Неначе нагодовані хорти,

Які, згубивши нюх і швидкість бігу,

Не хочуть гнатися й дають втекти

Тій здобичі, що кинули потиху;

Так і Тарквіній сплачує за втіху:

Приємний втратив смак, вгасивши хіть,

Яку бридка живила ненасить.

Бездонний гріх! Тебе й збагнути годі,

Не осягти в думках заздалегідь.

Бажання п’яне втопиться в блювоті

Перш, ніж свою мерзотність зрозуміть.

Гнуздечки мало, щоб утримать Хіть:

Спочатку рветься до мети гаряча,

Тоді ж — як шкапа тягнеться ледача.

І вже змарніле, змучене, бліде,

Погаслі очі, сплутане волосся,

Бажання в розпачі ледь-ледь бреде,

Немов багач, коли на крах зайшлося:

Воно з Чеснотою в бою стялося

За насолоду, й згаснув плотський жар, —

Благає милосердя сам бунтар.

Так сталося із можновладцем Риму,

Що рвався до гріховної мети,

Занапастивши долю неділиму,

Ганьбу здобув, щоб вік її нести;

Стоптав душі своєї храм святий:

Юрба турбот зібралась на руїнах,

Питає, як живе в розбитих стінах.

Душа їм каже: «Мій народ підняв

Повстання і звалив святу будову,

І через те в неволю він попав,

Мені ж безсмертя не здобути знову...»

Від рабства й смерті не знайти їй схову,

Хоча й передбачала горе, лють,

Та не могла вона їх відвернуть.

Так думає й скрадається зарану

Звитяжець-бранець, що здобув-згубив;

Несе свою невиліковну рану,

Рубець, що лишиться навік-віків;

Та більшу муку жертві полишив —

Нести їй хтивості жорстоку ношу,

Йому ж — свою провину зловорожу.

Бреде він, наче той шкодливий пес,

Вона в знемозі б’ється, мов ягниця;

Він ганить вчинок свій, тремтить увесь,

Вона рве тіло нігтями, яриться;

Втікає він, аж зимний піт струмиться,

Вона зосталась, проклинає ніч;

Він ганить втіху щезлу, мчиться пріч.

Він геть тікає, каяттям пойнятий,

Вона не знає, хто б її вже й спас;

Він хоче швидше ранок привітати;

Вона блага, щоб день її погас:

«Діла нічні день розкрива всякчас,

І вже моїм очам, одвіку чесним,

Ганьби не скрити поглядом облесним.

Здається, кожне в цих очах моїх

Узрить на самім дні біду щемлячу;

Тож буду в темноті — нехай про гріх

Не скажуть очі правду немудрячу;

Вони вину розкриють, лиш заплачу,

І відіб’ється на моїх щоках

Ганьба, як слід вологи на мечах».

Вона кляне і тишу, й спокій гудить,

І для очей благає сліпоти,

У груди б’є себе, і серце будить,

І просить вирватися, щоб знайти

Чистіше тіло й до грудей ввійти

Чистіших за її. Слова жіночі

Летять шалені, звернені до Ночі:

«О Ноче — образ пекла й слів марних!

Неслави літописцю чорногрудий!

Трагедій сцено та убивств жахних!

Хаосе, що гріхи ховаєш всюди!

Осліпла звіднице! Пітьмо огуди!

Печеро смерті! Змовнице стара,

Яка насильство й зраду обира!

О душна, млиста, осоружна Ноче!

Лише себе в гріху моїм вини,

Туманься, хай зірниця не блискоче,

Ходу невтомну часу зупини.

Якщо засяє сонце з вишини,

Хай злісні хмари скупчаться навколо

І золоте йому затьмарять чоло.

Затруй гниттям ранковий вітерець;

Нехай це хворе дихання важезне

Споганить вищу чесність унівець,

Аж поки сонце в хмарах тих пощезне;

І хай пливе курище величезне,

Яке задушить світло зусібіч,

Оберне полудень на вічну ніч.

