— Ой Хомо Хомовичу, — тяжко зітхнув голова колгоспу, й те зітхання прозвучало повзком, де низько, тишком, де слизько. — Якби так малось, як не мається, то що б то було! Почитай ось листа...

Грибок маслючок читав листа від академіка Корогли, й лице його дедалі більше ставало таке, наче чоловік побачив яму й намірився відступити назад, щоб гаразд її перескочити.

— Бачиш, Хомо, в нього злості повні кості. Й чорти ж тебе мордували, коли заходився доказувати, що ти мудріший за всіх академіків! Ми з тобою, Хомо, ворохобились і воловодились так і сяк, а виходить усе наперекосяк, не дорікнеш, що дивились крізь пальці на твої витребеньки. Навіть вдались до найсуворішої міри покарання — відлучили від роботи на певний термін. А ти — у філософію вдарився! Ну, хоч би філософствував мовчки, а то й людей за собою потягнув, хоч, може, їм той макробіотичний дзен і не потрібен, коли поміркувати... Та оце така думка в голові моїй крутиться.

А грибок маслючок, звісно, вже прочитав тую думку в голові у голови Михайла Григоровича Дима, й лице його так скривилось, що й чорт так скривитись не придумає.

— Невже й зовсім замислили вивести з колгоспу? Й таке загальне рішення прийняти?

— Ну, правління ще такого загального рішення не прийняло, — знову зітхнув Дим, немов шкодуючи за тим, що звідки прийшло, туди й пішло. — А тільки таке загальне рішення можна підготувати!

— Але, Михайле Григоровичу, якась доля й вашої вини є в тому, що я впав у філософствування, як в’юн у болото. Бо якби не відлучали від роботи, хіба я мав би час, щоб мізки сушити?

— Ні вини, ні відповідальності я, як керівник, із себе не знімаю!

— Прошу вас, Михайле Григоровичу, не приймати загального рішення про моє вигнання з колгоспу. Бо руки до роботи на фермі аж сверблять!.. Ну, пофілософствували трохи з Мартохою, з ким не буває. Та вже ж омолодилися з жінкою!

— Омолодились! — не без заздрості сказав голова колгоспу. — Ну, гаразд... Тільки дивись, щоб академік Корогли більше не писав до колгоспу...

— На те Йона Ісайович і мудрагель, щоб писати кляузи, — буркнув грибок маслючок, топчучись у порозі кабінету. — Гаразд, омолодились — і годі, щоб до дитячого розуму не докотитись, обіцяю вам, Михайле Григоровичу, забути, якщо вдасться, і закон всесвіту, і дванадцять теорем загального принципу. Воно, звичайно, живому чоловікові все потреба, але негоже розхитувати човна, щоб не вивернутись...

— Гарний гусак пером, а наш Хома умом! — похвалив голова колгоспу. — Бачили, як теперь славно живемо? Й балет на корівнику, й звіринець у ланці на буряках, і шефи-академіки!..

— Та вже ліпше амурський тигр із звірниця, ніж шеф-академік Йона Ісайович! — вигукнув Хома відлучений, беручись за клямку дверей, щоб іти.

— Еге ж, тямиш ти, як їдять, та тобі не дають, — тиснув йому руку на прощання Михайло Григорович.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,

«Он як буває! — скрушно міркував грибок маслючок після чергових відвідин кабінету голови колгоспу. — Я граду-тучі увійшов, а злих рук Йони Ісайовича Корогли не увійшов. Такому ворогу все оддай, а сам зостанься — аби далі від лиха, такого ворога хлібом та сіллю годилося б покарати, але ж, бачу, Йона Ісайович такий ворог, що ти його напій і нагодуй, а він ворогом таки буде. І баран буцне, як зачепиш, а тим паче — академік! Сидить у Києві, а в Яблунівці бачить, либонь, із тих мудрагелів, що, буває, має чим думати, та немає об чім, або і є об чім, та немає чим! Горе ж мені, відлученому від ударної роботи! Здається, й омолодився по-людськи, й віку собі доточив після отого макробіотичного дзену, а куди моя молодість теперішня судна й кому вік мій судний, коли на корівник нема доступу? Горе мені, народному умільцю з Яблунівки, але й голову колгоспу можна зрозуміти, має реагувати й вживати заходів, раз пише писака, що не розбере собака, має виховувати й перевиховувати, а як це тяжко йому, сердечному, ох тяжко! Либонь, жартувати з ним негоже, бо що, коли справді з колгоспу наженуть? Інші колгоспники як колгоспники, тільки я — мов горбатий коло стіни, і сміх, і гріх!»

