Ці люди врятували нам життя.

— Наші життя не довелося б рятувати, якби нас не запхали в ту розчудесну клітку!

Емма махнула на Єноха рукою і повернулася до хлопчика.

— За інших обставин ми би прийняли тебе з розкритими обіймами. Але тепер уся наша цивілізація і спосіб життя під загрозою знищення. Тому, розумієш, тепер невдалий час.

— Так нечесно, — заскиглив хлопчик. — Чому я не почав зникати сто років тому? Чому це сталося саме тепер?

— Кожна дивовижна здібність проявляється саме тоді, коли настає її час, — пояснив Мілард. — У декого — ще в немовлячому віці, у декого — лише в старості. Я чув про чоловіка, який не знав, що вміє піднімати предмети силою думки, поки йому не виповнилося дев’яносто два роки.

— А я стала легшою за повітря тієї миті, як народилася, — гордо сказала Оливка. — Я вискочила з мами й злетіла аж до лікарняної стелі! І лише пуповина завадила мені вилетіти у вікно й піднятися до хмар. Казали, що лікар зомлів від шоку!

— Люба, ти й досі незле шокуєш, — і Бронвін попестила її по спині, щоб підтримати.

До хлопчика підійшов Мілард, видимий лише завдяки пальту й чоботам, що на ньому були.

— А що про все це думає твій тато? — спитав він.

— Звичайно, ми не хочемо з ним розставатися, — сказав Бехір. — Але як ми зможемо піклуватися про нашого сина, якщо ми його не бачимо? Він хоче піти. І я не знаю, може, серед своїх йому справді буде краще.

— Ви любите його? — у лоб спитав Мілард. — А він вас любить?

Бехір спохмурнів. У своїх почуттях він був традиціоналістом, тож запитання його спантеличило. Проте, трохи пом’явшись і побурмотівши щось, він зрештою гаркнув:

— Звісно! Він мій син.

— Тоді свої для нього ви, — сказав Мілард. — Місце цього хлопчика — з вами, не з нами.

Бехір не хотів показувати емоції перед своїми людьми, але тут я побачив, як спалахують у нього очі й стискаються щелепи. Він кивнув, подивився на сина і сказав:

— Що ж, ходімо. Підніми наплічник і ходімо. Твоя мати вже, мабуть, чай заварила.

— Добре, тату. — Здавалося, хлопчик відчуває розчарування й полегшення водночас.

— Ти не пропадеш, — запевнив його Мілард. — Усе буде добре. А коли все це закінчиться, я тебе знайду. Нас, таких, чимало є, і настане день, коли ми відшукаємо їх разом.

— Обіцяєш? — Погляд хлопчика був сповнений надії.

— Обіцяю.

По тому хлопчик виліз у сідло до батька, а ми розвернулися й увійшли через браму в місто.

Розділ шостий

Містечко називалося Коул^[3]. Не Коултон чи Коулвіл. Просто Коул. Вугілля тут було скрізь: валялося гостроверхими купами біля бічних дверей будинків, підіймалося у вигляді маслянистого диму з димарів, брудними патьоками лежало на комбінезонах чоловіків, що йшли на роботу. А ми щільними рядами прошмигнули повз них до станції.

— Швидко, — проінструктувала Емма. — Не розмовляти. Опустити очі.

У нас було незмінне правило: без потреби не дивитися в очі нормальним, бо погляди могли призвести до розмов, а розмови — до запитань, а дивним дітям важко відповідати на запитання нормальних дорослих так, щоб це не породило ще більше запитань. Найбільше запитань, звісно, викликала власне зграйка замурзаних дітей, які мандрували самі-самісінькі під час війни — та ще й з великою хижою птахою з гострими пазурами, що сиділа в однієї дівчинки на плечі. Але містяни нас майже не помічали. Вони блідими тінями з’являлися на звивистих вуличках Коула біля мотузок для сушіння білизни й у дверях пабів, понурі, мов зів’ялі квіти. На мить звертали до нас погляди, та одразу ж і відводили. У них були інші клопоти.

Залізнична станція була зовсім маленька, і я засумнівався, що її помічали поїзди. Накритою була лише квиткова будка, крихітна повітка посеред відкритої всім вітрам платформи. Всередині спав у кріслі чоловік. Біфокальні окуляри зі скельцями завтовшки з пляшкове скло сповзали йому з носа.

Емма гучно постукала у віконце, від чого касир різко прокинувся.

— Вісім квитків до Лондона! — вигукнула вона. — Нам треба бути там не пізніше середини дня.