Звернув на доріжку, що з широкого шляху провадила в село. По правому боці перед селом стояла немов передня чата самітна хатина. Ворота були зачинені, навіть суканою мотузкою зав'язані. Двоє хатніх вікон і мала шибка в стайні відбивали в собі світло місяця і кидали зі своєї чорної глибини той несамовитий, мутний блиск, яким проймають всі вікна пустих хат у місячну ніч.

Поручник оперся ліктями на воротах. Збуджена його уявою станула на порозі хатини присадкувата тінь колишнього господаря, а у вікні майнуло дівоче обличчя.

Беззв'язні думки снувалися з голови поручника немов липке павутиння, що чіпається до кожного стрічного предмету. Солдатський дірявий чайник на гноївні… поламаний костур, припертий під хатою… оббитий, немов вишліфуваний, праник серед подвір'я…

Пішов далі в напрямку села, посміхаючись до місяця, до піль, до темної плями села, що маячіло недалеко. Думав про любов і неприємний спомин стягнув на хвилину його брови. Це було в горах, на літнищі, перед війною. Молодиця гуцулка вибігала до нього вечором у сад, а в неділю стрічалися звичайно в лісі, серед гір, куди вона виходила буцімто по афини*. Одної такої неділі підстеріг їх у лісі гуцул, її чоловік. Улашин побачив його, як він твердими кроками брів по глибокому мосі в його бік, підійшов і без слова вдарив Улашина кулаком в обличчя. Поручник не міг тепер уявити собі, як це сталося, що тоді, після удару в лице, він з роблено-погірдливим усміхом на устах, так само без слова чим швидше відійшов. А коли так незвичними рухами зсувався чим хутше зі скал, поринаючи щохвилини в повені мохів, почув за собою сміх. Це сміялися тамті – обоє. На другий день складав саме свої речі, щоби забратися з того села, як до його кімнати ввійшла гуцулка. На устах і очах мала зальотний, а разом якийсь материнський усміх.

– Паничу, – сказала, – якби мій був знав, що не віддасте, то бігме, був би не бив. Лишіться, паничу! Мій казав, що вже вам нічо не ме казати.

Ах, як палили його тепер при спомині ці слова! Щойно тепер, на війні, він зрозумів цілу глибінь тодішньої своєї нікчемности. Так, щойно тепер, коли приходилося йому йти самому і вести людей на кулі і смерть, коли кожний стріл учив його нової твердої фільософії життя, а кожна рана вчила його боготворити тіло та кров, з яких родиться дух. Тепер, після шести літ, дзвенів у його вухах цей глумливий сміх гуцула і гуцулки, немов шаркіт сталевого ножа на твердім точилі його теперішньої душі.

Перша хатина, якою зачиналося село, стояла по правому боці, близько біля дороги. Малесеньке подвір'я перед одиноким вікном не мало тину, тільки два похилені стовпи замість воріт. Напіврозвалений карничок стояв біля хатини на чотирьох широко розставлених лапках, немов сліпе безсиле щеня. У межу з цією хатиною, відгороджена рівним, плетеним грабовим тином від вулиці і обшарпаного сусіда, серед просторого подвір'я німіла своїми замкненими дверима, немов багацька молодиця з ціпко стисненими устами, висока хата з новою стриженою, надміру високою стріхою. На середній дошці високої фами вгорі виднів до місяця великий, синькою намальований трираменний хрест, а на фіртці, завішена на цвяху, висіла стара почорніла ікона Пречистої. Поручник Улашин посміхнувся. Такі ікони висіли тут у кожному евакуйованому селі, майже на кожних воротах, їм останні слізні погляди селян лишали під опіку свою святу землю.

Поручник простягнув руку, щоби зняти ікону і приглянутися їй ближче, коли почув нараз поза собою тихий шелест. Обернувся нагло, немов ударений у спину елєктричною іскрою, і побачив на яких десять кроків від себе причаєну, велику буру собаку: її тулуб майже сидів на підтягнених під запалий живіт задніх ногах, а передні широко розставлені лапи, дрібними хижими кроками посувалися вперед. З острокінчастої косматої пащі шкірилися два ряди білих, міцних зубів, з-поза яких видобувався спершу тихий, а далі щораз голосніший низький, глухий гаркіт. Він ріс спроквола, але постійно, рівно степенований, немов пнувся щораз вище по ступнях собачої люті.

Положення поручника стало неприємне і разом смішне. Не мав зі собою ні револьвера, ні навіть баґнета, необачно залишивши їх перед вечерою у свому шатрі. Доки стояв, не ворухаючись, спертий плечима проти фіртки, собака посувалася тільки незначними кроками вперед. Але знятий нечайним приступом жаху перед дикими, фосфоризуючими очима голодної бестії, поручник перекинув нагло праву руку понад фіртку, щоби розщіпити зісередини защіпку і в тій самій хвилині щелепи бестії розтворилися, почувся скажений крикливий свист роззявленої гортанки і на судорожно витягнену ногу поручника впало з розгоном м'яке, космате тіло. Хто переживав коли-небудь таку мить, коли почував своє тіло, хоч би навіть у грубому, безпечному військовому черевику, в пащеці роз'юшеної собаки, той знає ту нервову дриґоту, що перебігає тоді тіло від стіп десь аж до заглибин мізку. Одна мить. Харкіт, шарпання грубої шкіри черевика і сильний товчок перед себе. Собака заточилася, метнулася вбік і, вже безустанно гавкаючи та в'їдаючи, почала кружити довкола поручника в диких, скажених присідах.