Від остраху, що можуть нагнати з колгоспу, стихійний макробіотик Хома почувався так, наче за шкуру снігом сипнуло й волос шапку підсував. Омолоджений і забезпечений довголіттям, був не радий ні омолодженню, ні довголіттю. Вештався без діла по хаті й по обійстю, наче шукав добра, а біда сама прийшла, наче й не кликав біди до себе, а вона сама знайшла.

«А може, помріяти?!» — раптом осяяла грибка маслючка щаслива думка. Хома відлучений улігся за хатою в затишку груші. Лежить горизнак, пташки щебечуть, лопухи пахнуть, небо вгорі синіє волошково, а грибок маслючок наказує собі мріяти...

Може, помріяти, щоб ота он ворона, яка замолоду попід небом не літала, та й полетіла туди під старість?.. От якби наших білих яблунівських курочок та підгодовувати червоним перцем день у день, то вони б поставали рожевими й не було б таких рожевих курочок ні в Сухолужжі, ні в Чудвах, ні у Великому Вербчому...

Ось такі мрії снувались у голові грибка маслючка, але з тими мріями почувався Хома — як із-за вугла мішком прибитий: бо зумисне гнав од себе найсокровенніші мрії. А які? Та мріяв про колгоспний корівник і вила-згрелі!

Грибок маслючок відати не відав, що так трудно в білому світі мріяти. Адже який той білий світ широкий для мрій, еге ж, як ота свита, що на Савку шита, а вони водно — на корівник.

Де скоком, де боком, де рачки побігли в Хоми відлученого сльози з очей від великої розпуки, хоч і намагався чоловік узяти себе в руки. Сльози хоч рідкі — та їдкі, й сільський стихійний макробіотик киснув, як кваша. Хтось інший, може, не журився б і не ходив, як тума, бо якого дідька журитись, бо все те перетовчеться та перемелеться, тільки не Хома відлучений, котрий почувався так, наче журба та горе його з ніг звалили, а біда землею привалила.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ,

«Гаразд, — міркувалось Хомі під грушею, — раз академік Йона Ісайович Корогли наврипився на мою душу, раз голова колгоспу Дим дме в одну дудку з академіком, то пора мені піддати анафемі й східну філософію, й макробіотичний дзен. Віднині я не тільки не споживатиму макробіотичних харчів, а й взагалі нічогісінько не їстиму. А дзусь тобі, Хомо, холодцю їсти, навіть хріння в руки не братиму, навіть не кластиму до рота й того, що кіт наплаче».

Так собі намислив Хома відлучений, якого досі ніхто за їжу не лаяв, а за роботу й поготів у вічі ніколи не плювали.

— Хомонько, це ти чи не ти? — скрикнула Мартоха за обідом, бачачи, що Хома за стіл не сідає й до страви не береться. — Чи ти согрішив, що навіть крихти хліба собі не вкришив?

— Вгамуйся, Мартохо, я чмеля не вхопив, так що не треба тобі надвоє ворожити: або вмру, або буду живий, — заспокоював грибок маслючок свою рідну жінку. — Перше ми як діяли? Перше ми їли, щоб жити, й жили, щоб їсти. Навіть отой макробіотичний дзен був нам потрібен, щоб не зійшли наші літа зі світа. А тепер, Мартохо, я голодуватиму, то, дивись, і не захворію на жодну з тих хвороб, яких у мене нема. При макробіотичному дзені я харчувався, а тепер не харчуватимуся зовсім і результат матиму якщо не той самий, то ліпший. Гарантія від усіх болячок! Ніяких витрат на ліки й операції, ніяких ін’єкцій, ніяких ескулапів! Омолоджуся ще більше, і мій природний магнетизм буде завжди в нормі.