– А він годен так надутись, як сич! –хвалилась Мартоха.

Поки жінки так гомоніли між собою, то малий Хомко на постаменті надимався, як міх циганський, надувався, як сич.

– Поки Хома в отій Америці, – гомоніла Мартоха, – то постамент гуляє, хай твій малий приходить – чи посидіти, чи з цяцьками погратись. Але хай тільки герелицю дітлахів за собою не водить.

– Говорять, поки Хоми Хомовича нема, то всякі тут внаджуються, щоб потай посидіти.

– Ой, Христе, за всім не впильнуєш, а наші яблунівські люблять покористуватись на дурничку. Глянеш посеред ночі у вікно, а на постаменті хтось та сидить, не буває, щоб не сиділо.

– А щоб полякати їх, га! – не так спитала, як порадила доярка Христя.

– Е-е, краще до тих, що здираються посеред ночі на постамент, і не підступатися. Страшно!

– Але ж постамент не їхній, а твій! А Хоми Хомовича! – гнівалась доярка. – І хто вчащає?

– Всякі вчащають. І свої, й чужі. То, дивися, наче з Сухолужжя чоловік стримить, як стовп, а то старенький вчитель із Великого Вербного руки на грудях склав і капцаніє опівночі. А якось упізнала бухгалтера з Кривошиїв, окуляри блищали проти місяця, як олія.

– Ти глянь, бухгалтери теж здатні псові очі псувати.

Ой, Христе!.. Всякого норову народ навідується, не

тільки вчителі чи бухгалтери. Вже б, здавалось, чого треба начальникові нашої райощадкаси, а її він навідувався. Тиждень тому, перед світанком. У шкіряному пальті, у шкіряному картузику. Та ще й балетках. Стояв на постаменті, поки півні розспівались. А півні розспівались, то він і щез, мовби чорт.

– У балетках? - - чомусь саме за балетки не повірила доярка Христя.

– Ага, в балетках! Нащо вже наш директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський...

– І Діодор Дормидонтович? – несподівано очі в Христі стали безглузді, як синиці.

– Ага! З портфелем та з парасолею, бо якраз дощик уночі крапав. Либонь, думав не тільки на постаменті постояти, а й папери якісь ділові переглянути, бо та школа хіба не об’їсть вух?.. Ой, Христе, всякий народ учащає, то хай. Аби тільки не пустили поголоски, що на моє обійстя протоптали стежку в горох, а не до постаменту... Бо хіба про лебедя не казали? Наче з-за вугла мішком прибиті, бо забули, який пояс на мене зодягнув Хома!

Білий лебідь, здогадавшись, що мовиться про нього, витягнув шию на ганку й подивився на жінок блискучими й круглими ягідками очей. Христя сказала малому Хомкові злазити з постаменту, хлоп’як спершу комизився, а далі зліз неохоче, пхинькаючи й схлипуючи.

– Великий рости й сам на свій постамент зароби! – побажала Мартоха гостям на прощання.

– Заробить, – мовила Христя, – бо він не з тих, що в чужій хаті переночують, ще й сокиру вкрадуть.

Усе добре було б із тим постаментом, якби не робот Вася. Якщо й серед людей вистачає отих, що будуть на санях від морозу дрижать, а під ними будуть кожухи лежать, то що вже тоді казати про таке чудо техніки, як робот! Якийсь індикатор відмовив чи напівпровідник завередував, мікроелементові памороки запаморочились – і будь ласка...

Замість на ферму йти, робот Вася посеред білого дня набрався з доброго дива в буфетниці Насті так, наче горілка добра, мов дідова торба. І, будучи павуком діло, поперся не кудись, а до Мартохи на постамент. Ледь здерся, а втриматись на ногах не годен – беркицьнувся й лежить на постаменті, розкинувши руки-ноги, ще й белькоче:

– Скрипливий робот скрипить, а здоровий робот лежить.

Півень привів курей до постаменту, сокорять насмішкувато, кудкудакають, джерґочуть по-своєму.

– Довелось мішкові та й кошелем стати, – розказує їм робот Вася.

Тут і нанесло Мартоху – злу, як муха в спасівку, й недобру, мов молоденька жалька кропива.

