— Викрали, — гордо повторила Емма, — але ми викрали її назад.

— У такому разі, — Едисон вклонився пані Сапсан, — це надзвичайно велика втіха, мадам. Я ваш покірний слуга. Якщо вам потрібне місце, щоб перевтілитися, я радо проведу вас у покої пані Королик.

— Вона не може перевтілитися, — сказала Бронвін.

— Як це? — спитав Едисон. — Соромиться?

— Ні, — похитала головою Бронвін. — Вона застрягла в тілі птахи.

Люлька випала Едисону з рота.

— О ні, — промовив він тихо. — Ви в цьому впевнені?

— Вона вже два дні така, — відповіла Емма. — Я думаю, якби вона могла перевтілитися, то вже давно б це зробила.

Едисон зняв окуляри й подивився на птаху широко розплющеними від тривоги очима.

— Можу я її оглянути? — спитав він.

— Еді в нас — доктор Дуліттл, — пояснила емурафа. — Він усіх лікує, коли ми хворіємо.

Бронвін розгорнула пані Сапсан і поставила її на землю.

— Тільки обережніше з її поламаним крилом, — попередила вона.

— Авжеж, — кивнув Едисон. Огляд він почав з того, що повільно обійшов птаху довкола й роздивився її з усіх ракурсів. Потім великим мокрим носом понюхав її голову та крила. — Розкажіть, що з нею сталося, — врешті-решт попросив він. — І коли, і як. Розкажіть усе.

Емма взялася переповідати всю історію: як пані Сапсан викрав Ґолан, як вона мало не потонула у своїй клітці в океані, як ми її врятували від субмарини, якою керували витвори. Звірі захоплено слухали. Коли розповідь було закінчено, собака кілька хвилин збирався з думками, а потім видав діагноз:

— Її отруїли. Я в цьому не сумніваюся. Дали їй якийсь препарат, який штучно утримує її в тілі птаха.

— Серйозно? — спитала Емма. — А звідки ви знаєте?

— Викрадати й перевозити імбрин — небезпечна справа, коли вони в людській формі й можуть робити свої фокуси з зупиненням часу. А от у пташиній подобі їхні можливості дуже обмежені. Такою вашу директорку легко сховати, вона непримітна… становить значно меншу загрозу. — Він глянув на пані Сапсан. — Витвір, який вас викрав, бризкав на вас чимось? — запитав він у неї. — Рідиною чи газом?

Голова пані Сапсан сіпнулася й опустилася. Це було схоже на кивок.

Бронвін аж охнула.

— О пані, мені страшенно жаль. Ми й гадки не мали.

Я відчув укол провини. То я привів витворів на острів. Через мене все це сталося з пані Сапсан. Через мене дивні діти втратили домівку (принаймні частково). Сором від цього каменем розпирав мені горло.

— Але ж вона одужає? — спитав я. — Повернеться?

— Крило загоїться, — відповів Едисон. — Але без допомоги на людину вона вже не перетвориться.

— А яка допомога їй потрібна? — спитала Емма. — Ви зможете зарадити?

— Допомогти їй може лише інша імбрина. І часу на це лишається катастрофічно мало.

Я напружився. То було щось нове.

— Що ви маєте на увазі? — спитала Емма.

— Не люблю повідомляти погані новини, — сказав Едисон, — але два дні в такому стані для імбрини — це багато. Що більше часу вона проводить у пташиній подобі, то більше людського єства втрачає. Пам’ять, слова — усе, що було визначальним для її сутності. Зрештою вона взагалі перестане бути імбриною. Буде лише птахою до кінця життя.

Перед моїм внутрішнім зором виникла картина: пані Сапсан лежить на столі в реанімації, довкола неї метушаться лікарі, її дихання зупинилося — і кожна секунда, яку відміряє час, завдає її мозку непоправної шкоди.

— Скільки? — спитав Мілард. — Скільки часу в неї ще є?

Едисон примружився, похитав головою.

— Два дні, якщо вона сильна.

Шепіт і зойки. Ми всі пополотніли.

— Це точно? — спитала Емма. — Ви цілковито, абсолютно в цьому впевнені?

— Я вже бачив таке раніше. — Едисон побрів до маленької сови, яка сиділа на гілляці поблизу. — Наша Олівія була молодою імбриною, але під час навчання з нею стався жахливий нещасливий випадок. Її привезли до нас через п’ять днів. Ми з пані Королик зробили все, що від нас залежало, аби її повернути, але допомогти їй не вдалося. Це було десять років тому. Відтоді вона така.

