І в цей єдиний момент – мов дух зла, зринув перед нами дядько зі своїм ненависним псом. Ніби прокинувшися, застогнала Біла… руки її впали, музика нараз обірвалася. Дядько гостро глянув на неї, потім на моє надхнене, незаспокоєне ще лице й до крови закусив нижню губу.

– Холодно… вогко… можна простудитися. Пора додому.

Покірно встала вона й пішла за дядьком, за ними пішов і я.

Біла ступала неспокійними кроками, мов плутаючися в своєму убранні. Підходячи до дому, вона спіткнулася на корінець, я підхопив її за руки і, так підтримуючи, звів на східці. Дядько, оскаливши зуби, пропустив нас уперед. Але коли я, вивівши Білу наверх, пішов собі назад, я чув, як дядько прошипів по-зміїному:

– Як сміла ти дозволити цьому щеняті брати себе під руку? – і вслід за тим почувся звук ляпасу й затріснулися двері.

І не вразив мене той звук, мов грім, що розітнувся посеред тихої молитви? І не осліпило мене, не вдарило об землю? Ні. Як і вчора, як і сьогодні, так і зараз літав я над життям, в ухах ще дзвеніла не до описання мелодія, а решта – все вбачалося в тумані, під товщею прекрасних прозрочистих вод. Плинув мій білий човен і в ньому я, непритомний, удивлений у безмежність стрічних панорам…

Біла медіюм!

Я божеволів від сполучення цих двох слів. Тепер уже я зможу бути переможником усіх тайн! Тепер я можу розкривати таємниці законів природи, розуміти початок речей! Я центр! Від цього дня або природа змінить свої закони й вигадає собі иньші, або скориться без останку й сама признає себе подоланою.

Я не знаходив собі місця. Я то сідав до столу, то зіскакував і ходив по кімнаті, потім лягав, знову вставав. В реторті вже третій день кипів якийсь розчин, бо я як відкрутив ґаз два дні тому, так і не закручував його більше. Фантазія моя скакала скаженими скоками, мені самому хотілося злетіти за нею. Нестяма якась опанувала мене.

Я відчинив вікно. Ніч прислала мені в подарунок струю пахучого повітря, місяць поцілував мене в чоло. Я потягнувся ввесь до нього й хотів – не заспівати, а просто довго вести голосом одну ноту, тонку та високу, щоб вона, мов узенька стріла, йшла обіч місяцевого проміння.

Я почав то наближатися до вікна, то відступати. Коли наближався – ніжна прохолода ночі обіймала мене і тріпотом пробігала по тілі. А коли відступав у темряву кімнати всього крок назад – спливав на мене променястий блиск місяця і немов поринав я в теплий попіл якийсь.

І подолала мене ніч. Не зміг я боротися з нею, з мріями моїми – і вийшов у сад.

Зашуміли в честь мого приходу, а потім затихли знов листки на кущах. Мочачи ноги в росі, я пішов по траві, щоб вийти на таку алею, вздовж якої місяць кидав свої промені без тіней.

Я ступив на ту алею й пішов, піднявши голову уверх і дивлячись прямо в блискуче коло. А місяць немов падав на мене й тихо-тихо сміявся.

Ізнову я яскраво почув, що літаю над життям. Я не знав тоді, що таке світ, і що є в світі. Не знав, ні межі власних прав, ні межі власної безправности не знав, що таке обов'язок, а повинність важкими, наперед даними, путами своїми не тягла ще мене з моїх небес на землю. Рожевий туман мрій все застилав собою, і з-за тихого віяння звуків незрозумілих, я не чув стогонів. Я не знав ще тоді, що є на землі й гнилі від хороб люди, що зло і злочин звили собі гнізда не на дні океанів, серед молюсків і гадів морських, а в серцях людей. Нічого, нічого не знав я тоді і не передчував, що так скоро, так скоро доведеться пізнати.

А поки що – не знав, і співала душа. Та нараз у музику душі моєї вірвалися ще звуки – але ж які могутні, які всесильні!.. Що за інструмент? І що за звуки? Інструмент тільки рояль. А звуки – то «Marche funebre» Бетховена, того генія, що вмів з людських інструментів викликати небесні звуки. В величних акордах, що брали силу свою безпосередньо з тайників природи, з абсолютних її можливостей, співався гімн землі. «Земля єси і в землю відійдеш»…

Мов від сну я прокинувся. Певно, давно вже скінчилася музика, бо всюди було тихо. Я підвівся з колін.

