В душі подивляв я цю його справність та холоднокровність, що заспокійливо діяла на мої пошматовані нерви.

Було ще два кріси біля нас, що з них ми на переміну стріляли. Щохвилини влітали крізь розбиті шибки вікон ворожі кулі й, розбиваючи тиньк, застрягали з бренькотом у протилежній стіні. Так одноманітно, з якоюсь тупою, здавалося, послідовністю летіли одна за одною! Часом деяка розбивалася об залізні віконні ґрати й рикошетом падала недалеко нас на долівку.

В такі хвилини я здригався, хоч силкувався не дати пізнати по собі, що мене бентежить і жахом проймає оте дзижчання та протяжний свист кулі! Я відвертав тоді мої очі кудись убік, немов лякаючись стрінутися з поглядом Березюка; я соромився своєї слабосильности перед самим собою. І тямлю в одну таку хвилину: Березюк, якось так дивно вдивляючись в мене, відізвався спроквола:

– Лякаєшся?.. Ну, так! Є й чого! Та бачиш, людина не повинна лякатися того, з чого ясно здає собі справу, що бачить своїми очима й знає його суть!.. Жах? Що таке жах? Тільки щось нез'ясоване, недовідоме може пройняти нас жахом, щось, чиєї істоти не в силі ми просякнути до самої його суті!.. Так, так, та я не дивуюся тобі! Зі мною що иньшого. В мене, бачиш, є щось таке, ну, назвім його талісманом… він дає мені змогу безжурно слухати тієї музики, що так тебе бентежить, це щось, що, мов янгол добрий, береже кожного мого кроку, де не ступлю, куди не повернуся. Ти й не повірив би навіть!.. Та це довга історія!..

І замовк, не звертаючи уваги на моє чи то засоромлення, чи то ніяковість, що її, як мені здавалося, можна було читати з мого лиця, немов поринув у задуму, чи вслухався в мельодію пролітаючих поодалік нас куль. Лиш инколи торохтів і наш скоростріл, повільно повертаючись на цілу ширину свого обстрілу, й тоді на хвилину мали ми спокій. Противник зміняв свою позицію і підшукував кращого прицілу. Та це рідко бувало, бо муніції було обмаль і треба було її щадити.

В такі хвилини Березюк повертав свою голову в мій бік, і з уст його падало слово «лента», а його руки занурювались у кишені, нервозно отрясаючи з них залишки тютюну, що між закладками ще полишився. А за хвилину знову налягав на скоростріл, пестливо пригортаючись до нього, мов дитина до матері. І так минали ці довгі, довгі години, що вічністю нам здавалися, хоч осінню день короткий, і вже незабаром з полудня тіні, що падали від дерев на узбіччях цитаделі, снувалися по кімнаті й ховалися по кутках.

Нам всього бракувало. І харчі, й амуніція, і виснажені сили наші добігали краю. Відтяті від світа, не знали ми нічого, що діється кілька кроків подалі від нас, на другій вулиці. Ніхто не приходив нам на зміну, ніхто, здавалося, не цікавився нами. Хіба тільки невидимий противник не забував піклуватися нами, а то світ цілий, здавалося, забув про наше існування, бо навіть ранкове сонце не всміхалося до нас своїм промінням, тільки аж геть під полуднем кілька малих промінчиків крадькома зазирало у нашу кімнату!

Часом, та це тільки як вже стемніло, вбігав до нас командант нашого крила, четар Ліськевич, розпитував про ситуацію, про те, звідки дістаємо найсильніший вогонь, кидав кілька приказів на найближчі години й зникав, прощаючись:

– Нічого, хлопці! Тільки витривати, усе гаразд буде!

А ми знову залишалися самі, знову мовчки стежили за противником крізь окрайок вікна, відки видно було перехрестя вулиць Коперника й Словацького та дашок будки, що стояла по другому боці вулиці, біля пішоходу.

І ще, але то вже десь далеко по опівночі, коли втихала на якийсь час стрілянина, приносили нам із поштового подвір'я, що межувало з будинком семінарії, трохи теплої кави, яка тхнула чомусь нафтою, а на смак скидалася на вивар з бурачиння… Тоді то Березюк підносив з якоюсь дивною повагою своє горня до уст і, попиваючи ту каву, звертався до мене:

– Пий, Івасику, пий! Це божеський трунок, що кріпить сили і підбадьорює духа! Це нічого, що вона трохи пахне! Нам на італійському фронті ще не таке давали! Раз тямлю, на цісарські ім'янини дістали ми кінський ґуляш з підливою, що ще більше тхнула, та зате делікатніше, бо заносило її бензиною!..