Сова мовчки на нас дивилася. У ній не було іншого життя, окрім тваринного. Про це говорили її тьмяні очі.

Емма підвелася. Здавалося, вона хоче щось сказати (я надіявся, щоб згуртувати нас, підштовхнути до дій якоюсь полум’яною промовою). Але вона не змогла видушити ні слова. Проковтнувши ридання, Емла побрела геть.

Я гукнув її, та вона не спинилася. Решта просто проводжали її поглядами, приголомшені страшною новиною, а ще більш приголомшені очевидною Емминою слабкістю й нерішучістю. Вона так довго зберігала відвагу перед лицем усіх цих подій, що ми стали сприймати це як належне. Але вона не була куленепробивною. Вона була людиною, нехай і дивною.

— Пане Джейкобе, краще поверніть її, — сказала мені Бронвін. — Нам не слід тут залишатися надовго.

Емму я наздогнав біля краю плато. Вона стояла й дивилася на краєвид унизу: положисті зелені пагорби спускалися до далекої рівнини. Вона чула, що я підходжу, але не обернулася.

Я дочовгав до неї та замислився над тим, що б його такого втішного сказати.

— Я знаю, що ти злякалася, і… і три дні — це не так уже й багато, але…

— Два дні, — виправила вона. — Може, два дні. — Губа в неї затремтіла. — І це навіть не найгірше.

— А що може бути гірше? — жахнувся я.

Емма вперто боролася зі слізьми, що підступали, але тієї миті сили раптово полишили її і вона здалася: осіла на землю й зайшлася плачем. Я став навколішки й обійняв її за плечі. Так ми й сиділи.

— Мені дуже шкода, — тричі повторила вона. Її хрипкий голос був як розкошлана мотузка. — Не треба було тобі залишатися. Я не повинна була тобі дозволяти. Але я була егоїсткою… такою страшною егоїсткою!

— Не кажи так. Я тут. Я тут і нікуди не піду.

Після цих слів вона заридала ще сильніше. Я притисся губами до її лоба і цілував, аж поки буря сліз не вщухла й ридання перейшли у схлипування.

— Будь ласка, не мовчи, — попрохав я. — Скажи, що таке?

За хвилину вона сіла рівно, витерла очі й спробувала себе опанувати.

— Я мала надію, що мені ніколи не доведеться це казати. Що це не матиме значення. Пам’ятаєш, я казала тієї ночі, коли ти вирішив піти з нами, що тобі, може, більше не вдасться повернутися додому?

— Звісно, пам’ятаю.

— Дотепер я не розуміла, наскільки це правдиво. Боюся, що я прирекла тебе, Джейкобе, мій милий друже, на коротке життя у пастці світу, який вмирає. — Вона судомно втягнула повітря і повела далі: — Ти прийшов до нас через контур пані Сапсан, а це означає, що назад ти можеш повернутися за допомогою пані Сапсан чи через її контур. Але її контуру вже нема, а якщо навіть є, то скоро не буде. Тобто твій єдиний спосіб вернутися додому — це допомога самої пані Сапсан. А якщо вона ніколи не стане людиною…

Я спробував проковтнути слину, та в горлі було сухо.

— То я застрягну в минулому.

— Так. І повернутися в той час, який був для тебе своїм, ти зможеш лише в один спосіб — чекаючи його день за днем, рік за роком.

Сімдесят років. На той час мої батьки та всі, кого я знав і кого любив, помруть, та й сам я для них усіх буду давно мертвий. Звісно, за умови, що ми переживемо всі ті халепи, які випадуть на нашу долю, я зможу знайти своїх батьків за кількадесят років, коли вони народяться. Але який у цьому сенс? Вони будуть дітьми, і я буду для них чужий.

Мені хотілося б знати, коли мої нинішні батьки, що лишилися вдома, перестануть вірити в те, що знайдуть мене живим. Яку історію собі розкажуть, щоб моє зникнення мало бодай якийсь сенс. Я втік? Збожеволів? Кинувся в море з кручі?

Чи влаштують вони мені похорон? Чи куплять труну? Чи напишуть моє ім’я на надгробку?

Я стану загадкою, яку їм не розгадати. Раною, яка ніколи не загоїться.

— Мені дуже шкода, — знову повторила Емма. — Якби я знала, що з пані Сапсан усе так погано, клянусь, я б нізащо в житті не просила тебе лишитися. Для жодного з нас теперішнє не має значення. Якщо ми лишимося там надовго, це нас уб’є! Але ти… в тебе там є сім’я, життя…