Я підвівся з колін і побачив.

Я побачив Білу на низенькому бальконі. Мов божество, стояла вона біля самого краю й дивилася в небо, а я, я раб щасливий, підійшов і цілував, цілував край білого плаття, цілував білі ніжки… і щось шепотів я в екстазі, і тремтів увесь у сльозах.

І сталося тут щось страшне й безумне.

Мов тур із засідки, вискочив дядько з-за дверей і з диким криком божевільного кинувся до Білої.

– А-а-а!.. Нічні рандеву?! – і вдарив з цілою силою Білу в скроню.

Без звуку, як зірка, упала вона і… все упало… провалилося.

Коли я опритомнів, то побачив себе у своїй кімнатці на своїм ліжку. Наді мною схилилася чорна постать Агамемнона – він давав мені щось нюхати.

Першим моїм рухом було схопитися й бігти до Білої. Я рвонувся, але залізною рукою придавив мене негр до ліжка, аж я застогнав. Я знав, що скільки б я не борюкався, Агамемнон мене не пустить, раз він дістав такий наказ.

Поволі те, що сталося, пригадувалося мені, але – не вміщалося в мізку.

Що з нею? Що з нею?

Але я знав, що надаремне буду питати цього проклятого негра – він буде німий, як залізні двері. І я лежав придавлений до ліжка й хотів, щоб стеля упала на мене, а будинок увесь розвалився. В гарячій голові відбувалися дикі танці обривків гадок, а пальці судомно кривилися.

Потім я заспокоївся. Властиво, силою змусив себе заспокоїтися, щоб швидше кинув мене цей кам'яний негр і дав мені волю.

– Пусти, – сказав я йому, – я хочу умитися.

Агамемнон похитав головою, але все ж відступився від мене і став біля дверей. Я підвівся, посидів на ліжку, а потім, як п'яний, хитаючися, пішов умиватися.

Холодна вода відсвіжила мене. Я сів біля столу і спустив голову на руки. Але це я зробив тільки вид, що задумався; в дійсності ж єдиною моєю думкою було, щоб геть пішов цей істукан. Але він стояв, мов чорна статуя, і не рухався ні одним мускулом.

Тоді я підвів голову і якомога спокійнішим голосом сказав:

– Іди собі, я ляжу спати, – й спустив чорні завіси на своїх вікнах.

Негр вийшов. Але я добре знав, що він стоїть біля моїх дверей. Я замкнув їх на ключ, а сам ліг, не роздягаючися і, як то не дивно, заснув важким сном.

Уже був ранок. У замку чулася незвичайна якась метушня. Я свобідно вийшов зі своєї кімнати.

Повні кімнати були якихось незнайомих мені людей. У всіх були затурбовані обличчя, всі вони спішили кудись, і так дивно було бачити в цих спокійних кімнатах оцю суєту.

І ще одно: всі двері були поодчинювані, тоді як цього ніколи не бувало. Словом, ясно було, що тут щось сталося незвичайне, але що? Зрештою – не все хіба одно? Я вже нічому не дивувався, ніщо не могло мене зрушити: все в мені якось омертвіло, байдужість охопила серце – було все одно.

Флюїду я знайшов у її спальні. Вона, певно, була роздягнена й укрита білим простиралом. Голову закинула назад, лице воскове.

Коли я ввійшов до спальні, там було троє: мій дядько, якийсь поліцейський чин і якась ще вертлява чорна фіґурка. Всі вони, видно, щойно закінчили балачку, бо, коли я ввійшов, наступила павза.

Перервав її поліціянт.

– Ну! Так, значить, медичний огляд закінчений, можна приступити до складення протоколу.

Третя фіґура (певне, лікар) відповідала кивком голови.

– Так, так… Що ж час гаять?.. Покличте свідків та й… А я візьмусь за свій акт. Ах, ах… Така молода жінка…

– І так умерти, – додав поліціянт. – І як же це ви, панове вчені, не вигадали досі ніякої… машини чи що проти чаду?

– Проти чаду є одна тільки «машина» – обережність, – посміхнувшися, сказав лікар. Потім він з поклоном звернувся до дядька й ласкавим голосом запитав: – Де я міг би присісти для складання акту?

Тепер тільки я почув, що в кімнаті, не дивлячись на одчинені вікна, було чадно. Вона, моя Біла, лежала тут безпомічно, а над нею знову творився ще один обман.