– А щоб ти був і вертівся і чорт знає де й подівся, – заходилась шпетити робота Васю. – А щоб тобі поминула масниця та настала середа і п’ятниця! Де ж це бачено, щоб посеред білого дня? А що люди казатимуть? Пропади мені, як руда миш, пропади ж ні за цапову душу!

Лишенько, що тут скоїлося з роботом Васею! Досі байдужий, як сира пампушка на холодній сковороді, витвір техніки став такий злий, що ти йому в рот руки без рукавиці не поклав би – відкусить. В лампочках-очах наче дві гадюки кублились, які хоч не вкусять, то засичать. Язик йому сіпався в роті оприскуватий, мов іскра.

– Дехто по Америках роз’їжджає, а ми тут за них коровам хвости крути! Дехто з капіталістами ручкається, а на них тут готовий постамент чекає! Трудящий робот усе повинен узяти в свої руки – й постаменти теж!.. З божої волі продамо штани й купимо солі!..

– Ах ви ж сякі-такі свищі в борщі, а жаба в юшці! Замість робити, надумав посеред білого дня на постаменті висиджуватись та до неба возноситись. Ти перше пороби з Хому, а потім і з капіталістами ручкатимешся, й постамент персональний матимеш за життя.

Отак вибанітувала Мартоха робота Васю, натерла йому перцю в ніс, отак оперезала словами на всю масницю. Й роботові як заціпило, наче стусана покуштував. Ісплигнув із чужого постаменту – й таки подався на колгоспну ферму до худоби. Видать, і в п’яного робота ще можуть зостатись якісь рештки совісті, здатне прокинутися сонне сумління.

РОЗДІЛ СОРОК ТРЕТІЙ,

В моїй голові, що знову якийсь час належала не мені, а непереборному зубному болю, щось різко клацнуло, наче посеред більярдного столу зіткнулись дві кулі. Потім у свідомості народився призвук, що складався з основного, терцевого й квінтового тонів... пролунав фагот – звуки линули в діапазоні від сі-бемолі контроктави до сі-бемолі першої октави, були навдивовижу соковитого, м’якого тембру... і вже гримнула фанфара, наче супроводжуючи урочисту процесію... Зубний біль ущухнув, і, мабуть, тому в голові встановлювалась не тільки краща чутливість, а й майнули перед зором перші кольорові картинки справжньої дійсності. Ось у густому натовпі показалась молода жінка з дитям на руках, до дитяти прикріплено клапоть паперу з написом англійською мовою: «Верніть мого тата додому»... Ось у ящику з харчовими відходами копирсається безробітний у дірявому ширококрисому ковбойському капелюсі... Спалахнули яскраві люстри у великому гральному залі, за столами для гри в рулетку – зосереджені обличчя жінок і чоловіків...

І нарешті зубний біль розтанув, як гірка пігулка, в голові стало ясно, мовби в ній запалахкотіло полярне сяйво. І в тому полярному сяйві стала розгортатись переді мною явина...

Білозубо всміхаючись широкоформатними рекламними усмішками, не йшло, а котилось по вулиці американського міста молоде подружжя. Котилось на ковзанах, тільки не звичайних, а роликових, бо хіба хтось зумів би котитись по тротуару на звичайних! Між батьком і матір’ю на роликових ковзанах котився їхній, десь п’ятирічного віку, хлоп’як. Рухи їхні, м’які й водночас поривчасті, чимось нагадували пташині: коли птах намагається відірватись од землі, ось-ось відірветься, ще тільки одне зусилля, ще тільки півзусилля... Маючи довгополою сутаною, з церковним требником під ліктем правої руки і з сендвічем у лівій руці слідом за ними котився на роликових ковзанах непевного віку богослужитель – чи не у в’єтнамській кампанії дістався йому п’явчастий рубець на підборіддя?.. Тілиста мотрона, схожа на хмару в штанях, посувалась на роликах так, як могли б посуватись курячі або свинячі драглі, якби їм також пристосувати ковзани.

В ресторані, що сяяв кришталем, нікелем та мельхіором, офіціанти снували поміж столиків також на роликових ковзанах. Несучи замовлені страви і напої, вони, здавалося б, могли зробити найкарколомніші па на дубовому паркеті – й не розхлюпати коньяку, й не випустити блюдо з лососем чи беконом. Деякі з відвідувачів ресторану також вкочувались до зали на роликах і, вдовольнивши апетит, лавірували поміж столиків до виходу.