Якась усмішка з'явилася на мент на його лиці, немов підтверджуючи теорію про зв'язок між добрим настроєм людини і повнотою її шлунку, але зникла в тій хвилині, коли Березюк відклав своє порожнє горня у куток… Знову мовчки підійшов до скорострілу, попробував замок і знову почав вдивлятися своїми задумливими очима у темінь ночі. А вчора, то й про свій талісман розказував мені!

Це тоді, коли «запашна» кава на мент розвіяла його задуму, й погідний настрій так і прояснював його лице. Став говорити, як ніколи жваво, що дивно контрастувало з його звичною мовчанкою. Віднайшов ще десь у закамарках своїх кишень доволі великий недокурок і запалив його, прикриваючись полою плаща:

– Може, й не повіриш мені, може, й засумніваєшся у правдивости тієї пригоди, про яку розкажу тобі, а проте це правда, я маю талісман, що хоронить мене на кожному кроці і, як бачиш, оберіг мене досі, хоч усяке доводилося переживати. Було це в самих початках війни, у серпні, чи вересні чотирнадцятого року. Я служив у віденському стрілецькому полку між самими німцями. Гіркі були оті перші тижні моєї воєнної служби. Коли ти не знаєш німецької молоді, не знаєш їхнього духа, їх способу думання, звичок, то й уявити собі не зможеш моїх переживань. Мене незавидна іронія долі кинула в саме кубло вояцького життя, яке творила сотня мого стрілецького полку. А мусиш мати на увазі, що за мною не було того досвіду, який дала війна, де кожний крок ніс за собою смерть, де кожна хвилина навчала, ах, як гірко навчала, що тільки той буде горою, хто подужає противника, байдуже чим – п'ястуком, проворністю, чи підступом…

За мною був тільки шум подільських ланів і мелодія тужливих співанок, і те з покоління в покоління передаване: «Вчися, сину, то станеш паном, инакше підеш до шевця», і трохи скупих відомостей про «ablativus absulutus» та Горацієві трохеї… Ну, й ще туга за широкими полями, що виростили мене, за ясними очами нені, що плакала, коли я прощався, відходячи на війну. А душа в мене була цивільна!.. Я з нехіттю прислухався до суперечок про те, що у Фріца біцепс твердіший, ніж у Фреді, або, що цей калібер револьвера кращий за той… З якою огидою брав я вперше до рук кріса! Авжеж, цивільна душа була в мене, та не тільки в мене, в усього нашого покоління, вихованого батьками, для яких «мала птиця, а великі гроші» та «гній – душа господарства»* насонною лектурою були, а мандат до віденського райхстаґу кошмарною візією сон із вій проганяли… Очима поколінь, які, затуливши всі вікна фіранками, щоб, борони Боже, хто не почув, поспівували собі під периною: «вже більше літ двісті як козак в неволі»*, з тугою дожидали тієї хвилини, коли то «загальнолюдське братерське єднання визволить всіх трудящих синів бідної, заплаканої неньки з кігтів всіх її воріженьків», такими очима дивився я на світ…

І тепер дивно мені, що мої очі не вбачали цього бурхливого, кипучого життя, що плило довкола мене й розливалося через край, а яке ніяк не хотіло втиснутися в рамки вселюдського братерства і єднання!.. І тому-то спочатку так гірко довелося моїй цивільній душі зжитися з душами моїх товаришів, німчиків, тому так різко вражали тони їхніх пісень, що летіли над нами, коли ми маршували віденськими вулицями. Я йшов, не йшов, а снувався, а в душі моїй дзвенів плач моєї нені, в якому губилося все, і ці бадьорі вояцькі пісні й рівний стукіт підкованих чобіт, і незчисленні оклики «гайль» вуличної юрби на пішоходах. Чимсь таким чудацьким, незрозумілим було оте «гайль», що бурею зривалося, як довга й широка була вулиця, якою ми проходили, такими чужими, далекими мені були розсміяні лиця й очі, що придивлялися до машеруючих жовнірів. Я не дійшов ще тоді до розуміння, що ті довгі, сині, жовнірські шеренги, які колихалися, вибиваючи цілу симфонію ходи о вуличне каміння, – це їхні гордощі, кров від їх крови, кість від їх кости – тієї вулиці, тих лиць розсміяних, тієї товпи безіменної…