Якби він Ніччю був — не сином Ночі,

Царицю срібносяйну б міг затьмить;

Ії служниці, що блищать охочі,

Не заясніли б у пітьмі й на мить:

Тоді я б мала з ким цей біль ділить,

Бо друг в нещасті нам незамінимий, —

В розмові шлях коротять пілігрими.

А я ж сама шаріюся; з жалю

Ламаю руки в розпачі, журлива,

Сама ховаю гріх, чоло хилю;

Сама сиджу й страждаю, нещаслива,

І землю росить сліз сріблиста злива,

Слова з плачем, зі стогоном біда, —

Це пам’ятник скорботи вироста.

О Ноче! Ти димуєш над землею, —

Хай не побачить День мого лиця!

Під чорну заховай свою кирею —

Хай муку чорнота ховає ця:

Ти володій цим світом без кінця,

Аби гріхи, що ти вчинила притьма,

Твоя навік похоронила пітьма.

Ти з мене ж не роби обмови Дня!

Цей ранок на чолі моїм осяє

Печать, що шлюбну зраду відслони

І про загин чесноти сповіщає;

Таж і невіглас той, що не вчитає

Премудростей, захованих в книжках,

Вгадає злочин мій в моїх очах.

Дитині нянька розповість про мене,

Лякаючи Тарквінія ім’ям;

Оратор слово поведе натхненне,

Де наклеп із ганьбою пополам;

Розкаже менестрель бенкетарям,

Як тяжко скривдив — проклята година! —

Мене Тарквіній, я ж бо — Коллатіна.

Хай чесне ймення чистим буде знов,

Воно для Коллатіна завжди чисте:

Як це пожива буде для розмов,

То й інше загниє гілля сріблисте;

До мужа із докорами не лізьте, —

Чому соромитися має він?

Була я чиста — чистий Коллатін!

О тайний соромі О біда незмінна!

Від рани шрам! Без болю біль мені!

Тавро горить на лобі Коллатіна,

І лиш Тарквіній бачить це... О ні!

Поранений мій муж не на війні.

О, скільки цих ганебних ран! А знає

Лиш той про них, хто їх же й спричиняє.

Мій Коллатіне, чистоту мою,

Яку ти шанував, насильство вбило.

Бджола без меду, трутнем я стаю,

Від мене літо нині відлетіло,

Все вкрадено, що вабило так мило:

У вулик твій влетіла, і куса,

І чистий смокче мед чужа оса.

Це ж я і винна в зруйнуванні честі;

Його заради тебе прийняла;

Від тебе він прибув, а був там десь ти, —

Зневажити його я не могла;

Ще нарікав на втому спроквола

І говорив про честь... О зло неждане!

Диявол ангелом убравсь поганий!

Чому черв’як влізає в первоцвіт,

Сіда зозуля в гнізда горобині?

Чому поганять жаби чистовід,

Тиранять примхи груди голубині?

Чому царі несталі в повелінні?

Та досконалості нема ніде, —

Бруд хоч якийсь на чистоту паде.

Ненатлий дід, що скрині повнив злотом,

Страждає від подагри та жалів;

Глядить, пильнує скарб, що втратить згодом, —

Новий Тантал — не пив би і не їв;

Того ж не рушить, що згребти зумів,

І тим скарбам вже й не радіє, кволий, —

Вони хвороб не вигоять ніколи.

Не може він багатство заживать,

І все, що тут надбав, лишиться дітям;

Вони змарнують скоро благодать,

Бо сильні, — був їх батько слабовитим.

Не стануть довго ті скарби служить їм.

Солодке зразу нам гірким стає,

Коли його ми візьмем за своє.

Смутить весну погідну вихор сніжний;

Бур’ян у квітів краде чорнозем;

Змія сичить, де птах співає ніжний;

Неправда їсть чесноту день за днем:

Усе, що маєм, нашим не назвем,

Адже чигає Випадок ворожий,