Фіртка була висока і защіпки з другого боку не можна було досягнути. Поручник Улашин стояв, притиснувшись плечима до фіртки, немов цирковий блазень, якого штукар обкидує навкруги ножами. Він раз-у-раз витягав перед себе то праву то ліву ногу, відбиваючи занадто близькі напади, а рукою у вільну хвилину поправляв на носі цвікер*. Не зважаючи на небезпеку, почав вже сам здавати собі справу з комічности цілої ситуації, коли нараз правдивий жах вколов його ледяною колючкою в серце і воно немов розтріснутий м'яч упало похололе на дно грудей. Від сторони села почувся далекий гамір собачого брехоту і сковиту. Далека буря голосів летіла від села і, наближаючись, тремтіла в повітрі гамором розгнузданої скажености. Думки Улашина, мов стадо сполоханих горобців, спурхнули нараз і розлетілися в ріжних напрямках, мигаючи в голові калейдоскопом найріжніших предметів і ситуацій. Високий тин, полковий табор, сьогоднішня вечірня розмова за столом, тічня здичілих собак, відхилені двері малої необгородженої сусідньої хатини, бура собака, що звернулася тепер у сторону надлітаючих голосів і скаженим дрібним гавкотом наглила їх до поспіху, стара ікона Богоматері на фіртці, тонке сукно його обтислих ґаліфе, навіть якесь викривлене злобою обличчя одного з його колишніх учнів і глумливі слова: «заїли собаки» і добродушне, опецькувате обличчя його чури, все це стало нараз шаховим полем його думок. Потім усі ті розгублені на мить думки збіглися, немов розсипані горіхи, по якійсь похилій площі в одну, ясним, гострим різцем заглиблену лінію і покотилися по ній одна за другою:

– Допасти до відхилених дверей малої необгородженої хати!..

Поручник Улашин не був боягузом. Мав за собою на війні навіть хвилини і вчинки, що їх люди називають подвигами відваги і за які дістав медалі хоробрости. Був кілька разів ранений, а недавно поражений гарматнім стрільном, і за те відпочивав тепер у запасних частинах під фронтом на службі перекладача. Але коли б у цю хвилину стояв перед поручником російський солдат із виціленим крісом, поручник боявся би, мабуть, менше, а в усякому разі инакше, не так по звірячому, не так підло.

У хвилину найбільшого напруження нервів і волі до рішаючої втеки блиснула Улашинові спасенна думка. Сягнув до кишені своєї блюзи і, коли, відступаючи вбік попри тин, почув нервами цілого тіла вишкірені зуби собаки біля своєї ноги, засвітив їй нагло в очі своєю елєктричною лямпкою. Собака, осліплена білим світлом, кинулася вбік і, підгорнувши під себе хвіст, шугнула з-під сліпучого снопа світла, немов з-під струї холодної води. В ту ж хвилину поручник, кидаючи поза себе світло лямпки, рвонувся попри тин на вузьке подвір'я з похилим карником, домчав до прочинених дверей хатини і затраснув їх за собою.

Тремкими від поспіху руками засував дерев'яну засуву і в тій самій хвилині, коли почувся вже безпечним, станула йому перед очима ціла не вояцька смішність його дикої утечі перед собакою. Мусів опертися на хвилину плечем об двері, щоби перевести дух. До дверей скажено добивалася знадвору собака. Нараз замовкла. Крізь двері почувся тоді чимраз ближчий гамір, немов шум і гук надходячого паровозу, який зближався бистрою лявиною роздертих звуків і розбився вкінці довкола хати голосами десятка голодних бестій. Поручник стояв у малих, закиданих сміттям і хворостом сінках, з яких настіж відчинені, низькі двері вели в таку саму низьку одиноку кімнату. Коліна втиналися ще трохи під поручником, коли поступився вперед, щоби переступити поріг. Зробив крок і аж у тій хвилині почув, що вдихає в себе не повітря, а щось немов гидку, смердячу гущу. Треба було якнайшвидше добитися до вікна і відчинити його. З витягненою перед себе елєктричною лямпкою ступав Улашин вперед, схилившись у низькій хатині, щоби не вдарити головою об сволок. Нараз посовгнувся. Світло лямпки, звернене на долівку, показало йому калюжу чорної, майже засохлої вже крови і неподалік біля постелі трупа старого, сивого мужика. На білій бороді застигла тонка, чорна течійка сукровиці, що плила з кутика сухих, землистих губ. В широко отвореному роті жовтіло кілька самітних пеньків, а глибоко завернені очі, немовби шукали чогось під лисим, випуклим лобом.